Проїхавши Білу Церкву, повертаю кермо ліворуч, у сквирському напрямку. Попереду – парк Буки, і дорога через Фастів на Київ. Позаду – гора Тотоха, що на околицях Медвина, а також доба в наметі на природі. Удвох з тією, хто через сім років стане моєю дружиною. Кохана сидить поряд зі мною.
Дрімає, не звертаючи уваги на красу білоцерківщини, що розкинулась обабіч. А я – поринаю у спогади дворічної давнини.
В ті вихідні я також був із нею, та не за кермом. За плечима – туристичний рюкзак, на голові – кепка. Міжміський автобус висадив нас із групою біля трансформаторної, що стояла серед поля.
Дві-три години ходу, сім потів назовні, та молода смачнюча місцева кукурудза у шлунку, і ось, ми на місці. На горі, що вабила до себе багатьох шукачів місць сили.
Тотоха. Місце Сили. Про це навіювало нічне серпневе небо, про це ж шепотів струмочок джерельної води, який зараз вже висох. Та й місцеві веселуни, що продовжували гуляти весілля далеко за опівніч та мало не подавили нас разом із наметами, заїхавши на автівці прямо на гору, також кричали про це. Так, були часи без комендантської години, коли можна було насолоджуватись нічним життям богуславщини, й не думати про загрозу з півночі. Та скоро вони повернуться. Разом із джерельною водою.
Старезний вранішній автобус нагадав дитячі поїздки з бабунею на дачу, а Богуслав приємно здивував фонтаном зі слонами. Подруга, з місцевих, привела нас до водоспаду, й дві-три години промайнули непомітно в купаннях та радощах. Вірно кажуть: приємні моменти минають дуже швидко.
- Ну що? Ми вже доїхали? – висмикнула мене зі спогадів майбутня дружина.
- Так, майже. – відповів я. Ми в’їжджали в село Буки.
