Кавалерія
Питання організації є загалом дуже цікавим, адже те, яким чином військо організоване це напевно один із найважливіших чинників майбутнього успіху або ж невдачі на полі битви. Саме в цьому питанні нам варто розкрити проблематику кількості воїнів у підрозділах, як ці підрозділи поділялися, якими були особливості поділу власне всередині самого підрозділу тощо.
Питання характеристики організаційної структури та загалом організації ранньоптолемеївської армії , як на мене, варто було б розділити на організацію піхоти і кінноти та розглянути обидва види військ окремо для більшої ясності. Отож, на мою думку, варто було б розпочати із кавалерії.
Жан Леск’є у своїй роботі свідчить, що “найважливіша частина кінноти, корпус, називається гіппархія”. Ну і тут знову ж таки варто згадати той факт, що таке поняття з’являється безпосередньо в армії Александра, зокрема перед походом в Індію. Саме від цього часу гіппархія стане найважливішим кіннотним підрозділом.
Щодо кількості вояк в гіппархії, то дослідники сходяться на цифрі в 500 чоловік, проте краще все ж було б зазначити діапазон від 400 до 500 воїнів. Гіппархія у свою чергу поділялася на два підрозділи, що називалися ілами, в яких було по 200-250 воїнів, вже навіть на цьому етапі можемо побачити розбіжність із свідченнями Арріана про 64 воїни в ілі. Далі, згідно Крістель Фішер-Бове, кожна іла поділялася на лохи, які вміщали по 100-125 вершників. Найменшим підрозділом кавалерії вважається деканікос, до речі, така назва пішла імовірно саме від кількості вершників, які входили до цього підрозділу – 10-15 воїнів.
Все ж є ще одне не закрите питання щодо гіппархій, зокрема варто сказати те, що вони у свою чергу поділялися ще на номерні та етнічні. Якщо ще за Александра Македонського гіппархії отримували свої назви від гіппарха, який нею керував, то приблизно від середини ІІІ ст. до н.е. вже не називалися на честь гіппархів, а отримували свою назву на честь етнічних груп, які в тій чи іншій гіппархії переважали, або просто нумерувалися по типу: 2, 3, 4, 5… гіппархія.
Аналізуючи джерела Сандра Шубль-Райтер наводить такі найдавніші згадки щодо номерних та етнічних гіппархій: номерні – 235/234 роки до н. е.; етнічні – 232 рік до н.е. Щодо їхньої кількості, то прийнято вважати, що було щонайменше 5 номерних та 5 етнічних гіппархій, а вже пізніше внаслідок реформ етнічні гіппархії будуть включені до номерних. Також певний час серед дослідників побутувала думка про певний функціональний поділ в обох видах вершників, а саме номерні гіппархії – важка кіннота, етнічна – легка, проте все ж з часом зійшлися на думці, що не завжди побутував такий чіткий поділ.
Останнім моментом, який варто було б розглянути стосується елітних військ Птолемеїв, зокрема був і елітний корпус кавалерії. Цікаво також те, що певний час вважалося, що ця королівська кавалерія (гвардія) могла рекрутуватися лише з македонців, проте подальші дослідження покажуть, що їхній етнічний склад все ж буде строкатим. Згадуюється цей вид війська в битві при Рафії, Полібій наводить їхню кількість в 700 воїнів.
Також існувало поняття “агема”, яке все ж використовувалося щодо елітних піхотинців, проте поняття “агема кавалерії” теж існувало. Перший час вважалося, що таке поняття слід використовувати лише щодо війська Селевкідів, проте доволі нещодавно було встановлено, що і в армії Птолемеїв кавалеристи «агема» теж існували, згадується також той факт, що вони вже в ІІІ ст. до н. е. отримували “клери”.
Загалом ситуація із кавалерією складалася таким чином, ми можемо помітити, що хоч частково формування підрозділів змінювалося, але все ж воно було засноване на кістяку, який побудував ще Александр Македонський.
Піхота
Якщо говорити про елліністичну піхоту, як загальне поняття, то для неї згідно тверджень Ніколаса Секунди найхарактернішою є так звана «фаланга громадян», що формує ядро військової системи більшості елліністичних армій, тому доволі популярна думка про переважаючу кількість найманців у військах є помилкою.
