Замкова гора зустріла Леона похмурими сутінками. Холодна осіння пора широкими кроками підступала до літнього тепла, витісняючи його та віщуючи швидке наближення зими, та чоловік, за інерцією, був одягнений по-літньому легко. Червона безрозмірна сорочка в клітинку, вдягнена поверх футболки, більш-менш вдало намагалась приховати пивний живіт, що знаходився на завершальному етапі свого формування й початковому етапі свого росту.
Леон підіймався зі сторони Подолу. Розтрощені часом та молоддю кам’яні східці змушували чоботи чоловіка, що розмінював четвертий свій десяток, ступати обережно, а очі – дивитися під ноги. В його долоні був щоденник зі сновидіннями й примітками до них, а за спиною – рюкзак із документами та речима першої необхідності, що могли знадобитися для можливого виживання в бойових умовах. Не дивлячись на те, що війна вже завершилась, часу після цього пройшло не надто багато, аби можна було розслаблятись та позбавлятися звичок, які, в разі виникнення небезпечної ситуації, зможуть урятувати життя.
Леон зупинився біля напівзасипаного, старого, напівзруйнованого склепу, розписаного назвами різноманітних музичних колективів української метал-сцени нульових. З-поміж них виднілися й різноманітні окультні написи та сигіли, які він і сам полюбляв свого часу використовувати, коли був частиною готичної тусовки міста.
Налаштувавшись на ностальгічний настрій, Леон попрямував далі по стежині, перетинаючи гору зі сходу на захід. До потрібного місця прибув швидко: гора була невеличкою, тож чоловікові знадобилося лишень дві-три хвилини, аби дійти до старої опори вже не діючої лінії електропередачі. Ця металева конструкція розміщувалась на схилі, навпроти церкви внизу, височіючи над бетонним кубом незрозумілого широкому загалу походження й призначення. Довкола валялися пусті бляшанки та інше сміття, а сам куб також був розписаний та розмальований.
Не зважаючи на популярність цього місця, у будні дні людей тут було обмаль, а сьогоднішній день був якраз таким – робочим. Тож Леон, не забувши, звісно, зайвий раз перевірити місцевість щодо відсутності випадкових перехожих, почав діяти за інструкцією. Діставши червоний маркер, чоловік намалював на бетонній горизонтальній поверхні куба пентаграму з однією видовженою вершиною, що була направлена в сторону Храму. Усі інші чотири вершини замикалися двома незавершеними колами: одне дотикалось до самих вершин, інше повторювало попереднє, розміщуючись ближче до центру сигіли. Сховавши виданий йому червоний маркер назад у рюкзак, Леон поклав щоденник сновидінь в центр намальованої п'ятикутної зірки.
Інструкція передбачала, що власник щоденника мав полишити це місце, не обертаючись, та це не було обов’язковою умовою. Чоловіком Леон був допитливим, тож не дивно, що йому було цікаво поспостерігати за іншовимірними процесами. А дивитися, скажу я вам, було на що. Після того, як протягом декількох хвилин не відбувалося майже нічого дивного, сновидець отримав можливість побачити ледь помітні викривлення простору, схожі на ті, які можна спостерігати, дивлячись крізь повітря, розжарене нагрітими металевими поверхнями машин. Щоденник почало викривлювати й витягувати в різні боки, але ці аномалії обмежувались суто простором над поверхнею куба.
Мало хто з людей може дивитися на цей світ, не блимаючи очима взагалі. Навіть натреновані довго втримувати погляд особини все одно кліпають раз на декілька хвилин. Леон був з останніх, тож зумів побачити аномальні деформації простору, але навіть йому довелося блимнути. Після цієї короткої миті він мав змогу взріти лише звичайний бетонний куб, розписаний різнокольоровими графіті. Так, ніби його сприйняття різко перемкнули на іншу радіостанцію, що відрізнялася від попередньої лише однією деталлю: а ні щоденника, а ні намальованої пентаграми, у ній не було. Починав накрапати легкий дощик.
