Аделаїда Марківна Жинозверхня вийшла на балкон. Там, за вікном знову буяла весна. Цвіли дерева. Співали пташки. Все пробуджувалося від довгого зимового сну. І тільки вона не могла ніяк пробудитися від свого – сну.
Пані Аделаїда була жінкою властною. Любила всюди і всіх повчати. І це не так зробили. І тут не так поставили. І це зовсім інакше треба. Всюди вона все знала як треба.
Чоловік Аделаїди був повністю затиснутою істотою. Все слухав. Годив. І головне, зовсім не перечив. І що би вона не казала, зле чи добре, все старався догодити. А ще у них була дочка Алочка. Красива, витончена, випещена доця своїх батьків. Бо й вкладали в неї душу.
А вже коли підросла то розмови тільки й про те, де їй найти підходящу партію. Так ніби всі довколишні хлопці були якісь дефектні. Але це було найменшою проблемою з усіх бід.
Десь на другому курсі Алочка, вся розквітла прийшла до мамаші на бесіду. От мовляв так і так, познайомилася з хлопцем. Мама була рада чути, що обранець її любої донечки вчиться в інституті. Гарний, красивий, статечний. До того ж не бідний. І не якийсь там волоцюга. Дуже старанний. Економний. Чесний. Вірний. Ну що ще тут говорити. Одне слово – просто мрія а не зять. Звати його Звенислав. Але є одне маленьке але. Він з села.
Ясна віч, Аделаїді такий вираз трошки по скоботав п’ятку. Але то нічого страшного. Раз з села то значить буде тихо сидіти коло дочки. І головне все слухатися, що лиш йому накажуть. Тож, в принципі, проблема не значна. А його батьки, певна річ, будуть робити в три погибелі. Так що ура. Отож, десь через три місяці Алочка уже могла познайомити свого майбутнього благовірного з батьками.
Нарешті настав той довгоочікуваний день. Аделаїда перед тим добре намуштрувала свого Едика, щоб той все гарно підготовив зустрічі дорогого гостя.
І от відкрилися двері і в них з’явилася щаслива Алочка. А поза нею трохи вище середнього росту, красивий, широкоплечий молодик. Аделаїда зразу оцінила, що хлопчина простак, бо прийшов в гості в потертих джинсах і старій футболці з «барахолки». Але змовчала. Втім, вона свого Едика, теж не балує. «А що, чоловік трошки кращий від мавпи і вже добре – а жінка має виглядати» - так твердила не один раз.
Тож пройшли до гостинної. Сіли за стіл. Едик почав, як завше розливати напій. І тут Аделаїда отримала перший удар. Виявилося що Звенислав не питущий. «Опа на! – пихтіла в думках стара – Не питущий! Як це так?! А як його тримати під контролем тоді!».
–Ну це дуже добре, що ти такий чемний – тринділа вона своїм зміїним голосом – Але ж трошки можна. Тож для жалудка корисно.
–Ні – чітко відрізав хлопець – Я категорично проти будь-якої випивки.
–Ох ти ж який – вдавано продовжувала своє, а в середині вже горіла від злості – Такий, з характером мужчина.
В цілому знайомство пройшло не погано, якщо не враховувати ще кількох епізоді, коли Зореслав показав свою тверду натуру. Так минуло дві або три години. Нарешті хлопець чемно перепросив, і дав зрозуміти, що йому час. І він більше затримуватися не може. Адела аж нижню губу відпустила від такого. Як то так, він не може!? Її мучило не те, що хлопець має якусь там справу з друзями. А те, що їй зразу вказують на місце в ієрархії. І воно тут точно не перше
Ранок в домі Жинозверхніх був ой як не добрим. Аделаїда була явно не задоволена вчорашнім. Хоч і мовчала. Бо ж по суті поганого нічого ніхто не сказав і тим паче не зробив. Але й тішитися нема чим. Не такого чоловіка вона шукає своїй доці. Ой не такого. Треба такого аби його можна було тримати коло себе, вказувати, муштрувати. Як вона свого. А тут таке ніяк.
–Знаєш, донечко – почала вона якимось приглушеним голосом – моя тобі порада, не спішити з коханням.
–Що ти маєш на увазі, мамочко – насторожено спитала Алочка – Чим тобі Звенислав не сподобався?
–Він тобі не пара, моя донечко. Такого мужлана тобі не треба. Він не вміє бути ані джентльменом ані добрим чоловіком. От краще глянь на нас з твоїм татком. Яка краса. Яка гармонія. Як він мене досі кохає. Чемно і тихо. Тобі треба такого чоловіка. А не того селюка. Він нічого не має крім своїх корів і гною. Ти ж у мене он яка красунечка. Невже ти хочеш загубити свою молодість з ним від тепер!?
Минуло кілька місяців…
Аделаїда Марківна прогулювалася з подругою осіннім парком. Вони про щось говорили. І раптом тема торкнулася молоді. Звісно, «добра» колежанка зразу ж і поцікавилася, коли ж то Аделя планує робити весілля своїй дочці.
–Ти що жартуєш?! – обурено плювалася жовчю Ада – Та яке весілля! З ким!?
–Ну був же у неї молодик. Такий нічого з себе.
–Лєночка – пихтіла зміїним голосом Ада – Ти, що таке кажеш! Та він такий мужлан. Така біднота. А нахаба який. Ти уявляєш, він на першій же зустрічі з нами сказав, що він не питущий. І що ти думаєш! Так і сидів. Ні грама. Я ж не кажу пити. Звісно ні. Борони Боже. Але ж уважити як то кажуть.
– Зате розумний, чесний, порядний, не розбещений.
–Тай що з того. Навіщо мені такий зять, який буде робити проти мої волі. Засуне мою донечку в баняки від молодості. Я цього не дозволю!
