Довгочит про якісь намагання розібратися в усьому цьому…
Вступ
Я доволі часто звертав увагу, як люди починали використовувати в своїх описах до відео/статей або просто в повідомленнях слова, в яких замість “ф” було використане “т”, згодом, я до цього звикав і сам починав писати такі слова, як “міт”, “етер” і т.д. Траплялися деякі суперечності, такі як “ортопедія” та “орфографія”, в яких є “орто/орфо”, що в обох випадках з грецької означає “правильний”. Потім я почав зустрічати випадки, в яких я сумнівався, типу слово “тейк”, адже в його англ. варіянті (“fake”) навіть натяку на “th”, замість якого й вставляли “т”, не було. Далі я починав розуміти, що не всі “ф” раціонально замінювати на “т”, але також я починав задумуватися: “Якщо, все ж таки, звук “ф” нам “підкинули”, то як краще говорити?”. Після ще декількох постів про, взагалі, критику щодо заміни “ф” на щось більш відповідне нашим звукам, я почав щось шукати…й щось знайшов.
Все ж таки, гадаю, що варто розпочати всю цю тему з такого розділу, як…
Чи варто взагалі замінювати “ф” на щось?
Якщо говорити про початки, то використання у нашій мові звуку “ф”, взагалі, являється лише вимушеною мірою, адже сам по собі у нас він використовується лише для введення в нашу мову іншомовних слів, в яких використовувався цей самий звук, та подібні йому, проте є але: з часом він став замінним. Наприклад, німецькі/польські слова “futro”, “forta”, в яких є цей самий звук, до 15 століття промовлялись як “футро”, “фіртка”, але вже опісля, він [звук] став заміщуватись вже більш нам відомими “х/хв” - “хутро”, “хвіртка” відповідно. Потім ці альтернативи стали визначатись, зі слів Юрія Шевельова з книги «Так нас навчали правильних проізношеній», як “низький соціяльний двозвук”, та взагалі який, майже, недопускався до літературної:
…аж поки, від XV ст., не розвинулася африката хв, дуже характеристична саме для української мови й дуже в ній поширена, але за малими винятками (хвиля, хвіртка...), недопущена до літературної мови. Низька соціяльна оцінка двозвука хв освіченими колами спершу постала в контактах з мовами польською, німецькою й латиною, але в новітні часи її посилили і остаточно ствердили контакти з російською мовою (в якій звук ф “природний” тому, що там він розвинувся і у власних словах у процесі нормального фонетичного розвитку й набув фонемного статусу)…
Тобто, у нас існує автентичний замінник звуку “ф”. Про це ще можуть свідчити деякі говірки степового говору, які користуються словами хунт, тухлі, хвабрика, мікрохвон, замість відповідних зі звуком “ф”.
Що ж щодо звуку “th” і подібних - вони у нас замінялись як хочеш - від німецького/польського звичаю використовувати вже розповсюджене “т”: етер, Атени, міт; до народового, де використовувались “п” та вже ранішезгадані “х/хв”: ахінея, Панас, Хома та вже більш локалізовані варіянти Хведір, Тимохвій. А, навіть, у тих мовах, в яких “ф” - звична річ, досі використовується “т”, але ж не “ф”, наприклад, від слова “ἀριθμητική”: словац. aritmetika, пол. arytmetyka, франц. aritmétique. Лиш тільки ми, з білорусами та росіянчиками, під впливом, ясно, що других, стали говорити арифметика/арыфметыка.
То ж у висновку: використовувати “ф” з такими, набагато ріднішими, варіянтами його заміни, якось дивно. Цей звук, хвактично, немає сенсу використовувати. То ж…
Як саме на мою думку варто заміняти “ф” в словах?
Там, де в словах чужоземного походження зустрічаються звуки:
“f” - на звук “хв”: хвотограхв, хвейк, хвакт, хвеномен та ін., а слова, в яких після “f” йде звук “u” - на “х”: хутбол.
*Варто наголосити, що “хв” - африкат/двозвук, і ми його маєм промовляти як і “дз/дж” разом, а не окремо, ломаючи собі язика.
Зі звуком “th” дещо складніше, адже як і де саме ставити п/хв/х, якщо звертатись до народних замін, несильно й ясно, але наразі, гадаю, варто залишити традицію з “т” і вводити до неї й інші нові слова за потребою (як власні назви Пилип і тд.), тобто виходить: етер, міт, Атени, лише префікс орто-, аритметика та ін.
Що до різних діялектів - звук “ф” так і може залишитись, адже, навіть, в деяких інших говірках степового говору та в прикарпатських діялектах, слова, в яких, зазвичай, використовуються “хв/х”, говорять “ф”: форост, фіст, фалити та ін., хоча це все могло бути також зумовлене причинами, які описував Шевельов.
Але це ще не все…
Є звук, а є…
Весь цей час, я говорив саме про звук “ф”, а не саме про букву. Що до букви? Взагалі, є деяка, хоч і невагома підстава її залишити. Перед списком слів на “ф” у “Словарь української мови” Бориса Грінченка було написано:
Слова, що починаються з літери ф і не містяться далі, див. на літеру х, при чому ф=хв, а іноді х.
Тобто, ті ж слова “хутро”/“хвіртка” писати “футро”, “фіртка”, але вважати, що там не звук “ф”, а звук/африкат “х/хв” відповідно. Можливо, подібний напис цих букв в літературі, типу творів, словників у минулому і міг стати причиною прийняття більшістю людей, які займались саме писемністю, а не живою мовою, цієї букви саме як звуку “ф”, а не “х/хв”
Кінцівка
Взагалі, цей довгочит, радше, ґрунт для роздумів, аніж конкретні настанови, адже деякі ідеї, як от передача “th”, недоведені до кінця, навіть, до половини. Можливо, у когось знайдеться достатня цікавість та інші цікаві джерела, аніж звичайна вікі і декілька джерел з неї ж. Але все ж таки хотілось, щоб люди зацікавились/звернули увагу на цей самий двозвук “хв”.
Дякую за прочитання…
