Так! я буду крізь сльози сміятись,
Серед лиха співати пісні,
Без надії таки сподіватись,
Буду жити! Геть, думи сумні!
(Леся Українка, 1890)
Недавно ми святкували другий Новий Рік в стані повномасштабної війни з росією. В цьому контексті саме слово "святкувати" звучить дико. Так само, як і з днями народження, весіллями і всякими іншими приємностями. Огидний парадокс, що не вкладається в голові, — ми живемо "звичайне" життя (а вірніше — його ілюзію) в той самий момент, коли за кілька сот кілометрів гинуть наші рідні та друзі, захищаючи собою наше право на існування. Матриця остаточно дала йобу.
Я знаю, що ви відчуваєте з цього приводу, бо відчуваю те саме. Почуття провини не покидає з першого дня вторгення. Воно стоїть за плечем і докірливо дивиться, як ти п'єш каву в теплому закладі, або відпочиваєш на вихідних, або робиш взагалі будь-що. Мабуть, відчувати таке є нормальним. Більше того, на мою думку, якщо за весь цей час ви жодного разу його не відчули, то певно у вас є проблеми з внутрішнім моральним компасом. Одначе правда в тому, що на такому паливі далеко не заїдеш. Але на якому тоді їхати?
Що робити цивільному?
Ви, мабуть, знаєте, що наявність плану дій є одним з найголовніших антидотів від тривоги за майбутнє. При чому, нашому розуму не так важливі деталі плану, як просто знати, що він існує. Ще одна очевидна річ, про яку ми нечасто згадуємо - план найкраще будувати зверху вниз, себто від бачення кінцевого резуьтату до найменших кроків його досягнення. Якщо це спроектувати в площину життя людини під час війни, то кінцева мета кожного з нас очевидна — перемога, але як щодо завдання на кожен день? Військові мають чіткі відповіді на це питання, цивільні - не завжди.
Я багато над тим думав, і схоже, воно зводиться до одної тези: головне завдання цивільних під час війни — це бути максимально продуктивними. Тож тепер все, що роблю, думаю, відчуваю та говорю я пропускаю через одне питання — це продуктивно чи ні?
Чому так
Держава — це населення і територія. Передусім, ворог прагне знищити перше. На територію росії байдуже — їх цілком задовільнить випалена земля, то для них звично. Люди — це саме те, що робить державу живою. І нехай це буде непопулярною думкою, але наші військові б'ються насамперед за нас із вами, а не за землю. За те, щоб ми могли працювати, донатити, надавати розголосу подіям і розмножуватися. Якщо ми цього не робимо, то підводимо їх: коли шестерні зупиняються, то зупиняється весь механізм. Завдання шестернь — не зупинятися.
На перший погляд може здатися, що тут йдеться лише про роботу. Насправді ж це про фундаментальні засади. Продуктивність має як фізичний, так і моральний виміри, і вони взаємозалежні. Коли людина деморалізована й втомлена, її працездатність знижується. Зниження працездатності тягне за собою ще більший дизморал, що в свою чергу знову б'є по працездатності, і так по низхідній спіралі до самого її дна — зневіри. В цьому стані людина не бачить жодного позитивного розвитку подій, тож втрачає сенс продовжувати йти далі й робити будь-що взагалі. Відсутність сенсу в житті називають екзистенційною смертю. Цей термін пояснює сам себе. Шестерня зупиняється. Будьте певні — це саме те, чого прагне досягнути росія по відношенню до населення України. На жаль, їй прямо зараз це дуже непогано вдається.
Виходячи з вищесказаного, продуктивність для нас набуває нового значення. Не зупинятися. Не зневірюватися. Не втрачати бачення сенсу цієї боротьби. Для цього потрібно чітко категоризувати, які дії, думки і почуття є продуктивними, а які ні. Це не вийде зробити один раз і назавжди, бо ми та світ навколо нас є динамічними явищами. Цю вправу слід робити щодня, і ви правильно здогадалися — це не легко. Але ось вам декілька думок для початку (нагадую: мова йде про цивільних):
Відпочивати, аби відновити сили — продуктивно. Єбашити 24/7 до передінсультного стану — не продуктивно.
Здоровий спосіб життя — продуктивно. Бухати, довбити, жерти лайно — не продуктивно.
Якісно виконувати свою роботу — продуктивно. Халявити — не продуктивно.
Тримати позитивний настрій і не зневірюватися — продуктивно. Нити і жаліти себе — не продуктивно.
Брати на себе відповідальність — продуктивно. Відмовлятися від неї — непродуктивно. І ганебно.
Підтримувати Сили Оборони всіма можливими способами — продуктивно. І життєво необхідно. Не підтримувати — злочин.
Думаю, ви вловили вектор. Спробуйте застосувати це до своєї ситуації хоча б один день. Ви будете приємно здивовані.
