[роздуми] [рефлексія]
Є одна річ, яку ми робимо щодня 1000 разів і майже ніколи про це не думаємо. А коли нарешті думаємо, починаємо боятися. Називається "прийняття рішень".
Знаєте, що я роблю, поки чищу зуби? Приймаю рішення. Поки заварюю каву — теж. Поки дивлюсь у холодильник — знову рішення. Вигуляти пса зараз чи пізніше? Яку кашу варити? Відповісти на повідомлення в роб чаті одразу чи після завареної кави? Чи взагалі її потрібно пити ту каву? Погодитися на дзвінок о 18:00 чи сказати, що не можу — і тоді пояснювати, чому. І так до самого вечора.
Доросла людина приймає ~35 000 рішень на день. Мозок від цього реально втомлюється, починає економити енергію і обирає найпростіший варіант — нічого не змінювати. Може, тому Джобс роками ходив в одній водолазці, щоб не витрачати енергію на дрібниці і залишити її для важливого.
Я тривожна людина. Переживаю буквально за все — за себе, за людей, за дитину, за проєкти. І взагалі, за те, чи правильно написала повідомлення колезі і чи немає помилок. І при цьому в адреналіновій критичній ситуації я максимально збираюся, швидко приймаю рішення. Але після того, як все завершується, лежу пластом з головним болем і нудотою.
Думаєте, тривожні люди гірше справляються в кризі? Насправді все навпаки. Є ті, хто в стресі мобілізується і діє. А є ті, хто фризиться і тікає. Це не про характер — це про те, як влаштована нервова система. Під стресом вмикається амігдала і відключає зону логіки — одному адреналін допомагає, іншому заважає. Я, наприклад, на екзаменах в університеті розповідала речі, про які, здавалося, ніколи в житті не чула.
Мій організм використовував стрес як паливо. Але за все є ціна — нудота, головний біль, втома, панічні стани після. Просто рахунок,який треба оплатити.
І тут я полізла розбиратися, чому одні вирішують швидко, а інші тижнями крутять питання в голові. Ділюсь.
Імхо, є ось такі типи людей, які бояться вирішувати/приймати рішення:
1. "А що скажуть люди?"
Людина знає, що робити, але страх осуду сильніший. Він вшитий в нас еволюційно, бо колись бути відкинутим групою означало смерть.
2. "А раптом є варіант кращий?"
Чим більше опцій, тим менше задоволення від вибору.
Баррі Шварц описав у своїй книзі “Парадокс вибору” експеримент: в супермаркеті виставили два стенди з джемом. Перший — 24 види, другий — 6. Біля великого стенду зупинялося більше людей, але купували лише 3%. Біля малого — зупинялося менше, але брало 30%. Тобто, менше опцій — швидше і впевненіше рішення, більше задоволення від результату.
А ще є ефект якоря — бачиш куртку за 8000₴, а потім за 3000₴, і здається вигідно. Але якби спочатку побачила 1500₴, та сама 3000₴ здавалася б дорогою. Мозок не оцінює об’єктивно — він порівнює з першою цифрою. Тому такі люди годинами читають відгуки перед покупкою кавоварки і місяцями відкладають рішення змінити роботу.
Ідеальний варіант не з’явиться. Ніколи.
3. "Я не маю права вирішувати."
Зазвичай це люди, яких у дитинстві активно направляли — батьки, вчителі, система. Вони виросли з відчуттям, що є хтось компетентніший. І навіть тепер, маючи всю необхідну інформацію, чекають дозволу.
4. "Хай хтось вирішить, а я схвалю."
Мій чоловік якось сказав мені в обличчя: ти любиш перекладати відповідальність на іншого, або як мінімум, щоб хтось схвалив твоє рішення . І знаєте що — він правий.
Це називається дифузією відповідальності — коли рішення приймаєш не одна, провина у разі помилки теж ніби розмивається. "Ну ми ж разом вирішили". Більшість людей так влаштована — просто не всі зізнаються. Але є межа: шукати підтримку — нормально. Не приймати рішення взагалі, поки хтось не схвалить, — це вже тривога!
5. " Я вирішу, і мене покарають."
Не просто страх осуду — страх конкретного покарання: насварять, звільнять, виставлять посміховиськом тощо. Таких людей не народжують — їх навчають. Вдома, де карали за помилку, в школі, де висміювали, на роботі, де ініціатива карається. Мозок зробив логічний висновок: не вирішуй — не напхають в панамку. Таких видно одразу — погоджують кожну дрібницю і кажуть "як скажеш", навіть коли бачать, що рішення хибне. Проблема не в них — проблема в середовищі. І хороша новина — реакцію можна перенавчити.