Леон знав теорію, тож для нього це було очікувано. Але можливість побачити процес на власні очі вартувала не лише декількох хвилин його життя, що він їх витратив на споглядання, а й тих ризиків, які його могли супроводжувати. Та все скінчилось добре: закінчивши зі справами, сновидець закинув рюкзак на плече та швидко попрямував у сторону Музею Історії, аби не намокнути й не простудитись. Та роздумами своїми він чомусь поринув не в обдумування концепцій позапросторових маніпуляцій матерією, а у ностальгічні спогади про події, що відбувалися на цьому ж схилі гори, на Тому Самому Місці, майже два десятки років тому. В спогади про Диявола в дівочому образі.
В ті часи волосся Леона було набагато довшим та чорнішим, на відміну від сьогоднішнього короткостриженого напівсивого «їжака», що вінчав голову чоловіка. Бороди ж, як і пивного живота, навпак, не було взагалі. В ті свої, ще студентські, роки, він частенько відпочивав у пониззі Київських пагорбів біля Музею Історії, в компанії музикантів та інших різноманітних творчих людей, так чи інак дотичних до спільноти музик. Сидючи на дерев’яних східцях, представники митецької інтелігенції Київського андерграунду попивали з пластикових пляшок дешеве пивко, грали на гітарах, та обмінювалися чутками, байками й різноманітними історіями: хто – з власного життя, а хто – десь почутими чи прочитаними.
От і того разу Леон зависав із товаришами. Внутрішні кармани його довгого чорного розстібнутого шкіряного плаща приховували півтора літри пива в одному з них та барабанні палички в іншому. Розпущене й злегка хвилясте каштанове волосся спадало на плечі, а на обличчі грала спокійна, ще не викривлена важкістю дорослого життя, відповідальності та війни, рівна посмішка.
– То що? На коли плануємо наступний концерт? – промовив Леон, відкорковуючи пляшку й відсьорбуючи немаленький такий ковток хмільного напою.
– Через півтора місяці буде Київський Дум-Фестиваль у Бінго: можемо туди заявитись, – відповів Козак, плескаючи рукою по бас-гітарі за плечима.
– Та ну його: сумніваюсь, що до кінця квітня ми встигнемо підготувати достатню кількість матеріалу, – мовив Стен. Усі троє грали в одному музичному колективі в жанрі траурного думу, та, окрім цієї трійки, в чесній компанії було ще з півдесятка різних музик.
Поступово, під розмови про кількість написаного й ідеально вилизаного музичного матеріалу, описи нещодавніх бухань та блювань, і обговорення майбутніх планів гастролей та виступів, небо затягнулося хмарами. Почав падати весняний дощ: прохолодні великі краплі вже зрідка билися об дерев’яні перила та східці «Великої Житомирської». Можливо, до речі, саме погода й наштовхнула Леона на ці спогади.
Чоловік оминав західний схил Замкової Гори, ідучи вздовж залишків цегляного муру. На відміну від того дощу зі спогадів, який потім розійшовся не на жарт, цей, – осінній, відчувався легким моросінням, та сновидець побоювався, що, як піде злива, вода розмиє схил, і в нього вже не буде змоги повернутись у місто металевими східцями через Андріївський Узвіз. Пройшовши повз Те Саме Місце, й навіть не усвідомивши того, Леон попрямував до галявини, що на ній кожні вихідні проводили свої ритуали й обряди неоязичники – прихильники українських прадавніх богів. Вир спогадів огорнув чоловіка із новою силою.
– Щось мені прохолодно через цей дощ. Я, мабуть, вже скоро буду забиратися. – промовила Диявол. І дійсно: її тонка тендітна худорлява фігура дрижала, білясте скуйовджене волосся намокло, а шкіра набула блідого відтінку.
