На цьому тижні сталося декілька цікавих подій. Дві забугорні і одна вітчизняна. Спочатку Єврокомісія виказала, що Х є джерелом російської пропаганди, бо там більше за «фейки не банять», а потім Маск взагалі прибрав можливість поскаржитися на фейк. І тут наша влада крикнула «Фіть-ха!» і з новою силою сіла придумувати, як же ж все-таки регулювати телеграм.
Пропаганда. Російська пропаганда. Пропаганда ЛҐБТ. Пропаганда фашизма, фемінізма і, звісно, улюблений вітчизняний телемарафон. Повен жахів і страхів світ простого люду, ллється на нього, мов із відра, пропаганда всіх сортів і кольорів. І допоможе в цьому лишень інша пропаганда, бо як відомо, клин клином вишибається. Малороси, вестерни, вата – ми вже самі придумали для її жертв величезну кількість кліше, чи то щоб помітити статус жертви, чи то розумово відсталого. Погодьтеся, аргументувати позицію і сперечатися в рази складніше, ніж просто кинути «тобі мізки промили».
Що ж, сьогодні ми будемо говорити про пропаганду. І чому боротьба з фейками – найбільш невдячна робота серед усіх.
Існує популярний образ, ніби пропаганда - це коли старший брат сидить і ллє всім п’ятихвилинки ненависті, а людям жовта вода – божа роса, тому що і альтернатив не існує. В період, коли така думка формувалася, світ був заглибленим у питання «Як же ж так? Як народ, який ще 20 років тому був абсолютно нормальним, повірив у те, що він вище всіх?». І найбанальнішою відповіддю тут лишається, що на них щось повпливало. Не складно додати 2 і 2, і прикинути що. Звісно пропаганда.
Щось подібне типовий європеєць чи американець застосовує відносно росіян, а російсько-українська війна, з легкої руки перетворюється на війну імені Владіміра Владіміровіча Путіна, ніби ваня тут і ні до чого. Він всього лишень жертва встановлення диктатури і промива мізків.
Сказати, що хтось, якась чужорідна сила впливає на голови мільйонів – дуже проста і лаконічна теорія. Вона не потребує розуміння психології індивідуума або колектива, його досвід. А головне – дозволяє в разі аналізу випадково не замислитися, а чи не промивають мозок тобі? Врешті-решт такий імперативний підхід, практично на межі з теорією змови, дозволяє самоствердитися, відчути себе інтелектуалом на табуретці, а опонента просто жертвою.
Так, безумовно диктатори люблять встановлювати контроль над ЗМІ, і обмежувати доступ до інформації. В кращому випадку, взагалі прибрати із життя людей ненормований інфодоступ. Ідеальний варіант – це ввігнати народ в таку сраку, щоб в нього просто не було грошей на інтернет – так, наприклад, зробили в Туркменістані. Якщо ваш народ все таки не настільки жебрак, то тут треба щось вигадувати. Можна вигадати Великий Китайський Фаєрвол, або північнокорейський Кванмьон – це взагалі не стільки інтернет скільки велика локальна мережа.
Але це не значить, що люди через брак інформації, з одного боку, і цензуру з іншого, починають вірять всьому, що їм говорить партія. Переконання індивідуума не визначаються бомбардуванням інформації, в неї можна просто не вірити. Складно вірити в те, що у вас профіцит їжі, коли ти голодуєш. Переконання окремої особи визначається її особистим досвідом.
Багато хто жив в ссср, пам’ятають про існування дисонансу між телевізором, по якому прєстіж крєпчаєт мощно возрастаєт, а в реальності дефіцит і свавілля. Навіть в КНДР, через дирявий кордон з Китаєм потрапляють відеопрогравачі і DVD, із південнокорейськими дорамами, на чорному ринку продається західна література та кіно. Через закритість режиму ми не можемо це стверджувати, але скоріше за все страшну тайну тата Карла, про те, що північнокорейському народу брешуть, сам північнокорейський народ вкурсі. Але чи значить це, що пропаганда не працює? Ні.
Девід Кореш, людина яка створила тоталітарну секту, де він міг запліднювати всіх жінок, які доєднувалися до культа, на очах їх же чоловіків. Характерною особливістю було те, що люди в цій спільноті були взагалі інформаційно не ізольовані. Разом із всіма членами, вони регялрно дивилися телевізор, однак Девід, що виступав в ролі проповідника, супроводжував це коментарями, і після того, люди замість виставлення Девіду критичних питань, тільки більше укріплювались в думці, що світ зійшов з ґлузду, і всі брешуть.
