моє імʼя звучить не правильно.
я не знаю чому.
нічого особливого.
мене називали так все життя.
мати – коли сердилася.
друзі – привернути увагу.
вона – шепотіла щоночі..
я ніколи не чув, що б вона говорила його голосно.
вона шепотіла.
повторяла як мантру, яку їй дозволили вимовити.
вона вимовляла це слово так, що тепер ніхто більше не скаже його правильно.
сьогодні почув його в автобусі.
той самий шепіт, що нагадував молитву.
озирнувся навколо, та її не було. звісно ж не було..
потім почув ще раз, але вже надто близько.
я вийшов на наступній зупинці.
стояв під дощем біля якогось лісу.
намагався згадати її.
дивно.
я памʼятаю її голос.. ні, не памʼятаю.
памʼятаю руки, але не памʼятаю як вона торкалася.
памʼятаю, що вона шепотіла моє імʼя правильно, але на памʼятаю голосу.
можливо, вона ніколи не торкалась мене?
можливо, вона ніколи не шепотіла?
я вигадав її.. ні, це не можливо.
вона була. вона точно була.
а що як я вигадав і це?..
дощ намагався змити спогади.
але вже нічого.
