Тобі було колись лячно в темряві? Буває, вона жахає мене досі. З часом я навчилася її пізнавати, розрізняти її безпечні звуки та химерні образи, що все ж здебільшого малювали мої зіниці та хистка уява. Я навіть, бува, звикала до силуетів, що після заходу сонця разом із ніччю зазирали в гості в мою затишну кімнату. Вони тоді знаходили прихисток у моїй свідомості, змушували снувати думки воєдино, і все ж розпорошували їх назовні. Думки губилися, проникали крізь стіни та ринули в невідомість. Темрява була моїм найбільшим страхом. І водночас другом.
Дорослішаю.
Коли була малою, завше любила слухати розповіді дідуся. Його слова густо роїлися в повітрі. Ловила кожне. Не було б мені прощення, якби недочула хоч і одного. Заходила до старенького в кімнату, в якій стояв їдкий запах сигаретного диму, сідала навпроти нього і чекала. Невимовне відчуття інтриги приємно тисло в грудях і додавало ритму серцевим поштовхам. Готова слухати. Кілька секунд – і дідусь починав говорити. Слова важко зривалися з його стомлених, зотлілих од старості вуст, а проте звучали дзвінко, впевнено та водночас дещо дитинно.
Щоразу починав він із улюбленої розповіді про лісових звірів і Лиса Микиту, хоч уже й знала я її напам’ять. А потім показував старі, пошарпані фото бабусі, яка трохи не дожила до мого народження, і фото багатьох-багатьох моїх предків. Я вдивлялася в вицвілі од часу зображення та дитинно, наївно дивувалася. «Чому ті люди не з нами?»
Спогадом на світлині тепер залишився й дідусь. Хороший, мій сердешний дідусь.
Усе ж темряви тепер не боюся. Боюся світлин. Люди залишаються лише на них.
