“Хрясь!” - і заліковка закрита до наступної зимової сесії - останній екзамен із філософії дався дуже легко. Літо офіційно наступило. Дем'ян пішов одразу з одногрупниками в парк святкувати закінчення першого студентського року. Завтра треба було збирати речі і їхати на літо в бабусин дім, самої бабусі вже три роки, як не було.
Дім був великий, давній, проте в дуже гарному стані - тут Дем'ян провів усе своє дитинство. Кожна найменша тріщинка в стінах була йому знайома. Він дотепер пам'ятає п'янкий запах рожевих півоній та троянд із саду. Півонії чомусь пропали та Дем'ян вирішив насадити їх знову. А смак молодих грецьких горіхів, коли вони ще молочні і з них можна здирати білу шкірку, спілі горіхи ніколи не смакували Дем'яну так, як оті неспілі осінні. Роботи було повно, але якраз цьому Дем'ян і радів - він давно зрозумів, що відпочивати треба в роботі, просто іншій. Догляд за садом, обрізання дерев, фарбування хвіртки, викидання старого мотлоху та наведення порядку на горищі було для нього медитативним заняттям - десь далеко залишився гам великого міста, запах бензину і розплавленого асфальту, а тут був шум дерев, зелень і тишина, що глушила. Удома перед вікнами проходила трамвайна колія, кожні двадцять хвилин, починаючи з п'ятої ранку, проїжджав, краще сказати, прогупував по бруківці трамвай, глушачи все навколо. До цього гуркоту Дем'ян так і не зміг ніколи звикнути. Тому тут, у бабусиному домі, Дем'ян ніколи не зачиняв на ніч вікна, бо любив засинати під стрекіт цвіркунів, а прокидатись під пташині трелі.
Спати хотілось найбільше тоді, коли треба було вставати на пари, а тепер, коли з'явилась можливість подовше полежати, сон зранку, як навмисне, кудись зник. Тому Дем'ян ще трохи читав у ліжку і невдовзі вставав. Найбільше йому кортіло добратись до горища - в дитинстві горище було місцем переходу в інший таємничий світ. Тут, у його дитячій уяві, містились всі скарби світу, малому Дем'янчику здавалось, що вартує йому підняти віко старої бабусиної скрині і він там знайде лампу Аладдіна або, що найменше, груду древніх золотих монет чи старовинний козацький кинджал. Але, якщо покласти руку на серце, це відчуття магії і таємниці у нього не зникло і тепер.
По тілі пробігла хвиля радісного передчуття, коли він приніс з комори залізну, пофарбовану у зеленкуватий колір драбину і поклав ногу на її перший щабель. У ніздрі найпершим ударив запах старого горища і він вмить перенісся у дитинство.
“От, як було б добре, якби якийсь парфумер зміг відтворити запах бабусиного горища у флаконі”, - мріяв Дем'ян.
Він провів тут цілий день, заглядаючи у кожну шпаринку і перевіряючи найменшу скриньку. На диво, горище було чисте і незахаращене. Усе було потрібне, від усього віяло історією роду і просто історією. Дем'ян через якісь речі, як ось Різдвяну звізду, яку колись зробив власноруч його тато чи ручну маслобійку, в якій, він пам'ятає, збивала перед Паскою домашнє масло бабуся, пережив заново цілі яскраві уривки із глибокого дитинства.
Нарешті він дійшов до дальнього кутка. У ньому щось стояло довге, накрите старим простирадлом. Дем'ян його скинув, піднявши хмаринку тонкої пилюки. Перед ним стояло давнє дзеркало у дубовій рамі. Краї дзеркала уже взялись сірими мутними плямками.
“Скільки ж воно тут знаходиться?” - Дем'ян пробував пригадати, чи пам'ятає він це дзеркало з дитинства. У хаті він його точно ніколи не бачив - значить воно весь час знаходилось тут. Так, він згадав - маленьким він підняв колись край покривала, спитав, чи не занести дзеркало у вітальню та бабуся сказала ні, місце його поки що тут нагорі.