– Та най тобі. – мовив у відповідь розпашілий Леон. Такий вже був у нього організм: накопичивши, міг достатньо довго зберігати внутрішній жар та тепло. – Ось, тримай.
Леон зняв свого плаща й огорнув ним Диявола. Та зі вдячністю посміхнулась у відповідь, за декілька хвилин переставши тремтіти.
– Дуже тобі вдячний. – промовила вона. Саме так, Диявол зверталася до себе в чоловічій особі, хоча ніяких зовнішніх передумов для цього не було, адже виглядала дівчина достатньо жіночною. Леон дивився на її привабливе витончене лице, по якому стікали дощові краплі, підкреслюючи аристократичні контури обличчя, і яких із кожною хвилиною ставало все більше. На її злегка відкриті природно червоні губи, за якими ховалися білосніжні зуби. Дивився в очі, глибокі та прекрасні, оперезані довгими, зволоженими від погодних умов текучої природи, віями. Йому подобалося чути її голос, слухаючи, як Диявол відповідала на його питання. Подобалося співчувати тимчасовому розставанню з хлопцем, та надавати поради, які б могли допомогти дівчині в такий непростий період. Подобалося спостерігати за її красою, як тілесною, так і душевною. Йому подобалася її суть.
Проходив час. Вечірні сутінки відступили, дозволивши темряві ночі вступити в свої законні права, але розмови, що молоді митці трохи на підпитку вели собі – про хлопців та дівчат, про музику й натхнення, про успіхи й невдачі, все не вщухали. Диявол знову почала тремтіти від холоду.
– Дивись, бо застудишся. – промовив Леон, підходячи до неї й упереджуючи бажання Диявола піти. Йому подобалась компанія дивної дівчини, й хлопець не хотів, аби вона йшла. Леону все ще було не холодно, ба, більше – було достатньо комфортно й тепло. Кров, підживлена алкоголем, збурювала вени й артерії, розігріваючи тіло зсередини. – Може, тебе зігріти?
– Я не проти. – відповіла вона.
Леон обійняв дівчину своїми довгими, худорлявими руками, що їх запустив під поли свого ж плаща, накинутого на білявку. Диявол відчула, як він міцно притискає її до себе: його тіло дійсно було гарячим, і цей жар зміг подолати ту мерзлякуватість, що холодила її. В цих обіймах дівчині було добре. Дуже добре.
Леон, тим часом, відчув, що тіло дівчини, поєднавшись в обіймах з його власним тілом, збурило в ньому ще дещо, на додачу до крові. Ця жага прокинулася десь трохи нижче пупка, відстовбурчивши джинси. Диявол також відчула пробудження дітородного органу Леона, та не відсахнулась, ні. Навпаки: не довго думаючи, притиснулась усім тілом до хлопця. Підійняла голову, подивившись на нього з низу свого зросту. Їх погляди зустрілись, бо ж молодий студент давно вже дивився на неї, швидко й міцно погладжуючи й тим самим розігріваючи її замерзлу спинку. Обидві пари очей, здавалось, випромінювали закоханість.
Їх цілунок був неминучим. Сухі Леонові вуста об’єдналися з вологими від дощових крапель губами дівчини, а язики двох молодих людей сплелися в боротьбі, метою якої була аніяк не перемога. Це єднання було на стільки ж природнім, на скільки й жаданим для обох: прикипівши обличчями одне до одного, вони не бажали роз’єднуватись. У крові юнака вирувала жага єднання з дівчам – привабливим, творчим, розумним, та таким ранимим, у серці ж дівчини – бажання відчути того, хто підтримав її, хоча й не був зобов’язаний цього робити, бо ж вони бачилися лишень другий чи третій раз у житті.
