В юності я ходив на бокс. В мене не було намірів здобувати хоч якісь нагороди чи навіть брати участь в змаганнях. Я також добре знав, що справжня вулична бійка дуже відрізняється від спарингу, тож найкраще, що можна і треба робити в таких ситуаціях (чого, до речі, і на боксі вчили) — це уникнути її.
Тож тренування для мене були про те, щоб:
а) Тримати себе в формі;
б) В разі замєсу на вулиці хоча би не розгубитися;
в) Не боятися дістати по пиці.
Середовище, в якому я ріс, не можна було назвати поганим чи дуже небезпечним, але й до чемних дітей нас не відносили. Звичайні собі пацани з простих небагатих сімей, яким подобалося все, що їм тоді було "не можна": прогулювати школу, випивати, курити, вештатися по вулицях і оце все. Бійки траплялися, але не часто, бо якось цим пацанам пощастило, що мали трохи клепки не лізти в кожен двіж. Та деколи двіж знаходив тебе сам, і в таких випадках ти мав тим більше шансів його розпетляти, чим більше ти був звиклий до махання кулаками і отримувати по єбалу.
Десь тоді я засвоїв для себе одне з найважливіших правил в житті:
Якщо конфлікту не уникнути, то треба залітати в нього з двох ніг, щоб перебрати ініціативу на себе.
Простіше кажучи: першим не бий, але якщо тебе вже вдарили, то бий так, що захуярити, до кінця.
В теорії все дуже просто, але замєс — це завжди стрес, страх, адреналін і метушня. Щоб в тому всьому не розгубитися, треба хоч трошечки мати хоч якийсь скіл. Десь почув, не пам'ятаю де, але дуже правдиво:
В екстремальній ситуації ти можеш розраховувати лише на практичні вміння, а не теоретичні знання.
І з цього я вивів для себе, що:
Конфліктувати — це вміння, яке атрофується, якщо його регулярно не тренувати.
Я навмисне пишу "конфліктувати", а не лише "битися", бо маються на увазі всі ситуації, коли тобі потрібно відстояти свій інтерес в більш асертивний спосіб. Це може бути як п'яне бидло на вулиці, так і безвідповідальний майстер, який рубає лебедя, поки на нього не гримнеш. Або ж це може бути воєнний злочинець, який плюнув на всі договори й меморандуми, підписані з тобою, і вирішив усім нав'язати свої правила силою. Суть одна: щоб вміти поставити таких козлів на місце, треба ставити їх на місце щоразу, а не старатися уникнути з ними конфлікту.
Нормальним людям не подобається ані битися, ані конфліктувати, та й добре. Якби то було по-інакшому, то фіг його знає, чи існувала б зараз людська цивілізація. Тому цілком природньо хотіти уникнути конфлікту і часто це правильно. Але біда в тому, що це дає перевагу тому, хто зовсім не проти, а то й навіть дуже за те, щоб почати двіж. Бо він собі трактує це природнє бажання нормальної людини як слабкість.
Ще давайте на секунду повернемося до моєї юності та бійок.
Були тіпи, які дуже боялися битися. Це нормально. Але вони боялися настільки, що готові були уникнути замєсу будь-якою ціною. Це були ненадійні безхарактерні тіпи. Вони мали спільну рису — ввічливість.
Тільки їхня ввічливість була інакшою. Це така уїдлива награна ввічливість, якою прикривали свою слабкість і страх. Проявлялося то в першу чергу в тому, що вони такі душечки були до всіх: і своїх, і чужих. Вони старалися бути зі всіма в кєнтах, щоб не мати ворогів, бо це лякало їх найбільше. Вони не брали участь в бійці, залишаючись осторонь. А те, що вони були за тебе, а не того, з ким ти бився, вони проявляли тим, що просто стояли з твого боку і потім підтримували тебе після бійки. Але це якщо ти переміг: їхній життєвий компас завжди вказував триматися з тим, хто сильніший.
Оцими ввічливими сцикунами зараз є європейські еліти. Не з поваги ввічливими, а зі смертельного страху. Бояться, що їх порве агресивний хуліган, бо десятками років уникали конфліктів і, як наслідок, повністю втратили здатність і характер постояти за себе. Не кажучи вже за своїх кентів. Вони сподіваються, що хуліган сприйме їхню ввічливість і буде з ними добрий. Але хуліган знає лише мову сили, тож в усьому цьому бачить тільки слабкість.
І схоже, що не помиляється.