Дем'яну подобалось бачити себе у цьому сімейному дзеркалі. Воно було дійсно зі старих часів. “І дерево так гарно збереглось. Нічого його навіть не поїло. Ну, все час настав. Я його занесу до себе в кімнату”, - твердо вирішив він.
Та його годі було дотягнути до спуску вниз. Дубова рама було товста і важка, не було і мови аби самому спустити її по драбині. Треба було кликати когось на поміч. По сусідству жив Юрко, друг дитинства Дем'яна, вдвох, прикинув він, вони точно справляться.
“Дем'яне, іди їсти, а то ти там вже цілий день безвилазно сидиш, довго ти ще там!?” - кликала на вечерю мама. Вона теж приїхала на зо два тижні по справах, а також аби по дому трохи порядки навести, далі Дем'ян мав хазяйнувати вже сам.
І робота закипіла: мама провітрювала на фіртці постіль та одяг із шаф, випрала фіранки та занавіски з усіх вікон, Дем'ян підмів та помив підлогу на горищі, поміняв там одну із перегорілих жарівок, виніс звідтам якесь дрібне сміття, прикрутив одну із обвислих дверець у кухонній шафці, мама перебрала консерви та компоти у коморі, наскладала кілька пак старих газет на веранді на здачу на макулатуру. Дем'ян взявся перефарбовувати фіртку - обрали з мамою фарбу трав'яного зеленого кольору, віконні рами він пофарбував у сніжно-білий.
Дім віджив, усміхнувся і заяскравів - він відчув, що про нього дбають, його люблять і він потрібний. Зміни в атмосфері будинку несвідомо вловив і Дем'ян з мамою. Вечором вони довго сиділи втрьох з Юрком на кухні, їли улюблений щавлевий борщ Дем'яна, а потім Юркові сирнички з полуничним варенням, слухали напівзабуті історії про їх дитячі розбишацтва, які їм розповідала мама і що кілька хвиль в унісон озвучували дім хвилями сміху. Дем'ян відчував, як з кожним днем йому у груди щораз більше закрадалось тихе щастя.
Робота по домі була зроблена - лишилось подвір'я, город і: “Дзеркало”,- про себе додав Дем'ян.
Вони взяли з Юрком товсті мотузки, обмотали дзеркало спочатку ковдрою, потім міцно його обв'язали тими шнурами і почали поволі спускати. Вся операція пройшла успішно - дзеркало в цілості було доставлене до кімнати Дем'яна. Дем'ян вирішив поставити його в кут коло шафи. Він відмив дзеркальну поверхню спиртом і на наступний день взявся за лакування рами. Спочатку він її почистив м'якою щіточкою, потім відшліфував дрібним наждачним папером - поверхня одразу ж стала гладенькою та приємною на дотик. Сусід йому порадив обробити дерево антисептиком, щоб цвіль і шкідники не напали і лиш тоді лакувати. Дем'ян працював пензликом з такою заглибленістю і акуратністю, немов малював картину, робота його повністю поглинула. Час перестав існувати на якусь мить узагалі, лише був дуб зі своїм неповторним візерунком і пензлик, що ковзав по ньому, заповнюючи кожну тріщинку золотистим лаком.
Результат Дем'яну надзвичайно сподобався - він вдихнув нове життя у дзеркало, воно засіяло рівним теплим полиском. І в день було гарне, і вночі при жарівці звеселювало кімнату.
“Бабусі би точно сподобалось, я і для неї теж сьогодні старався”, - якось вже перед вечором пронеслось у Дем'яновій голові. Він в той день ліг спати з якимось особливим відчуттям зробленого діла, він точно знав, що день був не змарнований.
Сад, тепер прийшла черга саду - за цю справу Дем'ян взявся з особливим трепетом. Купив у сусідки Теклі кілька кущів півоній і пішов в комору по лопату. І тут йому промайнула згадка про те, як садила півонії сама бабуся - вона клала на дно викопаної ямки скибку хліба з маслом.
