21 лютого 2022 року. Автостанція «Полісся», Київ
Платформа автостанції «Полісся» на площі Шевченка зустріла Вероніку звичною столичною метушнею, сирим лютневим вітром і їдким запахом дизеля. Позаду залишився виснажливий тиждень зйомок для весняного дропу відомого українського бренду: нескінченні спалахи софітів, тонни гриму, примірки й фальшиві усмішки перед камерою. Усе, чого їй зараз хотілось, — змити із себе залишки лаку для волосся, натягнути старий домашній светр і просто посидіти на кухні з мамою, слухаючи, як потріскують дрова в печі.
Та на душі було неспокійно.
Це дивне, липке відчуття переслідувало її ще з учорашнього вечора. Вероніка звикла довіряти інтуїції — у модельному бізнесі без неї не вижити, — але тепер внутрішній голос не попереджав про зірваний контракт чи інтриги конкуренток. Він глухо вив, не даючи зробити глибокий вдих.
До відправлення залишалося кілька хвилин. Вероніка машинально дістала телефон — стрічка новин рясніла звичною нісенітницею, а фотограф надіслав коротке повідомлення: «Не забудь, за тиждень затверджуємо образи». Вона усміхнулася, швидко відповіла: «Звісно. Буду», але усмішка згасла надто швидко. Напруга в грудях лише посилилася.
«Просто втомилася, — заспокоювала вона себе, ховаючи телефон і підтягуючи на плечі ремінь дорогої шкіряної сумки. — Перегоріла на роботі. Вдома все мине».
До платформи під'їхав старенький «Еталон» до Козаровичів. Вероніка зайшла до напівпорожнього салону, де пахло дешевим освіжувачем повітря й запиленою оббивкою сидінь, і сіла біля вікна. Автобус важко загуркотів і рушив, залишаючи позаду гамірну столицю.
За вікном потягнулися знайомі, до болю рідні краєвиди Вишгородського напрямку. Величні вікові сосни стояли обабіч траси, мов завмерлі велетні, припорошені сірим лютневим снігом. Праворуч раз у раз миготіло безкрає свинцеве плесо Київського моря — суворе, холодне й по-своєму прекрасне в цю передвесняну пору. У звичайні дні Вероніка обожнювала цю дорогу. Вона завжди дивилася у вікно, затамувавши подих, знаходячи натхнення в цих суворих північних барвах.
Та сьогодні краса природи не тішила. Що далі автобус віддалявся від Києва, заглиблюючись у Полісся, то важче ставало на серці. Краєвид за склом здавався застиглим у якомусь зловісному очікуванні. Дерева нагадували мовчазних вартових, а сіре небо ніби опускалося дедалі нижче, готове розчавити землю своєю вагою.
Вероніка притулилася чолом до холодного скла. Автобус підкидало на вибоїнах, а всередині неї тугою струною натягувався безпричинний страх. Логіка підказувала, що все гаразд: мама чекає, у сумці лежать подарунки, попереду тиждень відпочинку. Та серце билося надто часто, заглушаючи гуркіт старого двигуна.
Двері «Еталона» із шипінням відчинилися, випустивши Вероніку на розбитий асфальт. Автобус крутанув колесами, обдав її хмарою дизельного диму й покотив далі трасою, а вона залишилася стояти, вдихаючи на повні груди. Повітря тут було зовсім іншим — густим, просякнутим запахом близького Київського моря, соснової кори й диму з пічних коминів. На мить здалося, ніби хтось обережно послабив туго натягнуту струну всередині, дозволивши видихнути накопичену напругу.
Дорогу додому вона знала до кожного камінчика, до кожної похиленої штахетини в парканах. Козаровичі жили своїм звичним, неквапливим передвесняним життям, і Вероніка ловила себе на тому, що помічає кожну дрібницю з якоюсь особливою, загостреною теплотою.
Ось із дверей місцевого магазину, ховаючи до кишені решту, вийшов дядько Андрій. Вероніка гукнула його, привітавшись так щиро й тепло, ніби вони не бачилися кілька років. Чоловік здивовано всміхнувся у вуса, поправив теплу кепку й добродушно побажав їй гарного відпочинку.
Трохи далі, біля криниці, вона зустріла бабу Катю. Це була вічно невдоволена, сувора жінка, яка за все життя мало кому сказала добре слово — більше бурчала та нарікала. Але сьогодні, побачивши сусідську дівчину, що так виросла, баба Катя раптом відставила відра, підійшла й мовчки, міцно, по-материнськи обійняла її, притулившись сухою, прохолодною від морозу щокою.
«Може, напідпитку?» — усміхнулася подумки Вероніка, продовжуючи шлях, але дивна поведінка старої залишила легкий, незрозумілий тривожний слід.
А на роздоріжжі, просто біля паркану тітки Галі, місцева дітвора влаштувала свій штаб. Хлопчаки в потертих куртках, озброївшись обструганими палицями, з криками ганялися один за одним.
— Оточуй його! Наших б'ють! Тримайте міст! — дзвеніли в сирому повітрі дитячі голоси.
Вероніка завмерла. Звичайна дитяча гра у війну раптом боляче вдарила по нервах, мов оголений дріт. Вереск хлопчаків, ці крики й команди в одну мить зірвали з неї швидкоплинне заспокоєння. Паскудне, задушливе передчуття повернулося, змусивши серце неприємно стиснутися в грудях. Вероніка відвела погляд від дітей і майже побігла до свого дому.
До хвіртки залишалося лише кілька метрів.
Коли Вероніка штовхнула знайому дерев'яну хвіртку й увійшла на подвір'я, на порозі будинку з'явилася мама. Побачивши доньку, Наталія Олександрівна сплеснула руками й, сяючи від щастя, кинулася їй назустріч, мало не збігаючи зі сходів.
— Веронічко! Рідненька моя!
Мама обійняла її з такою відчайдушною, майже несамовитою ніжністю, ніби намагалася власним тілом захистити Вероніку від усього світу. І довго, надто довго не відпускала. Наче підсвідомо прагнула втримати, закарбувати в пам'яті цю невловиму мить мирного щастя. У її грудях глухо й важко калатало серце.
— Привіт, мамо, — Вероніка притулилася носом до її плеча, що пахло домашньою випічкою й маминими улюбленими парфумами. Відчуваючи, як і в самої навертаються сльози, вона м'яко відсторонилася й мимоволі засміялася. — Ну ти чого, мамо? У нас же ще цілий тиждень попереду. Наговоримося. Ходімо до хати, надворі холодно.
— Ходімо, ходімо, доню, — схаменулася Наталія Олександрівна, поспіхом витираючи кутик ока. Вона перехопила з рук Вероніки важку шкіряну сумку. — Ох, яка ж важка... Ходімо, я саме пиріг із духовки дістала.
Вони ступили в тепло веранди, і дерев'яні двері з легким клацанням зачинилися, відгороджуючи їх від вулиці.
До ранку 24 лютого залишалося трохи більше двох діб.
https://booknet.ua/book/dvst-metrv-do-zhittya-b456087