6. "Якщо вирішу не так — втрачу те, на чому тримаюся."
Страх не покарання, а втрати опори. Дитина мовчить, бо боїться, що мама буде злитися. Дружина не вирішує, бо боїться похитнути стабільність. Працівник не пропонує своє, бо звик, що бос знає краще. Тут страшно не рішення — страшно втратити залежність, яка хоч і незручна, але дає відчуття безпеки.
7. "Я вже помилялася і пам’ятаю, чим це скінчилося."
Мозок зберігає ті ситуації як небезпечні і гальмує в схожих — працює методом порівняння.
Цікавий факт: Деніел Канеман ( америк. та ізраїл. психолог) довів, що близько 95% рішень приймає швидка емоційна частина мозку, а повільне раціональне мислення просто обґрунтовує вже прийняте рішення. Тобто, ми часто вже знаємо відповідь, просто боїмося це визнати.
Що спільного в усіх типах? Бояться не рішення — а уявних наслідків. І буксують на цьому місці роками.
Чесно кажучи, людина за своєю природою лінива. І якщо є можливість не приймати рішення зараз, вона не буде приймати його зараз. Буде уникати, перекладати на когось, займатися чимось іншим. І чим частіше ти приймаєш рішення, навіть дрібні, тим легше дається кожне наступне.
До речі, є цікавий факт про ілюзію контролю: люди відчувають себе впевненіше, коли самі кидають кубик у казино, аніж коли просять когось іншого. Хоча шанси абсолютно однакові. Ось так працює відчуття, що ти сам вирішуєш — воно додає впевненості.
Підчитала пару лайфхаків, як прокачувати навичку "вирішування":
Ставити дедлайн для самого рішення: "Думаю до п’ятниці — потім вибираю з того, що маю."
Правило 10-10-10. Прийняли рішення — запитайте себе: як я буду ставитися до цього через 10 хвилин? 10 місяців? 10 років?
Виписати найгірший сценарій — детально і чесно. Розкласти по поличках і оцінити: чи готова я з цим впоратись? Які дії можливі? Це структурує думки, розслабляє і рішення приймається швидше.
Одна людина — одна порада. Не 5 подруг і не весь інтернет. Одна. І головне — слухати не те, що вона радить, а як ти реагуєш на її слова.
Не варто боятися результату. Рішення і результат — різні речі. Правильне рішення не гарантує хороший результат — і навпаки. Наша задача — прийняти найкраще з того, що знаю зараз. Не більше.
Точно є професії і хобі, які тренують рішучість та прийняття рішення. Можу підсвітити такі:
Пожежник, хірург, пілот, військовий, лікар швидкої — це люди, у яких немає розкоші думати довго. Вирішуєш зараз або пізно. І вони не народилися такими рішучими — вони тренуються.
Шахи — кожен хід — це рішення, за яке несеш відповідальність сам. Без команди, без "ми разом вирішили".
Покер вчить приймати рішення в умовах неповної інформації і ризику. Саме те,з чим ми стикаємося в реальному житті щодня.
Скелелазання, альпінізм — коли ціна помилки висока, мозок автоматично вчиться вирішувати чітко і без зайвої драми.
Бойові мистецтва — рішення за долю секунди.
А якщо хочете щось зовсім несподіване — імпровізаційний театр. Імпровізація вчить діяти без сценарію, не боятися "неправильного" ходу і довіряти своїй реакції. Жодного "а раптом краще" — є тільки зараз і твоє рішення.
Я щоразу нагадую собі: не бійся приймати рішення. Будь рішучішою. Нерішучість — теж рішення. Але пасивне і дуже дороге. І є навіть наукова назва цьому — омисійне упередження. Люди схильні вважати бездіяльність менш шкідливою, ніж дію — навіть коли наслідки однакові. Тому так важко натиснути кнопку , навіть коли це правильно.
Поки я щось не вирішую, хтось або щось може вирішити за мене. І не факт, що в кращу сторону.
Якщо самому важко справитися — це сигнал: психотерапевт допоможе розібратися, звідки ростуть ноги, або коуч — якщо все окей, але потрібен хтось, хто штовхає вперед і не дає злитися. І, будь ласка, не гугліть “що робити” і не питайте поради у всього інтернету одночасно, бо це страшний шум.