“І я так зроблю - і півонії будуть квісти буйним цвітом, як колись. А хлібчик під корінь, напевно, аби рослину живити, тісто - це ж цукор, як не крути і масло багато енергії в собі містить”, - пробував раціонально пояснити собі цей народний метод Дем'ян. Та насправді не цікавила його в той момент ніяка логіка чи хімія - він просто хотів, повторити цей чарівний момент, як вони з бабусею колись садили рожеві півонії. На кухні він нарізав грубо кілька куснів хліба і щедро помастив їх маслом. У викопані ямки порозкладав хліб і прямо на нього поставив півонії, засипав землею і полив рослинки тепленькою водичкою, яку перед тим виставив нагрітись на полудневе сонце.
Мама сказала Дем'яну, що троянди краще залишити до початку осені, а то вони можуть не прижитись. Та та ж сусідка Текля переконала його, що квіти і за літо можуть добре укоренитись і дати наступного року буйний цвіт, головне їх правильно висадити та доглядати. А Текля кохалась у квітах, і найтонший прутик, посаджений в її городі міг зацвісти - усе в неї в руках оживало, квітло і давало плоди. Дем'ян любив малим перелазити через паркан і ходити по її городі, поки Текля була на роботі. Він ховався під лапатими листями тютюну, вдихав аромат його жовтавих видовжених квіток і дивувався, як з такої гарної рослини люди додумались робити такі смердючі сигарети. Текля садила їх тільки для краси і в спекотну літню погоду поливала їх кожен вечір. Ще у неї росли довгі та високі соняшники і Дем'ян міг подовгу на ними наглядати, особливо перед вечір, як вони поволі, але безупинно слідували своїми жовтогарячими головами за сонцем.
“Але як же ж вони знають, де сонце, у них ж немає очей, а вони його все одно бачать, відчувають, мабуть, якось”, - ламав собі голову малий Дем'ян, сидячи під тютюном.
Попри паркан росли мальви - бузкові, фіолетові, рожеві, малинові, чисто білі, білі із бордовими очками, ніжно-жовті - здавалось, що тут розлилась веселка. По грядках цвіла ехінацея, гладіолуси, нагідки, чорнобривці, пухнасті айстри, жоржини, настурції. Мелісу і лаванду Текля тримала на чай, казала, що спить від них, як мала дитина. І звичайно, троянди, під них була відведена окрема частина городу. Текля завжди називала їх королівськими квітами, кожного року в її городі з'являлись якісь нові сорти троянд. Дрібненькі, що повзли по решітці і паркані; невеличкі кущики з яких трояндочки звисали китичками, проте дуже швидко розростались; простенькі блідо-рожеві, що були більше схожі на цвіт шипшини і великі чайні троянди на окремих стеблах, чиї квіти в повному розквіті були розміром з головку новонародженого малюка.
В будинку всі справи були закінчені - мама почала збирати речі, ще зайшла погомоніти до сусідів вечором, зранку поснідала з Дем'яном і він посадив її на автобус. Тепер, як і сказала колись вона, він став господарем будинку. Як зменшилось трохи роботи, Дем'ян почав ходити з Юрком на рибу, а по суботам збирався з однолітками купатись та засмагати на річці. По полудню, вернувшись з рибалки з двома товстими карасями, він надумав зварити уху. Нарвав на городі петрушки, порізав грубо кілька картоплин, дві морквини, почистив рибу, дав до каструлі лаврового листя, пару горошин чорного перцю, закришив усе зеленню - уха вийшла духмяна та ситна. Дем'ян помив посуд та почав насухо витирати чистим рушником тарілки, як пропало світло. Він спочатку подумав, що пробки в домі вибило та коли вийшов надвір, побачив, що темно стало по всій вулиці.
“Ну, тоді значить ляжу сьогодні спати раніше і так вже нічого без світла не зробиш”, - подумав Дем'ян.
Знайшов на кухні в шухляді недопалок свічки, вирішив на всякий випадок накупити завтра ще свічок, пішов з тим недопалком у ванну, вмив лице, почистив зуби і попрямував до своєї кімнати. Дзеркало у кутку виблискувало таємничим світлом. Дем'ян на мить зупинився і з свічкою в руках довго дивився на себе, йому здавалось, що у світлі свічки за його відображенням у дзеркалі відкрився безкінечно довгий коридор. Він в своїх думках спробував пройтись тим коридором та потім сам собі подивувався такому бажанню, трьома кроками добрався до ліжка, поставив свічку на нічний столик, ліг і накрився самою простинькою, бо надворі було дуже тепло. Від суцільної темноти та тиші за вікном вже за хвилю на нього напала дрімота. Очі самі почали злипатись, коли враз на столику голосно затріщала свічка, Дем'ян спросоння напіврозплющив очі і побачив, як із дзеркала виходить тінь. Ні, не тінь, а ціла людина!