Під глухі звуки п’янких бесід, пара продовжувала цілуватись, трохи відійшовши від основної компанії, аби не заважали. Попервах, час від часу, і Леон, і Диявол, все ще намагалися підтримувати розмову, та, згодом, стали приділяти увагу лише одне одному. Його цілунки були пронизливими й глибокими. Він не припиняв розігрівати спину, руки, та інші частини тіла нещодавно замерзлої, та вже відтанувшої, дівчини, час від часу м’яко погладжуючи її шкіру, шию, волосся. Вона ж усе міцніше притискала правицею його до себе, стиснувши лівою рукою там, де вже давно стирчав у стані готовності повсталий орган, що його більшість хлопців уважають найважливішою частиною свого тіла.
– От, бляха! – вилаявся Леон, підійшовши до схилу. Не зважаючи на те, що дощик був слабенький, він встиг добряче намочити глинисту стежину, що вела до металевих кованих східців, через що та, набрякнувши, стала складнопрохідною місцевістю. Вік, у якому можна собі було дозволити безтурботність по відношенню до свого одягу, вже давно минув, тож матюки, що приглушено лунали з вуст напівсивочолого сновидця, були очікуваними. – Ні, мої коліна цього спуску не витримають...
Чоловік не хотів повертатися кам’яними східцями, якими сюди прийшов. Направду, він вже взагалі не хотів полишати це ностальгічне місце. Леон бажав знайти більш-менш суху місцинку й поринути своєю давно вже не юнацькою свідомістю в спогади літ минулих. Що він, власне, й зробив, повернувшись трохи назад. Тим самим шляхом. На Те Саме Місце.
Леон не пам’ятав, що то було за місце, адже людська пам’ять – структура доволі крихка й ненадійна. Для нього це була лише чергова випадкова більш-менш суха ділянка на схилі Замкової, з якої відкривалась непогана, з естетичної точки зору, панорама на Воздвиженку. Але Гора пам’ятала все. Навіть зараз вона продовжувала спостерігати за середнього віку чоловіком, який, розстеливши клітчасту сорочку, присів відпочити, і, запаливши цигарку, поринув у свої спогади, хаотичні, як той дим, що він його випускав зі свого рота.
Весняний дощ потроху вщухав, та, не зважаючи на це, творче юнацтво поступово почало роз’їжджатися по домівках. Мало кому хотілося витрачатись на таксі, та й, якщо бути чесним, можливості для цього були не в кожного.
– Ну все, я теж поїхав. – нарешті, мовив Стен. – Мені за місто чимчикувати, тож я можу й не встигнуть.
– Я, мабуть, також. – вторив йому Козак. – Іноді поїздка на лівий берег міста може зайняти набагато більше часу, аніж у приміське селище.
– А я от думаю ще прогулятись. – мовив Леон, цілуючи дівчину в лоба та поправляючи свій настовбичений пагорб, і намагаючись не лише непомітно, а й акуратно, аби не прищемити його, застібнути ширинку. – Не хочеш зі мною?
- А давай. – мовила Диявол. Дівчині вже було тепло, тож, юнак повернув собі шкіряного плаща, що вмить приховав сліди петингу, й удвох вони, з усіма попрощавшись, попрямували в сторону Замкової, а потім і на саму гору, тим шляхом, яким нещодавно відмовився іти той, інший, старіший Леон, із майбутнього. Йому лишалося вдовольнятися лише спогадами, на відміну від молодої версії себе ж, якій було начхати як на грязюку, що липла на черевики, джинси й плащ під час підйому розм'якшеним дощовою водою схилом, так і на коліна, які ще не були хворими.
Юнацтво – особливий період в житті кожної людини. Це саме той час, коли можна змінити патерни, що домінували серед родичів та місцевого оточення, виробивши для себе принципово інші шаблони поведінки, які будуть базуватися на шляху, обраному свідомо. Це якщо, звісно ж, схилятися до тези, що люди мають можливості до свідомих виборів узагалі. Буремний шлях юних дівчат і хлопців, потім, з віком, як правило, врівноважується більш традиційними підходами до життя, але двадцятирічний вік – то ніби вибух усіх підліткових прагнень, які вже не обмежуються за фактом неповноліття. Власне, саме тому цей період і залишається найбільш насиченим в існуванні тих багатьох, хто потім живе рутинне доросле життя, наповнене зобов'язаннями, відповідальністю, та страхом втрати того, що не було іще набутим у більш молодому віці. Для таких людей ці враження й емоції лишаються лише спогадами, та, на схилі років своїх, вони пам’ятатимуть саме цей період найбільш чітко та яскраво, на відміну навіть від відносно нещодавніх подій.