Минув час. Алочка нарешті знайшла відповідного мужчину. Алік був високим, худим, темноволосим. Весь засмаглий як підсмажений хліб. Доглянутий. Вичищений до глянцу. Напарфумлений. Ніби щойно з Італії приїхав. Представився він і справді як закордонний гість. На зустріч з батьками прийшов з квітами, з подарками. Весь сяючий.
В розмові був дуже такий сумирний, ніжний, добрий, люблячий. Ох сама благодать. Аделаїда Марківна просто танула в його темних очах. Вона і мріяти не могла про таке щастя для дочки.
Алік грозив відвести кохану на море, і не куди не будь а на Багами. А чому ні? Гроші ж є! Він все може влаштувати.
Правда Багами Алочка так і не побачила. Зате в Одесу їздили. Звісно не в найшикарніших апартаментах зупинялися. Але ж були.
А вже коли народився малюк, радості в домі не було меж. Малого назвали Артур. В честь якогось англійського лорда. Чи короля. Чи ще там когось. А може й не англійського. Просто так модно. І пафосно звучить – Артур.
Правда було і дещо, що старій Аделії не сподобалося. Справа в тому, що молоді придбали квартиру. Тож швидко випурхнули з під гостинного крила пані Аделії геть. На всі умовляння старої лишитися під одним дахом Алік дуже коректно але твердо доводив, що жити молоді повинні окремо. Так, мовляв краще для всіх. І для них і для дітей. Але вони обов’язково будуть частими гостями в її домі. Аделаїду Марківну він чемно називав найкращою жінкою. Але вперто просив дати їм з Алочкою побути на одинці. А ж тепер Аделаїда Марківна зрозуміла, що за маскою щирості і люб’язності Алік ховав своє лицемірство, гординю, алкоголізм і шахрайство.
Перші чотири роки все було просто супер наче в казці. Молодята їздили відпочивати на різні, не дорогі курорти. В гості приходили завжди не з порожніми руками. Вино, коньяк, мартіні, дорогі сигарети.
Та кожна історія має своє завершення. Як вияснилося пізніше, Алік був не грошовитий інтелігент а найзвичайнісінький рядовий брехун, котрий вмів вкидувати де треба високопарні фрази. І разом із тим розставляти свої умілі сіті.
Пізніше він не одноразово напивався до чортиків і бив Алочку як гамана. Так, що та ледве копита не відкинула. І як виявилося він продав величезну бабусину господарку в селі за досить дешево. Бо не хотів «нюхати сморід». Потім так само продав і ще хату свого дядька, котрий йому записав. Він навіть додумався продати дім старою рідної тітки з Києва а стареньку відправити в дім перестарілих.
Не зупинявся Алік ні перед чим. Він зумів зробити фіктивний шлюб з якою багато вдовою десь у великому місті. А коли та поспішно покинула цей світ, вигідно прибрати до рук все її майно і продати. Так само в його плани входило прибрати до рук і все в Жинозверніх. Тож він спочатку був дуже таки люб’язний з Аделаїдою і Едиком.
Тепер Аделаїда Марківна споминала це все з глибоким болем. Вчора вона поспілкувалася зі своєю любою донечкою і зрозуміла, що наробила. З розмови вона дізналася, що між дочкою і її чоловіком давно вже не має жодних почутті, навіть якщо вони колись і були. Алочка була п’яна як чіп. Вона розповіла, що вже давно живе як послідня шльодра. Вступає в безладні стосунки з різним чоловіками без розбору. Алік давно пустив її «в бурне плавання».
Що ж до Артурчика то тут було взагалі щось страшне. Відразу по переїзді, дитину почали водити по всіх секціях і гуртках. Шукали різних висококласних репетиторів. Брали на озброєння найсучасніші «методи» виховання молодого лідера. І от в свої сімнадцять Артурчик був ні риба ні м'ясо. Щось таке середнє. Між хлопчиком і кроликом. Бо нічого не вмів, не знав, не розумів. Любив лише добре потусити і носити «модні шмотки».
Одного разу від чергового «модного прикиду» свого внучка, пані Аделаїда мало ноги не протягнула. А коли на порозі свого дому побачила «ото таке», бідна жінка аж впала в обморок. Тож любий онук більше не з’являвся на порозі її будинку.
А якось ідучи додому, Аделаїда Марківна розговорилася з однією своєю старою знайомою і дізналася для себе страшну правду. Звенислав закінчив магістратуру. Став гарним юристом. Одружився з дівчиною з села. Тож тепер обоє живуть на свіжому повітрі. Обоє працюють. Має трійко дітей. Найстаршому Всеславу уже чотирнадцять. І він юний чемпіон з кунгфу. Хлопець дебютував на «матах» в Європі. Гарно вчиться. Мріє стати юристом, як тато. Молодший Ізяслав, вдався художником. Дуже талановита дитина. В не повних дванадцять уже пробує писати картини. І кажуть що у нього досить гарно виходить. Вже й кілька конкурсів виграв. І наймолодша Квітослава, донечка. Їй лише сім рочків. Але дитина вже вміє читати. І навіть ходить на народні танці. А Звенислав із своєю Боженою (так звати дружину) живуть в мирі. Ніхто з сусідів жодного лихого слова про них не скаже. Завжди привітні, добрі з усіма, мирні. В побуті прості. І головне щирі.
Аделаїда Марківна дивилася кудись в далеч. І плакала. Так, плакала. Бо знала, що вона сама побудувала долю своїй дочці і внукові. Лише тепер вона усвідомлювала як жорстоко вона поступала по відношенню до інших. Як мала всіх за ніщо. І як все обернулося для неї самої і її нащадків.
