Проєкт [Звичайні незвичайні]
Була продуктовою дизайнеркою — стала арт-терапевткою. Каже — це одне ремесло. Про пошук себе через зміну професії.
Валерія — продуктова дизайнерка, довго у IT. Кілька років тому переїхала з України до Німеччини. І десь між війною, еміграцією і черговою зарплатою, яка вже не приносила радості, зрозуміла: далі так не хоче. Зараз вона паралельно здобуває магістратуру з психології, вчиться на психоаналітичному курсі в Європейській школі психології, має професійну сертифікацію з арт-терапії — і поступово переходить у нову професію. Ця розмова — про те, як людина обертається обличчям до себе і йде за тим, що всередині.
«Далі так не хочу»
Лєро, розкажи трохи про себе. Хто ти?
Ой, це завжди найважче — розказати про себе. Ну добре. Я взагалі відкрита і завжди всім цікавилася. З дитинства хотілося знати, як усе влаштовано — не просто «як зробити», а «чому воно так працює». І в дизайні, і в психології роблю одне й те саме — досліджую.
Ти виїхала з України на початку війни. Як це було?
Ми виїхали з однією валізою і рюкзаком. Я з дитиною, собакою — у нікуди, без нічого і невідомо куди. Через пару місяців почала працювати, зачепилася за роботу. І потім ще майже чотири роки — режим виживання. Про якісь зміни професії тоді й мови не було. Треба було просто витягнути сина, себе, побут.
Що змінилося, коли режим виживання почав відпускати?
Минулого року зустріла свого нареченого. І до цього моменту жила в постійній напрузі. А тут вперше за довгий час відчула, що є людина, на яку можна спертися. Що можна дозволити собі розслабитися. І тільки тоді почала думати не про «треба заробляти, виживати», а про те, чого взагалі хочу.
І яке було це перше внутрішнє «хочу»?
Повернутися до себе. Зрозуміла, що знову хочу йти в психологію. На цей курс уже колись записувалася, ще до війни, — і все обірвалося. А тут відновилася. І зараз вже на магістратурі, півтора року навчання. Плюс паралельно — приватна школа психоаналізу.
Психологія прийшла раптово чи це було в тобі давно?
Це було завжди. Нещодавно згадала — у восьмому-дев'ятому класі, коли ще навіть інтернету толком не було, їздила до мами на роботу, в іншу частину міста, і там мені хтось давав книжки. У цьому віці вже читала Дейла Карнегі, Фройда, у мене була книжка Аристотеля. Не пам'ятаю, про що саме вона була, але пам'ятаю, як гортала. Вже тоді цим цікавилася. І сексологією теж — і в якийсь момент виникло відчуття: все, іду на психологію. А потім — не пішла.
Коли повернулася до цієї думки через багато років, не було відчуття: «А навіщо тоді були всі ці роки в дизайні?»
Був. Був такий момент, коли думала: блін, стільки років — і на що? Але потім прийшло розуміння: пройдений досвід — не зайвий. Він додає вартості. Тому що розумію набагато більше процесів, ніж якби з самого початку вчилася лише на психологиню. Розумію, як побудувати продукт, як його спакувати, як донести. Люди, які все життя працюють психологами, багато чого не знають про те, як донести це до людей. А я — знаю.
«Поки з людьми ділюся, одночасно й себе лікую»
Чому з усіх напрямів ти вибрала саме арт-терапію?
Тому що це магія. Правда. Дуже часто у психології існує стереотип: арт-терапія — це щось несерйозне, дитяче, «намалюй і тобі стане легше». А насправді це прямий захід. Обхід захисних механізмів. Причому безпечний.
Як арт-терапія працює на практиці?
Уяви — людина приходить із якоюсь темою. І вона не може її проговорити. Особливо якщо в неї порушений зв'язок із тілом, з відчуттями. Це чорна коробка — вона сама не розуміє, що там. А коли вона починає малювати, чи ліпити, чи щось робити руками — підсвідомість просто виходить. Ти можеш дістати те, до чого ніяк не пробратися словами. Далі задаю питання, поєдную з тілом — я емпатична, добре відчуваю, коли людина затискається. І так ми розкриваємо.
Був момент, коли ти зрозуміла — я справді допомагаю?