– Не хочеш десь присісти? До прикладу, отут. – і Леон показав рукою на більш-менш суху ділянку з пожовклою минулорічною травою, що її майже не торкнувся дощ.
– Можна. – мовила Диявол, у відповідь на що юнак розстелив замизканого від підйому по мокрому глинищу шкіряного плаща, й вони всілися на ньому. На Тому Самому Місці. – Звідси відкривається гарна панорама.
Вогні вечірнього міста дійсно створювали відповідну романтичну атмосферу, принаймні, у сприйнятті цих двох, тож цілунки, що вони поглинули жадаючих ласки одне одного людей майже одразу, були доволі таки передбачуваними. Й лише будівлі історичного центру древнього Києва були свідками цієї пристрасті.
Леон поклав дівчину на спину, продовжуючи цілувати її губи, шию, обличчя. Опираючись на лікоть однієї руки, другою він уміло розстібав ґудзики на блузі Диявола, оголюючи для початку її бра, а потім, розстібнувши застібку та зсунувши убік на разі не потрібний бюстгальтер, і груди. Диявол відчувала, як губи хлопця почали спускатися нижче, а його цілунки поступово перейшли на нещодавно відкриті й усе ще не освоєні території. Пеніс стояв уже давно, та хлопець не поспішав його вивільнювати. Приспустивши джинси з партнерки, він, навпак, оголив промежину дівчини. На мить вона відчула легку вечірню прохолоду поміж ніг, та розпечена долоня хлопця майже одразу зайняла своє місце, ніби захищаючи найтендітніше від невзгод.
Диявол відчувала, як молодий музика вміло й натхненно продовжував їй мастурбувати, осипаючи пестощами то затверділі, налиті жагою та хіттю, соски дівчини, то її палкі губи. Леон намагався не оминати жодного шматочка її шкіри, жодної частинки тіла, яка могла б виявитись ерогенною, вона ж, тим часом, знову відстібнула кнопку на джинсах хлопця й відкрила ширіньку. Вже готовий до годин задоволення член висковзнув зі штанів, навіть не дочекавшись, доки їх приспустять. Долоня білявки нарешті охопила почервонівший від бажання й внутрішнього тиску інструмент хлопця, змушуючи його приготуватися до басової партії, й стаючи ще більшим, хоч це й здавалося вже неможливим, враховуючи його і без того немалий розмір. Відчувши долонею пульс хлопця, Диявол почала свою музичну партію. Досвід музичної діяльності став при цьому в нагоді: вміння пристосувати свій ритм до ритму іншого стало набутим завдяки сотням репетиції.
Циклічно рухаючи рукою з обхопленим долонею агрегатом угору й донизу, дівчина й сама почала заводитися ще більше, нарощуючи оберти, й тепер вже рухаючись усім своїм тілом на зустріч долоні хлопця. Юнак відчував, як її таз витанцював у ритмі алегро агітато, насаджуючись на вказівний та середній його пальці, в той час, як найбільшим з них він продовжував пестити горошинку Диявола. Та це продовжувалося недовго.
В один момент губи Леона знов поцілували дівчину в лоба, рухи поступово сповільнилися, й хлопець вивільнив обидві свої руки, встаючи з імпровізованого шкіряного ложа. Лишившись стояти на колінях, він перевернув дівчину, й постановив її також на коліна, спиною до себе. Відчувши міцні, та при тому такі ніжні й м'які, доторки його сильних рук на своїй талії, вона зрозуміла, що буде далі. Відчуваючи, як усе її єство жадало продовження, Диявол оперлася ліктями об землю та примхливо вигнула свою спинку, ніби дражнячи парубка й водночас допомагаючи йому. Довго чекати не довелось: молодий музикант встромив свій запліднюючий орган у давно вже зволожену попередніми пестощами та готову до проникнення щілину.