“Та я сплю і мені це все сниться! Та не може цього бути!” - більше нічого путнього Дем'яну в той момент на розум не прийшло. Перед Дем'яном стояв сам Дем'ян. Трохи старший, мужніший, мав коротше волосся, у його погляді було більше глибини і проникливості, немов його вже добряче потовкла доля.
“Привіт, Дем'яне. Я довго чекав на цю зустріч, давно я вже до тебе хотів вийти, та ти був ще замалий, добре, що ти нарешті спустив це дзеркало з горища та заніс до себе”, - спокійним і глибоким голосом звернувся до Дем'яна його двійник. Дем'ян завмер і не кліпав навіть очима, він все ще думав, що знаходиться у дуже реалістичному сні.
Двійник був одягнений у коричневий шерстяний костюм, стояв напівповоротом до Дем'яна на ліжку і не відходив від дзеркала. Сам Дем'ян нагадував закам'янілу статую. В кімнаті панувала тиша, лиш на свічці коливався язик полум'я і вимальовував щораз нові тіні по стінах.
“Добре, ти ще не готовий, завтра я вийду до тебе знову. Чекай мене”. Двійник повернувся і зайшов назад в дзеркало. Дем'ян лежав далі, свічка ще раз зашкварчала і погасла.
“Ку-ку-рі-ку!” - півень за вікном горлопанив на весь дзьоб. Недавно сусіди купили собі чотири курочки і півня і тепер Дем'ян кожне рано будився під пташиний концерт. Він тільки розплющив очі, перекрутився на другий бік і відчув, як забурчав живіт. На голодний шлунок сильно читати в ліжку не хотілось. На сніданок найшвидше до меню надавалась яєчня. Дем'ян розігрів вершкове масло на сковорідці, надбив вилкою яйце, вилив на гаряче масло і яєчня зашкварчала. І тут йому вмить згадалось, як зашипіла вчорашня свічка і все вернулось.
“Ну, і сон мені дивний приснився. Це все тому, що електрику вчора вимкнули і я заснув під світло свічки, через те реальність в якусь мить перетекла в сон. А все таки чому саме мій двійник уві сні вийшов із дзеркала. Точно, так він ще і в коричневий шерстяний костюм був одягнений. Дивина якась”.
Дем'ян з дитинства не міг терпіти шерсті, вона його колола, дряпала, подразнювала шкіру, він ґвавтом кричав малим, коли його одягали в шерстяні светри, то для нього була справжня мука. Мама не так давно згадувала і сміялась, як Дем'ян завжди казав малим, що светри його кусають і відмовлявся їх носити. І костюми він теж не любив, вважав, що вони заважкі і занадто сковують його рухи. Останній раз Дем'ян одягав костюм на шкільний випускний і, напевно, наступний одягне на вручення диплому в університеті, хоча навіть в цьому він вже не був впевнений. І коричневий колір був його найнеулюбленішим кольором. Йому подобались коричневі відтінки у живій природі, як от темна кора дерев, рудувато-коричневе опале листя, пожухлі хвойні гілочки, шоколадні соснові шишки, але коричневий в одязі чи інтер'єрі - ні, дякую, ніколи.
“Дуже дивний модний вибір був у мого двійника уві сні”, - засміявся про себе Дем'ян і почав нарізати сир на канапку.