Так, і він мене саму приголомшив. Кілька місяців тому працювала з жінкою за 50. Вона прийшла дуже закритою. І в якийсь момент порушила одне з «правил» класичної психології — шеринг з клієнтом. Поділилася своїм досвідом, бо відчула, що їй це зараз потрібно. І одразу собі помітила: так, треба це проаналізувати. А в той же день вона надсилає мені кілька голосових. Каже: «Я не спала пів ночі, у мене мурашки по тілу. Я вам така вдячна. Ви сказали, що розумієте, — бо у вас був подібний досвід. Я вперше відчула, що мене чують». Тут, у Німеччині, багато наших жінок живуть із відчуттям, що на них дивляться звисока. І коли ти вперше зустрічаєш людину, яка тебе не оцінює, — це переломний момент.
Хто зараз для тебе провідник у цій сфері — психології, арт-терапії?
По-перше, моя терапевтка. Ми знайомі майже 10 років — вона мій найперший терапевт. І зараз на сесіях ми з нею вже, знаєш, як колеги. Ржем разом. Вже пора виходити за ці рамки. А ще нещодавно з'явилася зовсім несподівана для мене людина. Вступила на магістратуру, і паралельно вчуся в приватній школі психоаналізу — її створила ця жінка, Крістіна. Вона мене спочатку не зачепила: побачила красиву блондинку з червоними губами і подумала: «ой, ну що ти мені можеш такого розказати?». А потім з кожної лекції реально просто перлася. Її мислення, як вона доносить, як поєднує зовсім різні речі, скільки знає. Психологію вивчала багато років, зараз пішла на екзамен і розумію: тут вже 30% магістратури знаю. І нею просто надихаюся. Прямо кайфую, коли її слухаю. А головне — вона говорить моєю мовою. Колись купила курс з нейронауки, дуже цікава програма. Але вистачило тільки на дві-три лекції. Тому що там викладач — знаєш, такий совєтський професор, який татата… І я: ні, це не моє. Моя мова — це метафори, образи. Тому мені й арт-терапія так зайшла. А Крістіна теж багато пояснює через образи, через приклади. Ми з нею збігаємося.
Ти казала, що йдеш у психологію, зокрема й для себе. Чому?
У мене було важке дитинство. Дуже. Мене били — і фізично, і емоційно, щодня. І пам'ятаю, як мама била, а я не відчувала болю. Кричала, бо розуміла, що якщо не кричатиму, вона подумає, ніби це нормально. А насправді тіло просто відключалося. Це називається дисоціацією — розрив зв'язку з тілом. І з цим я жила багато років.
Це давало про себе знати пізніше?
Так. Ближче до тридцяти все накопичене почало виходити. Був період — вранці просто не могла встати. Дзвонила знайомим, просила приїхати, бо розуміла, у якому стані. Мені двоє лікарів поставили діагноз «біполярний розлад». Була на препаратах.
Ти не змирилася з діагнозом. Що робила?
Я дослідник. Тому окей, діагноз — це не вирок. Почала копати. Читала все — від наукових досліджень до операцій на мозку в Штатах, харчування, все підряд. Паралельно роками працювала з терапевткою. І в якийсь момент воно спрацювало. Це крапля за краплею. Ці стани зникли. Зрозуміла, що то був захисний механізм із дитинства. Зараз вчуся з'єднувати голову і тіло.
Тобто, твоя власна історія стає частиною того, як ти працюєш?
Так. Це не історія про «люблю людей, хочу допомагати». Це про те, що сама через це проходжу. І поки з людьми ділюся, одночасно й себе лікую. Мені дуже хочеться донести, особливо тим, кому ставлять діагнози: у нас їх зараз ставлять все більше. І люди беруть на віру як вирок. А ти можеш на це вплинути. Дуже багато можеш.
У тебе є хобі — ліпка з глини. Звідки взялася глина?
Це смішно почалося. Ще до війни ми з подругою-терапевткою орендували кабінет для консультацій. Жінка, у якої ми знімали, мала неймовірний смак — там був такий інтер'єр, ширми, фактури, дерев'яні різьблені штуки. І одного разу я просто встала, підійшла до цієї ширми і почала її мацати. Стою і мацаю. І в мене клацнуло: хочу працювати з фактурою. З об'ємом. З чимось, що можна тримати в руках.
Чому не повернулася просто до малювання?
Так, я малювала, і перша освіта — художня. Пробувала повернутися до малювання — і не було вже того відчуття. А коли торкнулася тієї ширми — воно повернулося. Думаю, річ у тілі. Малюнок — це все ж око і голова. А глина — це руки. Це фактура. Це щось значно ближче до тіла.
Що ти відчуваєш, коли ліпиш?
Це як медитація. Голова вимикається. Ти не проєктуєш, не плануєш — ти просто повертаєшся в тіло. І це реально лікує. Особливо для мене — з моєю історією про дисоціацію.
