Паралельно з експансією на захід, на південь від Альп, кельти просувалися також на схід. В основному рухалися дві конфедерації племен — боїв і вольків. Вони спочатку завоювали майже всю Австрію, а з її території кельти просувалися двома групами — на південь і схід.
Східна група просунулася вздовж Карпат аж до території сучасної Західної України, перед тим завоювавши територію Словаччини, Чехії та південної Польщі. Південна група племен почала просуватися на південь, захоплюючи місцеві фракійські та іллірійські племена, які знаходилися на території сучасної Угорщини, що тоді звалася Паннонією. Закріпившись у Паннонії, кельти продовжили своє просування на південь, далі підкорюючи місцеві племена.
Просування тривало доти, доки кельти не зіткнулися на своїх південних кордонах із Македонією, яка тоді набирала сили. Після смерті Філіпа II до влади в Македонії прийшов його амбітний син Александр.
Після смерті Філіпа північні племена активізувалися, і Александр був змушений зміцнити свої північні кордони перед тим, як вирушити у війну з персами. Він здійснив кілька північних походів, підкорив місцеві фракійські племена, а також мав кілька сутичок із кельтами. Найбільше кельтів здивувало те, що Олександр зміг перетнути Дунай, чого жоден грецький воєначальник до нього не робив, і підкорити народ гетів. Після цього, у 335 р. до н. е., кельти відправили до Александра делегацію, з якою домовилися про нейтралітет і ненапад. Александр, у свою чергу, назвав себе “другом” кельтів.
У 320 р. до н. е. кельти продовжили наступ на південь, до іллірійців, які знаходилися між ними та македонцями. Оскільки Македонія була ослаблена війнами Діадохів, ніхто не зупинив кельтів, і вони завоювали три племені — дарданів, пеонів і трибаллів.
У 298 р. до н. е. кельти почали просування на територію Македонії та Фракії. У Македонії їх розгромили в битві при Монс-Хемусі, але вони закріпилися у Фракії, створюючи загрозу всій Греції та Малій Азії.
Подальше просування почалося з того, що кельти поділили свої сили на три колони, кожна з яких рухалася у власному напрямку. Перша колона, очолювана Болгіосом, прямувала на Македонію та Грецію, друга атакувала Фракію, а третя виступила проти іллірійців, які ще не підкорилися кельтам. Просування першої групи спочатку було успішним: Македонія не була готова до масованого нашестя, і Болгіос легко пограбував її. Проте македонці під керівництвом аристократа Сосфена завдали поразки Болгіосу, коли той повертався з награбованим.
Фракійський загін на чолі з Церетрієм зіткнувся з меншим опором і без значних втрат повернувся з видобутком. Кельти, які воювали проти іллірійців під командуванням Бренна та Ацихорія (або Акіхорія), дізнавшись про поразку першої колони, вирушили на допомогу Болгіосу. Проте, коли вони прибули, залишки розбитих військ уже відступили до Паннонії. Бренн і Ацихорій вступили в бій із македонцями, які раніше перемогли Болгіоса, і розгромили їх, але через нестачу сил змушені були відступити.
Деякі античні джерела вважають ці походи розвідувальними перед основною навалою кельтів, яка відбулася пізніше.
Наступний похід почався у 279–278 рр. до н. е. Його очолив Бренн як найбільш успішний з командувачів. Кельтські сили були об'єднані й, за різними даними, налічували від 150 до 170 тисяч піхотинців і 20 тисяч вершників, хоча більш ймовірна оцінка – близько 50 тисяч загалом.
Грецькі міста, об’єднавшись проти спільного ворога, зайняли оборонні позиції у Фермопільській ущелині. Грецьке військо, що складалося приблизно з 40 тисяч вояків, очолював афінянин Калліпп. Греки застосовували партизанську тактику: коли кельтське військо наближалося до Фермопіл, грецький загін завадив їм перетнути річку Сперхей, хоч це лише затримало їхній наступ.
Від перебіжчиків Бренн дізнався, що грецьке військо поступається чисельністю його армії, і на світанку він запланував штурм Фермопіл. Проте, коли кельти підійшли до ущелини, вони зіткнулися зі складною гірською місцевістю, яка давала оборонцям значні переваги. Окрім того, греки контролювали море та обстрілювали кельтів із кораблів. Лучники й пращники завдавали супротивнику значних втрат, тоді як у відкритому бою греки зазнали лише незначних втрат – близько 40 воїнів. Через великі втрати та партизанські атаки грецьких загонів кельти відступили.
Щоб відволікти грецькі сили, Бренн вирішив розграбувати Етолію. Йому вдалося змусити частину греків повернутися додому, однак під час відступу етолійці завдали його війську великих втрат. До табору Бренна повернулася лише половина війська.
Згодом він розділив свої сили: Акіхорій залишився командувати табором, а сам Бренн із основними силами рушив на гору Ету. Там він зіткнувся з фокідянами, які через туман не одразу помітили його авангард. Відбулася важка битва, в якій обидві сторони зазнали значних втрат, але зрештою кельти були відкинуті.
Далі Бренн обійшов основні сили греків і вирушив на Дельфи, святе місто еллінів, сподіваючись його пограбувати. Проте там його зустріли ті ж фокідяни та етолійці, які чинили запеклий опір. Врешті-решт, коли основні грецькі сили підійшли в тил кельтам, Бренн зазнав поразки. Його військо, ослаблене голодом та безперервними нападами греків, відступило до Фракії. За різними версіями, Бренн або покінчив життя самогубством через невдалий похід, або загинув у бою.
Після невдачі частина кельтів залишилася у Фракії, заснувавши місто Тиліс, інші ж рушили на схід у Малу Азію або продовжували здійснювати грабіжницькі походи до прибережних міст Чорного моря.