День пройшов насичено, як завжди - Дем'ян взявся за лакування паркету у вітальні. Кімната зразу посвітлішала, стала навіть просторіша. Він повідчиняв навстіж вікна, щоб запах лаку як найшвидше вивітрився і пішов на футбол. На футболі хлопці розповіли, що старе дерево впало на лінію електропередач і тепер усім, хто живе по правий бік вулиці не пощастило, бо може ще кілька днів не бути струму. Дем'ян пригадав собі про свої вчорашні плани на свічки і після гри одразу ж попрямував до магазину - купив крупи, олії, кави, ванільних сухарів і зо десяток грубих свічок, а також батарейки до ліхтарика. По вечері ще погомонів на призьбі з Юрком і як вчора, із свічкою в руках, пішов спати. Йому знову не хотілось гасити свічку, її світло його заспокоювало і умиротворювало. Ось в такому напівсні Дем'ян перебував доволі довго, коли знову почало тріпотати полум'я свічки і з дзеркала вийшов двійник, одягнений у той самий одяг.
Тепер Дем'ян точно знав, що він не спить, але і вірити те, що відбувалось в нього перед очима він теж відмовлявся. В голові від несподіванки події просто зяяла пустота.
“Ну, що, ти тепер вже зрозумів, що це не сон? Щось скажеш мені?” - запитав його двійник.
Через довгу хвилю мовчання, Дем'ян нарешті приглушено сказав: “Це все насправді, я зрозумів. Ти дух нашої сім'ї, живеш у цьому дзеркалі, тому бабуся його ховала на горищі, так? - підняв погляд з питанням Дем'ян.
“О, ні, - захитав головою його двійник, - я не живу в ніяких предметах, як той джин в лампі із казок. Я просто є. Я це ти. Чого б я був на тебе схожий, якби я був духом цілого роду. Напевно, б тоді домовиком вам з'являвся, щоб зрозуміліше було. Я це ти”, - знову повторив двійник.
Дем'ян нічого не розумів, як не намагався. Він же ж тільки один такий на цій всій планеті, чому тоді дух дзеркала прийняв його подобу?..
“Я не дух дзеркала, я вже сказав, що ні”, - причитав його думки двійник.
“Ти мій двійник. Але як це таке може бути? Ти прийшов із задзеркального світу, я тоді відчув, що там щось відкрилось, як світло погасло. Для чого? Що ти мені хочеш сказати? І чому ти маєш старший вигляд, ніж я. Ми ж однолітки?” - почав говорити, сам не вірячи своїм словам Дем'ян.
“Бо я все пам'ятаю, а ти забув”, - коротко мовив двійник.
“А це як?”
“А пригадуєш, як на тебе собака в твої п'ять років напала і штанці на тобі порвала, як ти втікав. А я це пам'ятаю, як вчора. А коли ти на ставку тонув, як тобі вісім було, і тебе за волосся дядько вхопив, коли ти вже на дно йшов. А як про твоє десяте день народження усі забули, а ти плакав отут перед хатою на порозі”
Дем'ян в той момент аж відчув, як його злий пес за штанці хапає, коли він пробував через паркан перелізти та втекти від нього. Наступну хвилю він побачив над собою гущу каламутної зеленуватої води і почав провалюватись в глибочінь. І так, його десяте день народження і як він тоді гірко плакав - усі забули про нього, бо роботи тоді коло дому купа була, а то був будній день. І як він міг про це все забути?! Дем'ян подивився на свого двійника зі співчуттям - він зрозумів. Ти часом двійник підняв штанину і показав шрам на коліні. Так, оце Дем'яну з пам'яті не випало - він колись бавився з товаришами на сіні і наткнувся в ньому на гострий дріт, що порізав йому коліно. На коліні в Дем'яна залишився лиш на кілька міліметрів шрамик. У двійника він був помітно більший і глибший.
“А той день, коли якісь два незнайомі хлопці тебе набили і відібрали новенький трактор, який тобі дідусь подарував. Я тоді так хотів дати їм здачі, прямо справжнього прочухана, а ти злякався, забоявся, що батьки вдома скажуть, як взнають що ти в бійку вліз”, - захитав з жалем головою двійник.