Дівчина прагнула саме цього. Стосунки з хлопцем протягом останнього місяця погіршувалися з кожним днем, що, власне, й довело до розриву. Такої ж пристрасті, яка відчувалася зараз, у них не було взагалі ніколи, навіть на початку відносин. Душевної й духовної близькості – також. Не зрозуміло, нащо вони взагалі були, ці нікому не потрібні зустрічання. Просто так, аби не проживати молодість наодинці з собою? Чи тому, що він приймав «дивацтво», що проявлялось у називанні себе формою чоловічого роду, й не гребував при цьому спати із нею? Чи, може, аби почати жити окремо від родичів, сприймаючи його як вимушено необхідний елемент оточення? Розуміння цього було відсутнє. Бажання мати таке розуміння – також. Принаймні, не зараз. Наразі ж плин за течією цілком вдовольняв Диявола, адже саме він зробив можливим цей момент. Момент, у який вона жадала віддати пристрасті всю себе до останньої краплі, реалізувавши істинну жіночність, що так довго оминалась увагою.
Леон відчув, як дівчина засмоктала в своє лоно його червоний пульсуючий стрижень, то наполовину відпускаючи його, то насаджуючись із новим безумством. Відчув, як Диявол поступово нарощувала темп цього шаленого ритму, з кожним разом все більш різко спрямовуючи своє палаюче тіло на джерело кохання й душевного заспокоєння. Усвідомивши бажання душі та тіла дівчини, хлопець поклав долоню на сідницю білявки, ніби допомагаючи їй отримувати задоволення, й, безсумнівно, також отримуючи його. Юна німфа відчула, як іншою рукою він узяв її за волосся, потягнувши на себе: у відповідь Диявол, не стримавшись, задоволено застогнала, даючи зрозуміти, що їй це також до вподоби.
Довго витримати швидкий темп навряд чи було можливо, тож, слідом за шаленістю, наставало тимчасове сповільнення. Але воно не зменшувало градусу збудження, ні. Навпаки: відчуття кожного сантиметру шкіряного вістлу Леона, що повільно встромлювався в лоно, трохи пришвидшуючись на самому кінці, доводило обох молодих людей до передоргазмічного стану. Стогони ставали все частішими: кожного разу, як хлопець давав ляпаса своїм мішечком з горішками по її родзинці, що ніби бажали поєднатися, ставши інгридієнтами найсолодшої в цілому світі халави, Диявол не могла втриматись. Та цього й не було потрібно робити: мрякотлива погода та темна доба гарантували відсутність людей довкола, тож ніхто, окрім самої Гори, не мав їх чути.
Трохи відпочивши в повільному темпі, дівчина відчула, як Леон знову почав його нарощувати, супроводжуючи своє пришвидшення легкими ляпасами по сідницях та грудях красуні. Це швидко призвело до її розрядки: не дочекавшись, доки хлопець фінішує, вона відчула, як, на мить натягнувшись, нервовий пелех поміж ніг почав швидко розплутуватись, а тіло дівчини поглинули оргазмічні конвульсії задоволення. Стогони обернулися на крик, який швидко зійшов нанівець, та юнак не збирався зупинятися. Поклавши голову дівчини на шкіряну підстилку, він узяв її за поперек обома руками й продовжив пришвидшуватись. Хвиля задоволення, що, було, прокотилась тілом Диявола, почала повертатися з новою силою: ледь чутні стогони повернулися також, а руки дівчини охопили її власну тонку шию, посилюючи збудження контрольованою асфіксією.