Що було найскладніше відпустити?
Контроль. В Україні жила чітко: через два роки — тут, через п'ять — там, через десять — отут. Справді так жила. Ілюзія контролю. Це все — через голову. А коли повертаєшся до себе, вчишся жити через відчуття, через «зараз», через тіло — це повністю перевертає життя. Починаєш насолоджуватися процесом. І вже нема цієї гонитви — швидше, швидше, недостатньо, недостатньо. Це в багатьох наших жінок реальна катастрофа.
Чого ти навчилася за останні роки?
Сповільнюватися. І довіряти процесу. Це, мабуть, мій найбільший особистий прогрес. «Постійно знаходитиму речі, які мене вмикають, — і просто йтиму»
Ти чітко бачиш, куди рухаєшся?
Ні. І це нове відчуття для мене. Немає кінцевої точки. Знаю, що постійно знаходитиму речі, які мене вмикають, — і просто йтиму. Є відчуття, що межі між «я — робота» і «я — особистість» уже розмиваються. І це добре.
Я помітила, що більшість твоїх клієнтів — жінки. Це усвідомлений вибір чи так склалося?
І так, і так. Зараз багато працюю з жінками, і це свідомий вхід у професію. Але не кінцева точка. Ще розбираюсь — і в соцмережах, і в собі — про що саме хочу говорити і як.
Ти згадувала, що в тебе є ідея працювати з дітьми. Звідки вона взялася?
Вже багато років крутиться ідея робити щось для дітей. Тільки для роботи з дітьми і з групами потрібне окреме спеціальне навчання — його якраз проходжу. А корінь цього — особистий. Мій малий з аутичного спектру. І коли він був маленький, робила для нього розвиваючі іграшки, тому що
в цих дітей усе дуже специфічне. У мене й досі висить готова презентація проєктів для дітей з аутизмом. Це моя окрема тема, багато про неї знаю. Не виключаю, що ще повернуся до цього.
А з підлітками уже проводила сеанси? Це та ж арт-терапія?
Буквально цього тижня з'явилася перша клієнтка-підліток, дівчинка. І мені так подобається. У наступному році хочу зібрати цілу групу. Але це вже трохи інший формат — з ними працюю радше як дизайнер. У нас це не «прочитай, запиши, ось тобі домашка». У нас — дискусії. Постійно питаю: а чому? А чому ти так думаєш? І підтягую їх думати своєю головою. Це неймовірно надихає. Бачу, як вони відкриваються — і мені від цього кайфово.
Ти казала, що зараз багато працюєш над соцмережами. Що там найважче?
Так, саме починаю. І знаєш, найважче — навіть не запис. Найважче — відпустити перфекціонізм. Собою пишаюся, коли пишу з першого дубля і викладаю. Навіть якщо неідеально. Бо ідеально не буде ніколи.
Що ти хочеш, щоб залишилося в людини після цієї розмови?
Бажання досліджувати себе. Тому що те, що я бачу навколо, — це часто лінь і страх. І ще — оці думки: «мені вже 40, все, пізно». А це фігня. Мені дуже хочеться, щоб більше жінок відчули: там, всередині, — цілий всесвіт. Просто вражаючий. І варто до нього повернутися. Це так цікаво — знаходити себе. Кожного разу дивуватися: ой, а раніше було не так; ой, я відчуваю по-іншому; ой, а це виявляється ось так. Це безкінечно цікаво.
• • •
Професійна освіта Валерії формується на перетині академічної психології, психоаналізу, арт-терапії, мистецтва та дизайну.
Психологія — магістратура. Університет Григорія Сковороди в Переяславі. Другий рівень вищої освіти за спеціальністю «Психологія».
Психоаналіз. Європейська школа психології (European Psychology School, EPS). Навчання в межах психоаналітичного напряму.
Арт-терапія. Професійна сертифікаційна підготовка Міжнародної федерації арттерапії та самореалізації особистості у співпраці з Українським державним університетом імені Михайла Драгоманова.
Дизайн — перша вища освіта. Інститут мистецтв і дизайну імені Сальвадора Далі. Спеціалізація — рекламний дизайн, комп'ютерна графіка та вебдизайн. Диплом з відзнакою.
Післясмак
Валерія залишає після себе відчуття живої і багатогранної жінки.
Закликає мати хобі та не переставати вивчати себе. І дуже хочеться, щоб у кожного в колі знайомств була така людина — від якої можна черпати цей вогонь. І, можливо, наважитися й собі на зміни у житті.
❤️ Подружитися з Валерією можна в Instagram.