Двійник нагадував йому про що раз нові і нові забуті болі, втрати, страждання, поранення, сум і розчарування. Дем'ян переживав усе це заново, як і в мить, коли це сталось. Знову піднімався страх, переляк, ніяковість, жаль. Довго говорили про бабусю. Дем'ян її так любив і був з нею близький і як на зло - останній день її життя і особливо похорон уже через кілька днів майже повністю стерся з його пам'яті. Як він не намагався, щось згадати та нічого не виходило, усе було як в тумані, немов із старої касетної плівки вирізали ножицями цілі шматки і потім склеїли їх заново. Через це, Дем'ян відчував, він так і не зміг відпустити бабусю до тепер. Але, як і сказав двійник, він усе пам'ятав - кожну мить, кожнісіньке слово, яке хтось впівголоса кинув у Дем'яна за плечима. Дем'ян плакав - двійник провів його через кожну хвилю бабусиного останнього дня на Землі та її похорону. Він знову стояв на цвинтарі над її могилою в оточенні родини і сусідів, кинув в яму грудку землі і попрощався. Потім розвернувся і попрямував до виходу. Двійник був весь час з ним поруч.
“Ти знаєш, я завжди відчував якусь вину перед бабусею, бо не відпускав її, а мертві мають відходити на покій. Тепер мені стало легше, нехай вона спочиває з миром”, - голосно видихнув Дем'ян.
“Ну, досить на сьогодні, відпочивай”, - двійник кинув на Дем'яна ще раз погляд і зник у задзеркаллі. Дем'ян за хвилю задмухнув свічку і заснув без жодної думки в голові.
Світла не було чотири дні, кожну ніч до нього приходив двійник. Дем'ян так звик за кілька днів до м'якого світла свічки по вечорах, що коли раптом загорілась лампочка у вітальні, то він аж за очі схопився, так різало його це біле штучне світло. Він тоді вирішив, що поміняє з осені вдома усі жарівки на такі, які часто горять у кав'ярнях - жовтуваті з теплим приглушеним світлом.
“Під такі і засинати буде легше та й очі будуть відпочивати, а оці білі лампи схожі на якісь лікарняні з операційної кімнати. І як я цього раніше не помічав”, - роздумував вечором на кухні Дем'ян.
На третій день без світла у гості знову прийшов Юрко із електричним ліхтарем, щоб на вулиці в карти грати. Вони їли полуниці, потім лузґали сонячне насіння, Юрко майже завжди вигравав в карти і цей раз теж не був винятком. Довго говорили про всяку всячину - почали з царя Гороха і закінчили тогочасними новинами та способами, як з колорадським жуком боротись. В якійсь момент у Дем'яна аж язик засвербів, щоб йому про нічні відвідини свого двійника із дзеркала розказати та він майже одразу себе стримав, уявив собі вираз обличчя Юрка та як це все буде звучати для чиїхось посторонніх вух.
“Юра, мабуть, подумає, що в мене разом зі світлом вдома всі клепки в голові повідсихали. Виявляється, є речі, які треба носити в собі і ні одна жива душа не може про них знати. Є таємниці, що мають відійти разом з тобою”, - усвідомив в ту мить Дем'ян.
Двійник вийшов до нього опівночі знову, він вчив Дем'яна: як не боятись, відстоювати себе та при тому не ображати інших, сказав, що Дем'ян має право злитись на того, хто його ображає, бо Дем'ян в глибині душі завжди собі це забороняв. Він допоміг Дем'яну примиритись з минулим і показав йому, скільки у нього приховано хороших рис, які Дем'ян вважав не вартими, як от жорсткість, цілеспрямованість, вміння відстоювати своє, захисна агресія, впевненість у собі, безкомпромісність у принципових для себе питаннях. Дем'ян чомусь боявся образити людей навколо себе та ба - навіть пробував інколи догодити іншим в шкоду самому собі.
“Усім не сподобаєшся, усім не догодиш, ти себе лиш втратиш, інакше може наступити мить, коли ти навіть сам не будеш в змозі зрозуміти хто ти такий і для чого ти сюди прийшов. Не бійся мати свою думку, не бійся робити помилки, зате вони будуть твої”, - толкував Дем'яну його двійник.
“A ще, навчись говорити ні, але при тому пам'ятай, що й інші мають таке само право теж відповісти тобі ні”, - додав двійник.
“Точно, це ж так просто, як я можу сказати ні, так й люди мають право мені відмовляти і треба навчитись приймати їх небажання щось робити, як частину самого життя”, - усвідомив Дем'ян.