Невже вони всі були ідіотами? Я маю набагато більш прозаїчну відповідь. Люди вірять в пропаганду, коли їм хочеться в неї вірити. Людський мозок не любить, коли в його орбіті з’являється факт, який протирічить вже сформованій картині світу. Факти, які протирічать тому, що вже працює, відмітаються, і без критичного аналізу приймаються ті, що добре лягають на вже усталений ґрунт. Коли ж його неможливо відмісти, реальність починають підтягувати під бажання. Цього не оминає ніхто. Навіть серед вчених немало тих, хто хотів би підтягнути сову під глобус.
Американський дослідник Хайфен Хуан свого часу написав статтю «Propaganda as Signaling». Хуан проаналізував вплив пропаганди на студентів китайських коледжів. Ні, вони не почали більше вірити партії, але стали більш переконаними в тому, що влада сильна, і сперечатися з нею немає сенсу.
В такому разі, той хаос, який відбувається в ЗМІ тоталітарних країн, де методичка змінюється по раз на дню, зараз українці братські народи, який тримають в заручниках єврейське кубло, а через 3 хвилини фашисти там навіть діти, не видається таким дивним. Головна задача – не переконати споживачів у власних цінностях, а переконати їх в тому, що держава настільки сильна, що може годувати тебе цим калом саме в тих пропорціях, в яких вважає за потрібне. Задача – продемонструвати твою слабкість на фоні великої машини, якій неможливо протистояти. Державі не потрібна віра в ідеали, вона не збирається не з ким дискутувати, чи чекати прихильності, їй потрібна влада.
Залити мозок доверху, навести багато різних, протирічивих, але вірних в рівній мірі тезісів, заплутати, примусити здатися шукати правду.
Ендрю Літл йде ще далі. Хоча Хуан визнає, що пропаганда працює і по своєму призначенню, Літл виділяє цьому питанню набагато більше уваги. Він поділяє споживачів на тих, хто більш, або менш схильний вірити сказаному.
Він виносить дуже цікавий тезіс. Пропаганда і довіра зв’язані між собою. Чим більш влада ефективна, або принаймні популярна в соціальній групі, то тим менше потрібно пропаганди. Існує група, яку Літтл називає довірливою, така група не вважає, що інформація до них подається дозовано, або викривляється з певною вигодою. Однак це не значить, що люди, які це розуміють, будуть відмовлятися приймати таку інформацію. Насправді, не можна чітко окреслити кількість тих, хто дійсно піддається індоктринації, і ті хто просто робить вигляд, що вірить.
Пропаганда стає таким собі соціальним ритуалом, коли люди готові обманювати самих себе, аби тільки соціальна група відчувала те, що автор називає «координацією».
Тобто уряду, або організації не обов’язково, щоб ви вірили, в те, що вони говорять, вони можуть заливати будь яку маячню, посилати сигнал «так, ми охуїли, але що ви нам зробите?». І суспільство замість того, щоб сказати, що ж воно зробить, починає кивати у відповідь. Нічого воно не зробить, маси можливо і бачать, що король голий, по телевізору ллють повну лажу, а жрати нема чого. Але заявити про це, знаходячись в тоталітарній країні, вождистській партії, чи секті, стає актом нон-конформізму не тільки перед репресивними органами(яких між іншим може і не буть), а перед «довірливими». Проявляється це в різних формах: від масового поширення фейків, які приємно вважати правдою, до повністю спотворених картин світу. Сперечатися із цим, означає бути або вигнаним з групи, або взагалі піддатися репресіям.
І влада в соціальній групі, знаючи про це, безумовно цим користується, називаючи опонентів зрадниками, і тими хто хоче принести шкоду. Пропаганда перетворюється із просто маячні соловйова, у необхідну зброю, це не спосіб колективно обманутися, це вже необхідний відпір перед оточуючим злом. Брешим, щоб вільно брехати.
В суміші із сигналом, що пропаганда може мати туди куди їй заманеться, в суміші із дисонансом між брехнею і реальністю, ця соціальна практика логічним чином породжує не необхідності нав’язати цінності, а перемогти у війні, відстояти щось спільне.