Якщо ми говоримо про птолемеївську піхоту та її організацію, то тут варто сказати, що для неї і в цьому плані була характерна ситуація щодо наслідування структури македонської армії Александра, проте все ж із своїми варіаціями. Зрозуміло, що як і в кавалерії були клерухи та найманці. Тактичною ж одиницею була не фаланга, оскільки і терміну “фалангіт” вже не існувало. Хоча стрій по суті був такий як в македонської фаланги, назва була інша. Фішер-Бове з приводу використання терміну “фалангіт” пише, що в документальних джерелах замість нього згадуються терміни: pezoi (піхотинці), stratiotes (солдат) або idiotes (рядовий).
Найбільшим піхотним полком була хіліархія на чолі з хіліархом, яка теоретично мала б складатися з 1024 воїнів, розділених на два підрозділи, які носили назву пентакосіархії, така назва притаманна через кількісний склад підрозділу в 512 чоловік, командир такого підрозділу називався пентакосіархом. Далі ці ж підрозділи ділилися на ще два, названі синтагмами, які складалися з 256 воїнів, на чолі ж такого підрозділу стояв синтагматарх. Відповідно і синтагма поділялася на менші підрозділи, які називалися таксиси. До них входило 128 чоловік, а очолювалися вони таксіархом. Проте Жан Леск’є наводить також інформацію про так званих деканікосів (командир десяти), зокрема він пише, що хоч і це звання стосується в більшій мірі кінноти, проте і ймовірно деканікос також було і піхотним званням.
Поділ піхоти відбувався на три види: важка піхота — “гопліти”; пельтасти та легка піхота, включаючи так званих тиреофорів, якщо дослівно – щитоності, та стрілецькі війська. Варто також сказати, що певний час пельтасти також вважалися легкою піхотою, про це зокрема писав і Жан Леск’є, і не просто так, адже в класичний період вони і направду були легкою піхотою, проте в елліністичному періоді вони стають чимось середнім між важкою і легкою піхотою. Щодо легкої піхоти, то такими зазвичай були підрозділи, які не воювали у фаланзі, зокрема античні автори часто називали їх відповідно до їхнього спорядження чи походження. Так, до прикладу, Ніколас Секунда висвітлює три такі групи, на основі свідчень Полібія про битву при Рафії: критяни, фракійці та галати.
Вважалося, що легкі піхотинці, такі як критяни, фракійці та галати, були найманцями, а важка піхота, що служила у фаланзі, будучи клерухами. Проте загалом все було дещо складніше. Леск’є і пельтастів вважав найманців, проте наразі вони вважаються клерухами, оскільки складали полки фаланги. Проте в битві при Рафії найманці були екіпіровані і в деяких випадках воювали, як важка піхота (тобто у фаланзі) відповідно до цього деякими сучасними істориками вони називаються вже “напівважкою піхотою”
Хотілося б зокрема сказати і декілька слів про елітні піхотинські підрозділи. Тут буде йти мова знову про агему, проте на цей раз піхотинську, яка зігдно Полібія складалася з 3000 воїнів, тим самим з них могли сформуватися 3 хіліархії. Агему могли ще називати просто “гіпаспістами”.
Тож можемо підбити підсумки і впевнено сказати, що Птолемеї на початках створення власної армії почерпнули принципи організації із війська Александра. Також можна дійти до висновку, що як в кавалеристів, так і в піхотинців була, як не дивно, своя особлива організація, існували елітні підрозділи. Зокрема була розглянуто питання організації найманців, які по суті організовувалися ідентично до основних військ в залежності від їхнього класу і виду.
Офіцерський корпус
Офіцери, зокрема піхотні та кавалерійські, використовувався на різних рівнях ієрархії, проте все ж найнижчим зі слів Фішер-Бове певно був “командир синтагми”. Також цікаве зауваження робить Жан Леск’є, він зокрема пише, що hegemon це ep’andron, тобто активний офіцер, що “веде людей”. Навідміну від hegemones exo taxeon, що означає “штаб-сержантів”. Кавалерійського ж офіцера називали гіппархом. Звання кавалерійського офіцера по суті теж могло використовуватися на кількох рівнях військової ієрархії, наприклад, гіппархи, які також отримували цивільні повноваження в одному з номів як епістатаї (ті, що перебувають у штаті стратигії), були вже гіппархами вищого рангу.
