Щоночі чорнота огортає місто. А заразом і мої думки. Вони сновигають, мов ті примари. Поміж людей. Долаючи відстані. В одну мить покидають мене, а затим повертаються. Вони - повсюди. В минулому, в сьогоденні, передрікають майбутнє. Щовечора благально визираю з вікна. Кричу «Спиніть їх!»
Та ніхто не чує. Я з ними наодинці. Сама. В цілісінькому світі немає нікого, крім мене і невтримної, божевільної зграї моїх думок. Ніяк не вдається їх приборкати. Вони розлітаються повсюди. Ловлять кожну краплину дощу, зазирають у кожну шибку, заповзають у кожну нору. Найчастіше повертаються до мене. А тоді стають нестерпними. Влізають у голову, сповільнюють дихання, погіршують зір і слух. Часом викликають сльози. Гіркі рясні сльози.
Світ - хороший. Світ - поганий. Злий, нечестивий. Лагідний, прекрасний. Думки зважують усі вірування. Набридають. Надокучили так, що хочеться позбутися їх назавжди. Викликають ріжучий біль в очах. Від цього складно розмовляти. Складно дихати. Складно залишатися живою. Дихаю, припиняю. Хапаю повітря, наче востаннє. Думаю. Думаю.