Усвідомлення того, що він зміг довести дівчину до фінішу, зробило свою справу: ці стогони й ця друга хвиля, яку відчув і Леон також, винесла і його на вершину блаженства. Швидкий темп різко обірвався декількома повільними, але міцними, поштовхами, після чого печерка Диявола опустіла. Вивільнившись назовню, Леону знадобилася лише дюжина секунд, аби біла густа субстанція збризнула на спину дівчині. Обидві його руки були при ділі: права грала на власному інструменті, ліва – у лоні партнерки. Білявка також собі допомагала, що потребувало майстерності, яку можна було порівняти зі грою на фортепіано в чотири руки. Відчувши гарячу рідину на своїй спині, що, ніби парафін, охолоджуючись, поступово стягувала її шкіру, дівчину почало судомити. Вже вдруге.
Спітнілі, втомлені, та, при цьому, задоволені, Леон та Диявол лежали на розстеленому чорному шкіряному плащі, й дивилися на вогні ліхтарів вечірнього міста, що своїми променями шукали схованих зонтами випадкових перехожих, лискучі автомобілі, що вони рухалися цими освітленими вулицями, та двохсотлітні споруди, що мовчки охороняли життя Валів древнього Києва. Сміючись, обмінювались коментарями щодо краси довкола, не помічаючи ані замизкане глиною взуття й плащ, ані похмуру погоду.
– Дякую. Це було неперевершено. – мовив Леон, ніжно цілуючи дівчину в оголене плече.
– І я тобі. – відповіла вона. – Такого я не відчував уже дуже й дуже давно.
Остання хмарка тютюнового диму лишила легені Леона. Скільки можна було тут сидіти? Іншого виходу не було: доведеться спускатися кам’яницею, й потім знову підніматись Андріївським. Загасивши залишки, чоловік вкинув ще теплий фільтр у пусту пачку з-під цигарок, аби не смітити тут, і, підійнявши та обв’язавши довкола пояса сорочку в клітинку, на якій сидів, полишив Те Саме Місце, так і не усвідомивши того, де саме він тільки що перекурив.
Після тієї ночі Леон жодного разу не бачився з Дияволом: спустившись на площу до пам’ятника Петру Конашевичу Сагайдачному, вони викликали таксі та роз’їхалися по домівках. Вона – до хлопця, він – до батьків. Йому було з нею так добре: чому ж тоді, будучи ще юним хлопцем, він не продовжив своє спілкування з дівчиною? Можливо, виною тому – Доля. А, можливо, й щось інше.
Леон обережно спускався кам’яними східцями Замкової Гори вниз, повторюючи шлях того молодого музиканта, яким він був два десятки років тому, проводжаючи дівчину, з якою більше ніколи не побачиться. Він уважно дивився під ноги, обережно оминаючи пошкоджені ділянки, адже кістки й коліна в нього були вже не ті, що в молодості. Прикипівши поглядом донизу, він не одразу помітив силует, що рухався йому на зустріч, і мало не зіштовхнувшись із ним.
– Перепрошую. – мовив він, зустрівшись поглядом із людиною, що підіймалася в гору. То була жінка. Її темно-русяве волосся спадало на плечі, а пронизливі чорні очі з довгими віями, здавалося, заглядали в саму душу чоловіка. Краплі осіннього дощу стікали її обличчям, підкреслюючи аристократичні його контури, а природньо червоні губи злегка всміхнулися.
– Та нічого. – відповіла вона, оминаючи Леона. Голос жінки видався чоловікові знайомим, та йому так і не спало на думку, хто б це міг бути. Ставало дедалі прохолодніше, тож сновидець розв’язав сорочку та накинув її собі на плечі. Оглядівшись, спробував по статурі жінки, дивлючись на її спину, що віддалялась, зрозуміти, чи були вони знайомі, та, так ні до чого й не прийшовши, продовжив свій шлях до метро. Жінка ж продовжувала свій шлях нагору. До Того Самого Місця.