Переходимо далі, а саме до традиційно найвищого командування в грецькі армії, а саме одного або декількох стратегів – тобто генералів. Щодо елліністичних армій прийнято вважати, таку думку зокрема висловлює і Фіше-Бове, що стратег командував чотирма хіліархіями, тобто 4000 піхотинців. Проте, якщо говорити вже про армію Птолемеїв, то тут їхнє становище визначити складніше, проблема полягає в тому, що вони згадуються на кількох рівнях ієрархії, ба більше в жодному джерелі не вказано скільки ж людей було під їхнім командуванням. Папірусна ж традиція багато на згадки про інший тип стратига, так званого “територіального стратега” або ж просто “ном-стратега”. Питання щодо кількості воїнів під його управлінням ми можемо вирішити лише в тому випадку, якщо особа є і стратегом і умовним гіппархом.
Останніми про кого варто згадати будуть так звані “однойменні офіцері” і тут насправді точаться дискусії були вони на вершині військової ієрархії чи ні. Фішер-Бове висвітлює думки двох інших дослідників, таких як Джон Оутс та Роджер Багналл, які в свою чергу поставили під сумнів версію про те, що ці “однойменні офіцері” стоять на вершині ієрархії. Вони зокрема припускають, що ці “офіцери” були насправді не командирами тактичних підрозділів, а адміністративними чиновниками, які в свою чергу підпорядковувалися стратегу і їхнім завданням був нагляд за мобілізацією клерухів.
Проте все ж декілька фактів свідчить про те, що вони все ж були головними, наведу один найвагоміший фактор. “Однойменні офіцери” виконували такі ж військові функції, як гіппархи або взагалі організовувалися полювання на слонів. Вони також здійснювали командування над гіппархами та хіліархами, а також нижчими за рангом кавалерійськими і піхотними офіцерами. Всі ці факти насправді, як на мене, свідчать все ж про панівне становище “однойменних офіцерів”.
Загалом ситуація з офіцерським корпусом складалася доволі складна, на основі вище описаного можна дійти до висновку, що все-таки навіть в складі офіцерів була певна ієрархія.
Принципи комплектування армії
Щодо принципів комплектування армії, то тут перш за все потрібно виділити два основні принции, за якими війська комплектувалися. Це територіальний принцип – коли війська комплектуються людськими контингентами з місцевого населення. І також екстериторіальний – це коли війська комплектуються з-поміж мешканців інших районів, зокрема до цього відноситься питання щодо найманців в ранньоптолемеївській армії.
Дуже гарну характеристику політиці Птолемея І Сотера надає Фішер- Бове, вона пише, що Птолемей І, ставши сатрапом Єгипту він скористався 8000 талантами, що залишалися в єгипетській скарбниці, на які він найняв офіцерів і солдатів, на додаток до найнятих військ він отримав ще 4000 солдатів, які були тут залишені ще в 331р. до н. е. Александром. Потім, не меншу роль відіграло поповнення війська з військовополонених, зокрема під час невдалих спроб завоювати Єгипет Пердіккою та Деметрієм. До речі, в битві при Газі проти Деметрія Птолемею вдалося захопити окрім вояків, ще слонів до своєї армії.
Для початку визначимо роль власне місцевого населення в армії, тут зокрема ми повинні визначити роль так званих machimoi та і загалом єгипетських воїнів. Як пишуть Стефан Тіон, Фішер-Бове, в ІІІ ст. до н. е. цей термін лише з’являється і спочатку їх призначали на державну службу і роботу по господарству. Проте згідно папірологічних джерел існували і елітні загони мачімоїв – epilektoi, які призначалися для охорони кораблів. Зокрема Фішер- Бове, посилаючись на Полібія згадує, що в битві при Газі 312р. до н. е. єгиптяни “одіті по-македонськи” вже воювали в армії Птолемеїв. Також вони були в складі флоту, який відправив Птолемей ІІ до Греції, а в битві при Рафії взагалі сформували фалангу з 20000 воїнів. Проблема в визначенні ролі цих власне єгипетських контингентів полягає в тому, що античні автори фактично не писали про них, оскільки вони для них просто були не цікаві.
Щодо власне мачімоїв, то тут варто сказати, що не завжди вони були власне єгиптянами, про що і згадує Фішер-Бове, адже часто в папірологічних джерелах мачімої мали грецькі імена. Також вона згадує про факт надання землі мачімоям, коли ті були включені до складу армії, а це вже означає, що вони все ж були солдатами, бо умовним охоронцям землі не надавали. Активно ж залучати мачімоїв до війська, надаючи їм земельні наділи почнуть вже в ІІ столітті до н. е., переважно за Птолемея V.
