Ніколи не виправляйте інших.

Львів, маршрутка. Дівчина говорить по телефону:

-… у Львові страшні пробки, страшні… Я тобі кажу…
— Пані, я перепрошую, — торкається її плеча жінка в елегантному капелюшку. — Але правильно казати «затори».

Дівчина повертає голову. На обличчі в неї здивування. Вона розгублено мовчить, а рука з телефоном мимохіть сповзає вниз.

— Нічого-нічого, — запевняє її жінка. — Ми всі помиляємося.
— Я не знаю, як вам то сказати, але… — дівчина намагається підібрати слова.
— Ніяких «але»! Я тридцять років пропрацювала вчителькою української мови й точно вам кажу, що правильно — «затори». Йой, це моя зупинка, гарного дня.

За жінкою зачиняються жовті двері. Дівчина ще декілька секунд дивиться їй вслід, а потім згадує про телефон у руці:

— Алло, так, вибач. Я тобі кажу: їду зараз зі складу. У Львові залишилися страшні пробки: чорні, силіконові… Може, краще замовимо ті нові, рожеві з хвостиками? Або сталеві. Наручники ще є, а от фалоімітатори закінчуються…

Ніколи, чуєте мене, ніколи не виправляйте інших.