Але до чого тут почуття провини?
Якщо узагальнити моральний аспект, то стає очевидним, що негативні емоції та почуття є непродуктивними. Зрозуміло, що неможливо змусити себе щось відчувати або не відчувати по команді. Однак ось вам ще три факти:
Жодна емоція не триває довго.
Ми завжди маємо вибір, як реагувати на свої почуття.
Думки передують емоціям. Не навпаки.
Нормально деколи почуватися погано, зокрема через речі або події, які є поза межами вашої відповідальності. Але як на це реагувати, в тому числі, культивувати ті почуття чи ні, — це завжди ваша відповідальність і ваш вибір. Завжди. Так, є випадки, коли людина опиняється в настільки занепалому стані, що почуває себе погано весь час, наприклад - та сама депресія. Але й в цьому разі це її відповідальність — звернутися по допомогу і почати лікування.
Тож постійне почуття провини — це не продуктивно. Воно має позитивні сторони, коли спонукає підтримувати захисників і бути скромнішими в своїй буденності, однак в довготривалій перспективі, будучи токсичним негативним почуттям, воно отруює ваше життя, затягуючи в той страшний коловорот, який веде до зневіри. Виходить, що треба його чимось замінити. Як на мене, це має бути почуття вдячності.
Вдячність є глибоко добрим і чистим почуттям. Воно є однією з головних складових щастя. Будучи вдячним, ти відчуваєш цінність того, що зараз маєш. Це також породжує смиренність, коли згадуєш гірші часи і розумієш, що біди ще будуть траплятися. Завдяки цьому вдається бути присутнім в моменті й насолоджуватися ним. Це в свою чергу спонукає тебе думати позитивні думки і робити добрі речі. Не для того, щоб ненадовго втихомирити вину, а щоб подякувати за те, як є зараз. А коли тобі погано — за те добре, що було в минулому і буде в майбутньому. Бути вдячним — це продуктивно.
Важливо пам’ятати: ви не винні в цій війні. Ви не винні в тому, що найкращі з нас гинуть. Ви не винні в тих стражданнях, через які сьогодні змушені проходити українці. Винуватцем усього цього жахіття та його наслідків завжди були, є і будуть росія та її ганебний народ. Це назавжди їхнє тавро. Не ваше.
Але ви не можете не бути вдячними тим, завдяки кому наша Держава досі існує. Факт того, що я можу це писати, а ви можете прочитати, — цілком і повністю їхня заслуга. Обов'язок кожного з нас — пам'ятати про це щодня. Не переставати їх підтримувати. Не втрачати бачення сенсу. Не зневірюватися. Бо насправді, іншого варіанту в нас, по-суті, й немає. Сценарій нашої зневіри — це окупація, ліквідація державності, перекреслене майбутнє наших дітей і кінець України. Наші захисники ціною своїх життів не дають цьому сценарію відбутися. Ми, цивільні, не маємо права їх підвести.
Ще дещо важливе
Знаєте, що також є дуже непродуктивним? Розводити зраду. Ниття, до якого, на жаль, так схильні українці, — надзвичайно корисна і потужна зброя в руках росії. Їхнє ІПСО відпрацьовує по нас кожну вкладену в нього копійку. Наша звичка перекладати відповідальність на щось ззовні — сусідів, начальника, владу чи обставини — це подарунок для ворога. На цьому етапі їм достатньо вже просто запустити якийсь розгон, а далі ми самі його підхопимо і понесемося шакалячим експресом в нетрі пошуку винних і виправдань в усіх бідах. Один з актуальних і катастрофічно деструктивних прямо зараз - це зрадницька влада, яка безбожно краде. Цим пояснюється усе: від невдач на фронті до того, чому перестають підтримувати збори. Так, у нас колосальні проблеми з корупцією, військово-політичне керівництво допускається помилок, а влада не виправдовує більшості очікувань. Та чи не було так завжди? А чи це не ми з вами обрали цю владу, як і кожну до неї? Позаяк поки ми розводимо срачі й не донатимо через те, що все і так вкрадуть, хлопці й дівчата на передку чекають на черговий дрон або тачку. І наше ниття щось ніяк не пришвидшує їм цього процесу.
Ми маємо такий статус-кво. Паскудний, несприятливий, але це наша реальність. Мусимо прийняти її та вживати заходів для змін. Це буде продуктивно. Пасивно жалітися на погану владу, виправдовуючи свою бездіяльність, — ні разу не продуктивно. Зрештою, якби все було настільки пропаще, як любителі понити це подають, то навряд чи б наша країна змогла протриматися в цій війні вже два роки. Чи буде вона триматися далі й чи вийде з неї переможцем — залежить від нас. В будь-якому разі, я надзвичайно вдячний кожному, хто докладає зусиль для того, щоб так було.
СУ!