Переходимо до найманців, або ж до воїнів, які набиралися екстериторіальним принципом до армії, головна їхня відмінність від місцевого (регулярного) війська, згідно Кейтлін Вандорп, полягала в тому, що вони отримували плату за свою службу, тим часом регулярні війська просто отримували земельну ділянку (проте все ж дозволю собі сказати, що дослідниця ймовірно помилялась, адже, як відомо ті ж клерухи теж отримували платню). Набиралися наймані війська переважно з грецького світу, зокрема у східному Середземномор’ї.
З приводу власне найму на службу Фішер-Бове пише, що загалом до елліністичних армій солдатів набирали за допомогою договорів із певними містами (symmachia), завдяки чому правитель міг звернутися до другої сторони із проханням про допомогу. Власне таке формування називалося “симмахічним контингентом”. Також вона пише, що могли найматися спеціальні люди, які і займалися вербуванням солдатів. Попередні дослідники, зокрема Гріфіт взагалі вважав, що існували певні пункти, де найманці збиралися в пошуках роботодавця, що полегшувало роботу офіцерам-вербувальникам.
Озброєння
Після того, як в минулих постах ми по суті розглянули основні організаційні моменти, що стосуються ранньоптолемеївського війська прийшов час перейти до характеристики озброєння.
Почнімо із розбору озброєння кінноти і тут відразу ж дає характеристику озброєнню і спорядженню птолемеївської кавалерії Сандра Шубль-Райтер. Вона зокрема пише, що конкретної інформації по цих питаннях ми не маємо, хіба що античні автори залишають нам згадки про те, що кавалерія була озброєна на «македонський манер».
Далі дослідниця опрацьовує свідчення Ксенофонта щодо «ідеального озброєння вершника», виходячи з цього вона висвітлює такі аспекти: увігнутий однолезовий меч (копіс), два списи, для захисту тіла слугував нагрудник зі шкіряними крилами та шолом.
Птолемеївські вершники мали по суті стандартизовану наступальну зброю, хоча відмінності безумовно були: використовували як довгий спис, так і два коротші. Щодо меча, то він міг бути як двосічним і прямим, так і увігнутим односічним. Обладунки ж в основі своїй складалися з панцира і шолома, проте все ж могли відрізнятися деякими деталями. Щодо щита, то скоріше за все кавалерія його не використовувала, оскільки чітких прикладів цього ми не маємо.
Певну інформацію щодо озброєння кавалеристів надає і Фішер-Бове, яка також виділяє існування нагрудної пластини для коня і пояс з кірасою, також згадує про те, що використовували малу, вигнуту шаблю. Згадує дослідниця і про поховання кінноти гвардії, так вона відмічає стелу із зображенням македонського офіцера, на зображені чітко видно хітон, кірасу, плащ, спис, але немає шолома.
Секунда у своїй роботі буде описувати згадану вже стелу із зображенням македонського воїна і він подає цю характеристику все ж детальніше за Фішер-Бове, зокрема він відмічає те, що воїн окрім списа, озброєний ще мечем із хрестоподібним руківʼям. Піхви виготовлені були із чорної шкіри. Також на зображені позаду вершника іде скоріше всього конюх, який у лівій руці тримає шолом (напевно бронзовий), який Секунда характеризує, як беотійський.
Як цікавинку варто також виділити обладунки птолемеївський вершників при експедиціях до Ефіопії. адже в контексті цього походу Птолемей споряджає вершників та їхніх коней, як би це дивно не звучало, вовняними ковдрами, аби запобігти отруєним дротикам, які використовували ефіопське населення. Зокрема він пише про те, що такою тканиною як пілос, тобто вовною, вистилали внутрішню частину шолома.
Також у двох словах варто виділити озброєння найманої кінноти, зокрема варто виділити фракійців які були озброєнні щитом по типу туреоса (овальної форми), в бою застосовували як списи (під списами варто розуміти ксистон, який доволі часто використовувався і в армії Александра Македонського) так і мечі. Мізійська найманці, зі слів автора, були кавалеристами тарентійського типу, які використовували в бою списи. Згадує він і про, так звану перську гіппархію, яка була споряджена фактично ідентично до фракійців, щодо кінних лучників немає жодних згадок.
Фаланги
Переходимо тепер до характеристик озброєння вершників до піхоти, тут важливим моментом є згадка про те, що птолемеївська піхота поділялася, аналогічно до кавалерії на легку та важку, адже з цим безсумнівно будуть повʼязані певні особливості озброєння.