В першу чергу ту ієрархію і устрій, що устоялися. Можна не вірити в пропаганду, можна вважати її маячнею, але можна визанавати в те суспільство, яке воно створює. Звідти беруться всі ці свєтовскіє «наші мальчікі», можливо вони не визнають пропаганду з кремля, але їм близькі принципи, які ці пропаганда генерує.
—А це правда, що совєтскій інженєр отримує всього 120 рублів?
—А у вас нєгров лінчуют!
Саме тому цільний наратив виявляється просто не потрібним. Так як мова про цілу інформаційну війну, то на війні всі засоби хороші. Для захисту інтересів, боротьби за місце під сонцем, він і не потрібен. Пропаганда не намагається показати, хто добро, а хто зло, вона намагається навіть не підвласних їй відправитися на її пошуки, і шукати її скрізь, втопити правду в інформаційному шумі, який ми називаємо «нє всьо так однозначно». Задача знайти пропагандою все, окрім того, що потрібно. Мета влади влада, а для влади в соціальній групі вона створює контролюємий хаос. «Так, наші брешуть, але чужі брешуть гірше, тому шо вони чужі». Пропаганда не хоче вказати вам, у що вірити, її задача – розвалити горизонтальні зв’язки, вітчуждити, і робити «координацію» дозовано настільки, наскільки це потрібно. Замість цих зв’язків, влада показує, за кого треба триматися в цьому прикрому світі, де єдиний вибір це також стати в строй.
Цинізм, віра в те, що всі на світі брешуть, що немає правди і хорошої сторони. Всі ваші друзі, колеги, і однодумці вас зрадять, продадуть як останню курву, але навколишній світ гірше в сто раз. Ніщо не вірно, є тільки влада і боротьба боротьб.
Інформація дійсно розповсюджується асинхронно, і час на пошук спростування фейку в цьому перенасиченому інформацією світі іноді просто не має сенсу. Але, як вплине на трампіста, який давно переконався в цинізмі світу, який захопили ліваки, плашка про те, що це фейк? Та ніяк. Це тільки підкріпить його переконання, просто демократи намагаються приховати правду. А як би фейк трампіста вплинув на переконання опонента? Так само ніяк.
Розумієте, це діє і у зворотній бік: як я пояснив задача не переконати, задача деконструювати, позбавити ідеалів. «Так, в росії є пропаганда, але у нас теж є пропаганда, і, назло нашій пропаганді, ми будемо вірити в їхню» — так думає типовий західний реднек або комуніст. Ще подібне можна було почути від всякого проросійського електората, аля фанати Шарія. Не варто недооцінювати старе добре «назло мамі відморожу вуха».
Контрпропаганда, як її люблять називати, в очах «промитого» є нічим більшим, аніж новою порцією пропаганди, тільки до того, ще й ворожої, і коли на фрідомі, перед тим як розпочати етер включають українській гімн (принаймні раніше так робили), незрозуміло, що вони взагалі очікують? Це точно для глядачів соловьйова?
Пропаганда не сферичний інформаційний продукт в вакуумі. Не можна поставити просто телевізор і заливати комусь щось в голову, але можна виробити стокгольмский синдром, можна навчити цинізму, можна навчити безпомічності перед силою, можна навчити тому, що це роблять во благо. Можна навчити тому хто твій друг, а хто твій ворог. Але це не про підбір тез і наративів. Це все про особистий досвід. Пропаганда – це одне з багатьох, що на нас впливає у житті. Вона не вчить любити батьківщину, диктатора, чи мати якісь погляди, можливо навіть навпаки, згадайте теж антизомбі на ICTV, скоріше вона є один із чинників, що впливає на ваше сприйняття реальності.
Розвіювання фейків, безумовно, корисно… Для тих, хто знає, що це фейк. Але для справжніх жертв пропаганди потрібен геть інший підхід. Єдиний спосіб перемогти пропаганду – довести, що віра в виключно боротьбу під сонцем, наявність в світі виключно цинізму, а все інше лишень лицемірна картинка для обивателя, і є кінцевою метою цієї ж брехні.
Пропаганду можна руйнувати горизонтальними зв’язками, солідарністю, і всіма тими соціальними практиками і ритуалами, яке робить суспільство, щоб повірити в те, що добро перемагає зло. Зруйнувати пропаганду можна тільки руйнуючи її основи. Але цензура і деконструкція, власне те із чого вона збудована, породжують виключно цензуру і виключно деконструкцію.
