Мій партнер (класичний зразок протилежної статі) щиро не розуміє, чому для мене так важливо зробити вибір. Для нього просто не хотіти дітей — і не захотіти ніколи — це ок. Він знає, що здоровий, і в разі чого зможе запліднити якусь бажаючу панночку. Батьківське его мого самця цим більш ніж задоволене, а діти — це якась зайва метушня.
На жаль, для мене, для жінки, усе набагато складніше. Мій репродуктивний годинник цокає десь у мізках і невпинно запитує: «Мала, ну що?»
І зараз я наклацаю ті речення, за які колись почувалася «недо»-жінкою. Ой, і мені було соромно. Дуже соромно. Але те, що мені було соромно, абсолютно не впливає на те, що я відчуваю і як бачу світ. Мені не має бути соромно — соромно має бути колективному соціуму за нав’язування обов’язкового батьківства. За нав’язування цілого шлейфу соціально-культурних норм, які заводять нас у пастку: треба народити, щоби бути повноцінною, щасливою, завершеною.
У мене ніколи не було інтересу до дітей. Я не любила грати в «дочки-матері» — дурня якась, думала я в дитинстві. Я не бачу в малечі тієї краси чи цікавості, яку інші жінки так романтично описують. Мені набагато більше імпонують дорослі. У мене є племіннички, яких я страшенно люблю, але я вже не можу дочекатися, коли вони виростуть, і з ними можна буде нормально поговорити. На рівних.
Коли в мене з’явився партнер, я багато разів фантазувала про спільне майбутнє.
Іноді — про весілля.
Але ніколи — про дітей.
Одного разу, після візиту до гінеколога, я подумала: «Було б найпростіше, якби я дізналася, що безплідна». Мені б не довелося нікому нічого доводити. Моя мама б не сподівалася, що «інстинкт прокинеться». Ні, ну це ж дикість якась — навіть думати про таке… Але саме так і здавалося: простіше, ніж усе життя виправдовувати й захищати свою позицію перед лавою присяжних мого рідного, улюбленого, провінційного містечка.
Я не маю бажання продовжувати свій рід. Дякую своєму братику — він закрив цей гештальт. Мої просто неймовірні батьки вже мають онуків — ура. А я — самореалізована людина з кар’єрою, яка приносить задоволення, з декількома хобі, у яких мені є куди рости до глибокої старості. Мій стиль життя — це свобода, плани, рух. І я не можу знайти жодного аргументу, жодної краплинки сумніву, щоби додати в це все нову людину.
І, власне, мій найбільший подив у всьому цьому: як люди взагалі так легко наважуються на цей крок?
Жінки, як ви це робите?
Адже щойно ця дитинка з’являється на світ — ти більше не належиш тільки собі. До кінця свого життя ти будеш думати про цю маленьку людину. І твоє щастя буде прямо залежати від її щастя.
І якщо ти хороша мама, якщо в тебе хороший партнер і ще крапелька вдачі — твої діти виростуть… такими, як ти мрієш. Але...
Скільки діток не доживають до повноліття.
Скільки дорослих ідуть із життя передчасно.
Скільки з них мають алкогольну чи наркотичну залежність.
Стають шахраями, вбивцями, ґвалтівниками — чи просто нещасними, зруйнованими людьми.
І за кожним із них — чийсь тато, чиясь мама, які не думали, що це станеться з ними.
До цього міксу ризиків і невідомих додається ще й часткова втрата власної ідентичності. Особисто для мене вибір очевидний.
Мені важко перелічити, скільки знайомих мам після появи дитини почали жити «через дітей». На жаль, це переважна більшість. Можливо, вони ще знайдуть своє «я», коли діти виростуть. А можливо — ні. Бо в нас бабусі, які живуть внучатами, — це не виняток, а соціальна норма.
Ось більшість моїх страхів, сумнівів та мотиваторів.
Кожна з нас має свою унікальну палітру емоцій. Але я сподіваюсь, що бодай щось у цьому тексті відкликнеться тим, хто теж ставить собі подібні питання.
У третьому триместрі — спробую підсумувати.