З кожним наступним днем всередині Дем'яна щось мінялось, він багато обдумував і прокручував у думках кожне слово свого двійника. Сказане двійником щораз набувало нової глибини, Дем'ян все більше і більше погоджувався із усім тим, про що говорилось попередньої ночі. Дем'ян тепер розумів, що була потреба, щоб він до нього вийшов із дзеркала. Якби не дзеркало, то це було б щось інше, може б двійник з'явився йому у снах. Це літо він запам'ятає назавжди.
“Я подорослішав, я сам став на кілька років старший, як і мій двійник”, - мовчки захитав головою Дем'ян.
А тепер, поки не пізно, прийшла черга насадити хризантеми - улюблені осінні квіти Дем'яна та бабусі. Йому подобалось у них усе: найперше пора, коли вони зацвітають, їх пухнасті квіти, терпкий аромат, різнобарв'я. Текля сказала, що хризантемі люблять сонячні місця, тому Дем'ян вибрав місце перед вікнами на клумбах, там завжди пригрівало сонечко і навіть восени було тепліше, ніж в саді. Добре розпушив землю, викопав траншейки навколо кожного кущика і лив в них воду - так треба поливати посаджені рослинки, щоб коріння не перезволожити, знову вчила його сусідка. Хризантеми стали останній акордом у його літньому садівництві - тепер усе, дай Боже, нехай приживається і починає рости.
Таємниця тепер не обтяжувала Дем'яна, навпаки, у ньому з'явилась якась легкість, якої не було раніше, і це попри усі бесіди і підняті давно забуті спогади. Він став частіше сміятись, з більшим прийняттям почав відноситись до чужих слабостей, а також до своїх власних. Він так само купався на річці, інколи грав футбол з хлопцями, щось далі майстрував коло дому, готував, розмовляв із сусідами, подовгу грав в карти та бесідував та сперечався вечорами з Юрком, але відчував, що в ньому щось назавжди змінилось, щось безповоротно пішло, сплило за водою, але натомість з'явилось невідоме нове.
На четвертий день Дем'ян не витримав і спитав у свого двійника: “А чому ти завжди виходиш до мене у цьому нестерпному коричневому шерстяному костюмі?”
Двійник засміявся: “Тому що ти його так не любиш”.
На п'ятий день, коли з'явилось світло, двійника не було, як і цілий наступний тиждень. Але потім він знову прийшов. Для Дем'яна це стало справжній ритуалом - він вечеряв, мив посуд, ще трохи прибирав на кухні і вимикав світло. Потім дістав із шухляди свічку, запалював її та з нею в руках йшов спати. Двійник став його другом, помічником, радником, братом, про якого завжди так мріяв Дем'ян.
Десь через 2 тижні Дем'ян зрозумів, що всі квіти прижилися - вкоренилися і почали рости. Півонії пустили перші молоді пагінчики, на трояндах з'явились молоденькі світло-зелені листочки, кущики хризантем стали дрібку вищими.
“Усе живе, усе дасть цвіт”, - радів Дем'ян.
Отак трохи в праці, а трохи у відпочинку майже минуло літо. Дем'ян почав помалу збирати речі, скоро мав початись новий навчальний рік. Треба було заїхати до університету взнати новий розклад перед першим вересням. В повітрі відчувалось наближення осені, все ще було тепло, але сонце стало лагідніше і вже не так нестерпно пекло в полудень. Юрко з батьками запросив Дем'яна до себе на вечерю у вечір перед від'їздом. Останнім Дем'ян накрив покривалом дзеркало у своїй кімнаті, двійник став тепер частиною самого Дем'яна. Дем'ян завжди відчував його присутність, коли уже вдома подовгу сидів сам по вечорами у своїй кімнаті.
Він узяв у руку сумку, позачиняв усі двері і вже на дорозі ще раз глянув на будинок - Дем'ян невдовзі планував повернутись сюди знову, щоб побачити, як зацвітуть їх улюблені з бабусею хризантеми. А також він хотів скуштувати молоді грецькі горіхи, поки вони ще молочні і з них можна буде зняти шкірочку.
