Як Босорка врятувала від темного прокляття

Петро сидів, підперши голову руками. Сьогодні для нього був справді якийсь чорний день. Все йшло шкереберть. Все валилося. Усе, що він так довго досягав, до чого так довго йшов, усе що він так невтомно збирав до купи наче мозаїку – усе це руйнувалося буквально на очах. Так, наче за намовою якоїсь вищої сили. Він більше не мав ані сили ані бажання що-небудь робити. Але робити щось треба було і то обов’язково. Але що?

Петро заплющив очі і поринув у спогади. Йому пригадалася одна історія з минулого. Тоді він молодий і зелений, сповнений сил і амбіцій студент третього курсу юридичного факультету разом із своїм другом Романом поїхали в гори до родичів.

На дворі було літо. Тож у селі зажди в цей благословенний час є якась робота. Хлопці якраз попали в час косовиці, коли всі порядні ґазди заготовляють на зиму сіна для своєї худоби.

Отож, і вони поскидавши з себе студентський звичний одяг і взявши до рук інструмент, приєдналися до цього процесу. Бо як кажуть, праця облагороджує людину.

Десь під обід, коли сонце вже стояло високо над горизонтом і пекло немилосердно, косарі пішли трохи спочити. Ну а заодно і підкріпити немічне тіло натуральними продуктами. Вже трохи перепочивши, вони почали вести між собою різні розмови.

Петро, будучи настроєним доволі скептично до різних народних ввірував і заборон почав підсміхатися,

– Чув я, що у вас ще й досі ходять до різних бабок, то правда?

– Ну є таке – озвався один з чоловіків – А тобі то для чого, хлопче?

– Просто так. Цікаво.

– А ти менше цікався тим – озвався інший – І довше будеш жити.

Ну Петро, звісно, на то лише засміявся. Мовляв, старі забобонні дурні. На то йому ніхто нічого не відповів. Лише один дід Федір, старий як світ, з білими як молоко і довгими як шнур вусами, похитав головою і мовив:

– Не гоже синку сміятися з того, чого ти зовсім не знаєш. Аби не набратися біди тобі.

На тому бесіда і закінчилася.

Лише пізно вечором, коли вже поверталися додому, Петро підійшов до діда Федора і почав розпитувати, що той мав на увазі за обідом.

– А те, що люди сміються з того, чого зовсім не знають. Або жартують з тим, про що не мають уяви. От, моя жінка, мало не померла. І якби не … – тут він зупинився – Якби не одна добродійка, то я би  був давно вдівцем. А так, ще обоє он як працюємо.

І він розповів студентові про те, що сталося з його дружиною.

– Так от – продовжував він – Змія її вкусила. Ми так думали. Я швидко завів свій транспорт і повіз її до лікаря. Але той виявився безсилим. Він робив усе, що міг. Але результату не було. Дивно, правда – і дід пильно подивився на хлопця – А так було. І уяви собі, як же я перелякався. Що я тоді відчував! Словами не передати.

Лише на другий день поїхали ми в одне село, недалеко звідси, Старі Мухомори. Там бабка одна жила. Тай до тепер ще живе. От вона і дала тому раду. Тай так, дякувати Богу, ми прожили все подальше життя в гаразді. Так що ти, хлопче, не дуже то й смійся з таких речей. Бо життя, як не крути, приносить різні несподіванки. А факти, як ти знаєш, річ вперта.

Нічого на те не відповів Петро. Але й особливою довірою до дідової розповіді не перейнявся. Сміявся в душі, мовляв, старий пень певне вже зранку «прийняв на груди» тай розказує тут різні небилиці.

Але тепер, після скількох років, він вперше згадав все це в зовсім іншому ключі. О так, сьогодні ця розповідь набирала для нього зовсім інший сенс. Так-так інший.

«А може б то мені таки поїхати туди – в те село, до тої баби? – питав себе Петро – Дід говорив, що вона йому таки помогла. А я чим гірший? Може вона і мені чимось поможе? Принаймні хоча б дасть якусь пораду! Чорт забирай, і як я раніше до цього не додумався?»

Дорога в Карпати, ну така собі, як і більшість свого часу – де не де асфальт, де не де ями. Але в цілому якось воно їдеться. хоча, що гріха таїти, для Петра ця дорога була справді віа де ла роса (via de la rossa). І не лише фізично.

Він страждав. Якщо його не прийме? Або вижене? Або нашкодить? Або чого доброго уже померла? Він же навіть не додумався подзвонити до друга аби той когось розпитав! Але нема ради – обертатися уже пізно.

Нарешті Петро дістався до того села, де колись відпочивав. Ось воно, все таке ж як і тоді, роки назад. Нічого не змінилося. Але чи так це?

Знайти потрібну інформацію вдалося не відразу. Молоді не знали. А старі не дуже охоче вступали до розмови з незнайомим приїжджим. Та все таки з гіркими бідами Петро дізнався як знайти ту добродійку.

Відразу терас сказати, що йти треба було в сусіднє село. І швидше за все пішком. Бо не давно був дощ, тож дороги розмило. А єдиний транспорт цих місцин – кінь зайнятий роботою по господарству. Отож, через не можу, не хочу, не буду, боюся чоловік рушив стежкою через ліс, яка і мала привести його до потрібної хати. Так що десь аж під обід він зміг дійти до потрібного місця.

– Знаю, знаю чого ти прийшов сюди – раптом почувся голос десь із за спини – Давно вже тебе тута й визирала. Аж ось і ти йдеш. Ну що ж, Петре, важка твоя справа. Ой важка. Але не безнадійна. Сміявся ти колись з мене. Ага, таки сміявся. Ну але то таке. Старе чіпати не будемо зараз. Зараз головне з тої біди вилізти в яку ти так безсоромно заліз по самі вуха.