Тут в першу чергу звертаємось знову ж таки до Крістель Фішер-Бове, яка зазначає, що загалом археологічні джерела розкривають для нас питання озброєння елліністичних піхотинців, щодо зображень воїнів у поховальному мистецтві дослідниця дуже влучно підкреслює, що ці зображення становлять все-таки стандартизований образ воїнів.
Розкриваючи питання озброєння детальніше, Фішер-Бове пише, що піхоти було декілька видів: важка піхота, пельтасти та легка піхота, при цьому описує кожну цю групу. Щодо важкої піхоти, то вона билася зрозуміло, що у фаланзі, а на озброєнні в них була саріса – піка довжиною в 16 ліктів, або ж простими словами понад 7 метрів, проте потім використовувалася і коротша (14 ліктів). Також вони мали на озброєнні вигнутий меч (махайра), проте роль меча була другорядною, суто для ближнього.
Щодо обладунку, то вони по суті були такими ж, як і в армії Александра, а тому тут нам стане в нагоді праця Вальдемара Гекеля та Раяна Джонса, які доволі гарно описують, зокрема шоломи, які піхотинці використовували. Згідно дослідників, фалангіти, які були спорядженні по-македонському, носили шоломи фригійського типу із захистом для щік, і на відміну від шолому коринфського типу , який мав ще захист для носа, у фригійських шоломах його не було, що у давало змогу використовувати його саріссофорам, адже він забезпечував кращу видимість.
Шоломи ж офіцерського складу мали ще плюмажі (оздоблення з пірʼя). Поверх туніки (хітона), фалангіт носив кірасу, яка зазвичай була бронзовою, вага її становила приблизно 11-15 кілограмів, проте також використовували і залізну, яка була дещо важча. Були кіраси і легші, виготовлені з шкіри або льону, так званий ліноторакс, проте все ж варто зазначити той факт, що до кінця дослідники так і не дійшли висновку, з якого матеріалу все-таки ліноторакс створювався.
Точаться суперечки щодо щита, який використовувала важка піхота. Одні дослідники пишуть, що вся македонська піхота, яка билася у фаланзі використовувала невеликий, круглий бронзовий щит діаметром приблизно 65 см. Інші дослідники, на стороні яких і Ніколас Секунда пишуть, що використовувалося два типи щитів, а саме ось цей вже згаданий щит 65 см в діаметрі, а також трішки більший щит вже 74 см в діаметрі.
Пельтасти
Оскільки вже було згадано про пельтастів, то як на мене, доречно було почати розмову щодо них. Дуже детально описує спорядження пельтастів Ерік Фулон, згідно нього воно походить із Фракії і на початку IV століття до н. е. складалося з таких речей: капелюх, замість шолома; мали при собі меч, списи і плетений щит круглої форми. Саме тоді вони і зараховувалися до легкої піхоти, проте потім вже в елліністичний період вони все-таки перетворюються на важких піхотинців. Згідно дослідника традиційним в цей час для них було таке озброєння, як бронзовий панцир, шолом із загнутим вперед верхом (а не капелюх, як раніше), кіраса з металу, льону або шкіри, ну і звісно ж меч і саррісу. Щодо щита, то він був в них легшим від гоплітського.
Щодо пельтастів останок варто було б приділити увагу Стефану Тіону, який детально описує деяку зброю. Так зокрема він дає характеристику озброєння пельтастів, він пише, що піки в них на озброєнні могли бути як 7 ліктів (3.15 метри), так і 8-10 метрів (3.60 – 4.50 метри).
Також згадуючи про озброєння неможливо не згадати про те, яким воно було в легкої піхоти, зокрема в нашому випадку основу легкої піхоти складали найманці. Фішер-Бове описує спорядження трьох найманих контингентів: фракійців, галатів і критян. Щодо критян, то вона згадує про те, що вони найчастіше були вправними лучниками, зокрема на озброєнні в них окрім лука зі стрілами був іще міцний щит і меч, аби в разі чого перейти до близького бою, в цьому власне і була їхня особливість.
Фракійців же, зі слів дослідниці була найбільша кількість і про них вона пише, що ті могли бути як кавалеристами, так і піхотинцями, ідентично і з галатами. Проте далі вона наводить характеристику озброєння цих контингентів, пишучи, що характерними рисами їхнього спорядження були тиреос - довгий (овальний) щит, ромфея, спис або дротик.
Кінець
Отож, на цій «птолемеївській» ноті і завершується серія постів, що стосувалася власне організації та озброєння армії ранніх Лагідів.