Петро повільно повернувся і побачив позаду себе стару, згорблену жінку, точніше бабусю, що спираючись на палицю стояла на стежці, де він перед тим був кроків шість назад. Як так отут серед лісу і ні звідки!?

Чоловік слухав і мовчав. Дивно, звідки ж стара може знати про все. Ну добре, те що він сміявся могли переказати. Це річ ясна. А от з чим він прийшов. І звідки вона знала, що він таки прийде саме до неї?

– А ти не дивуйся, синку – продовжувала баба – Я багато чого і можу і знаю. Я ж тобі не якась там шарлатанка з манікюром. Я знаюся на людських бідах і долях. І помагаю. Але маєш розуміти, що якщо ти сам собі не захочеш помогти – то ніхто тобі не поможе. На смерть тобі пороблено, голубе! От в чому річ! І не дивися на мене такими очима. Фея ота твоя, котрою ти так палко милувався потайки, є причиною всього.

В думках Петро перебирав усе, що відбувалося з ним останніх кілька тижнів. Всі свої конфлікти, сварки, розмови. Що де говорив, з ким, при яких обставинах. Спогади картинами лізли йому перед очі. Лише тепер він почав усвідомлювати, що і як.

– Отже, згадав если ото все своє діло! А тепер от що я тобі скажу, Петрику. Це буде не легко. І не просто. тут одного бажання буде мало. Але якщо хочеш жити далі – то мусиш виконувати абсолютно все, що я тобі скажу.

Поживеш кілька день в райцентрі. Там найдеш собі помешкання. А за той час більше побудеш на природі, прогуляєшся лісом, подихаєш нашого, свіжого чистого повітря. А я тобі поможу. І не треба мені від тебе ніяких грошей, синку. За то зробиш комусь добре діло. От і все. А зараз іди. Прийдеш завтра.

Все сталося саме так, як і сказала стара. Він швидко знайшов собі нічліг. Але спати не міг. Всю ніч щось не давало заснути. Петро вже мало з розуму не зійшов під ранок. Як лише засне – так зразу і всяка нечисть сниться. Так і просидів наполовину сонний.

Ранком пішов дощ. Такий дощ, якого він не пам’ятає в своєму життя. Лило як з відра. Ну і куди йти в такий ливень? Але ні, якось треба збиратися. Аж тут колесо спустило. Довелося їхати автобусом. Слава богу, був якраз рейсовий автобус до села (що буває не часто). Тай він на половині дороги став.

Дістався того самого місця Петро лише обідом. Весь втомлений, блідий, голодний, розбитий. А ще якщо зараз не застане старої ніде, то хоч плач. Як раптом бачить, іде йому на зустріч знайома постать, веде козу на шнурку.

– Таки приїхав! – ще здалеку крикнула вона – І добре зробив! Бачиш, синку, як то не хоче тебе відпустити ото все зло, яке наліпилося. Ну нічого. Попий молока за то. Полегшає.

І вона протягнула Петрові стару кружку з молоком.

– Тепер можеш вертатися додому. Все в тебе буде добре. Машину свою продай. Їдь поїздом. Зло повернулося до тих, хто його до тебе послав. Фею свою забудь. Тебе чекає інша. І з нею в тебе буде майбутнє. А головне, не забувай помагати потребуючим. Прощай Петре – вона повернулася і зникла разом із козою, яку тримала.

Петро ще якийсь час посидів на зваленому дереві і віддихавшись побрів геть. машину він продав хазяїнові готелю, в котрому зупинився. Як і порадила йому Босорка.

Вже приїхавши додому Петро дізнався, що його Фея потрапила під машину і померла. Його кращий друг і колега по роботі кудись зник. І є підозри, що він теж уже в царстві Аїда. А на машину його колишнього боса впала плита. Значить, винні виявилися самі.

Щодо іншої, про яку сказала Босорка, то і тут довго чекати не довелося. Тією іншою була його колишня однокурсниця Віка, з котрою вони так довго і так класно дружили. Але все ніяк не могли нормально поговорити. Наче щось не давало. Виявилося, що Віка увесь цей час захоплювалася Петром. Але з якихось причин не давала жодного натяку.

Але того вечора вона була надто відверта. І певно щ не шкодує. Тепер вони мають багато спільних ідей. Бо як виявилося, що вони набагато ближчі аніж здавалося.

Петро часто старається допомогти комусь. Кому грошима, комусь підтримкою а комусь і просто добрим словом. І більше не сміється з нічого.

Поділись своїми ідеями в новій публікації.
Ми чекаємо саме на твій довгочит!
Ruslan Barkalov
Ruslan Barkalov@rusik

134Прочитань
0Автори
1Читачі
На Друкарні з 27 квітня

Більше від автора

  • Аделаїда

    Аделаїда Марківна Жинозверхня вийшла на балкон. Там, за вікном знову буяла весна. Цвіли дерева. Співали пташки. Все пробуджувалося від довгого зимового сну. І тільки вона не могла ніяк пробудитися від свого – сну.

    Теми цього довгочиту:

    Історія З Життя
  • До неба і вниз

    До неба і вниз – в нічній темноті Орлиний політ, мов дикий ведмідь Ти загнаний тут – малюєш свій світ У безліч зірок – до неба і в низ До неба і в низ – без часу ця мить Ти йдеш на пролом та сили не ті Мов осінній листок у шаленій грі Летиш до небес і падаєш в низ

    Теми цього довгочиту:

    Філософія
  • Обручка

    Це колись давно розповідала мені моя бабця, що чула від старших людей таку історію…

    Теми цього довгочиту:

    Історія З Життя

Вам також сподобається

Коментарі (0)

Підтримайте автора першим.
Напишіть коментар!

Вам також сподобається