1914 рік
З початком Першої світової війни керівництво Великобританії остерігалося, що Османська імперія, яка ймовірно вступить у неї на боці Троїстого союзу, зможе захопити її нафтові концесії в Перській затоці, які постачали нафту для британського флоту.
Аби запобігти цьому британці 26 жовтня 1914 р., ще до вступу Османської імперії у війну висадили дві індійські піхотні бригади в районі нафтових концесій біля міста Абадан. Це рішення було правильним, оскільки османське командування планувало вторгнення до Ірану, з метою захопити родовища нафти.
6 листопада 1914 р., британці під командуванням генерал - лейтенанта Артура Баррета висадили 6- ту піхотну дивізію в районі фортеці Фао на кордоні з Іраном.
За підтримки обстрілу з кораблів, британці змогли швидко розбити османів, які не встигли навіть підготувати позиції. Ситуація для них стала ще гірша, коли було вбито бімбаші (майора) Джаві - бея, який командував силами гарнізону, після цієї втрати турки зневірилися і вирішили відступити. Після захоплення Фао, британці вирішили не дозволити османам підтягнути підкріплення і одразу атакували важливий порт в Перській затоці Басру.
Бій за неї тривав добу, з 11-12 листопада, і після нетривалого бою з османським гарнізоном закінчився перемогою британців, які втратили у цій битві 300-500 вбитими і пораненими, в свою чергу османи втратили 1000 солдатів, а решта змогла відступити до Курни. Ця битва тривала з 3-9 грудня, турки мали в наявності 1000 солдатів і 7 гармат, а британці 2100 солдатів 10 гармат. Однак тут у британців виникли складності, оскільки османи вже встигли окопатися, а місцевість була рівнинна, тому наступ був важкий і з великими втратами - турки майже повністю знищили ескадрон кавалерії. Не дивлячись на відчайдушний опір османів, британці змогли захопити Курну, взявши в полон близько 30 офіцерів і 600 солдатів.
Зрозумівши, що нафтовим родовищам надалі нічого не загрожує, британці вирішили закріпитися на захоплених позиціях до підходу підкріплення, з яким вони змогли б просуватися вверх по річці Тигр, захопити Багдад. Зрозумівши, що наявними силами втримати, а тим більше "скинути британців у воду" не вийде, на початку 1915 р., була створена 6- та армія, якою командував Халіль - паша.
Причинами того, що британці легко захопили південні околиці Іраку було те, що османське командування вирішило відправити основні контингенти військ на Кавказ і в район Суецького каналу, де планувалося провести наступальні дії, тому для оборони в Месопотамії залишився не значний контингент військ, розтягнутий один від одного на великій відстані, а також гарнізони міст, які були озброєні застарілими гарматами і гвинтівками.
1915 рік
Після затишшя на фронті, османи, зібравши війська вирішили повернути м. Басра під свій контроль. З цією метою Сулейман Аскері, який був губернатором Барси, 15 квітня 1915 р., зранку розпочав атаку на британський табір біля м. Шайба. Атака була швидка і неочікувана, турки обстріляли з артилерії позиції британців, а потім пішла піхота, спочатку британці піддалися паніці, однак офіцери змогли швидко організувати оборону, розставивши кулеметні точки. В свою чергу османи продовжували атаку, однак без підтримки артилерії, яка з незрозумілих причин не рухалася далі, аби зайняти вигіднішу вогневу позицію, просунутися далі не змогли. Турки відступили, втративши 2400-2600 вбитими і пораненими, британці втратили 1200 солдатів. Протягом 2 місяців до британців підійшло підкріплення, тому їхньою ціллю стало м.Насирія
Битва при Насірії (27 червня – 25 липня 1915 року)
У червні 1915 року британські та індійські війська під командуванням генерал-майора Джорджа Горрінджа розпочали наступ на місто Насірія — важливий османський опорний пункт і центр постачання. Сили чисельністю близько 5 000 осіб зіткнулися з приблизно рівним за чисельністю османським гарнізоном. Британці просувалися заболоченою місцевістю вздовж річки Євфрат, борючись із спекою та комахами. Після серії боїв і технічних операцій, включаючи підрив дамби на каналі Хакіка, британці 25 липня захопили Насірію. Втрати британців становили приблизно 533 особи, османські — близько 2 000 убитих і поранених, а також 1 000 полонених.
Битва при Ктесифоні (22–25 листопада 1915 року)
У листопаді 1915 року британська 6-та (Пуна) дивізія під командуванням генерала Чарльза Таунсенда просунулася до Ктесифона — приблизно за 25 км від Багдада. Османські війська під командуванням Нуреддіна-паші, Халіль- паші, а також німецького радника генерал-фельдмаршала Кольмара фон дер Гольца, чисельністю близько 18 000–20 000 осіб, зайняли добре укріплені позиції. З 22 по 25 листопада відбувалися запеклі бої, унаслідок яких обидві сторони зазнали великих втрат: британці — близько 4 600 осіб, османські війська — від 6 200 до 9 500. Попри початкові успіхи, британці були змушені відступити до Кута через виснаження ресурсів і посилення османського опору. Відступ був хаотичний, більшість британських з'єднань злилися з центральною колонною, тому, коли вони дійшли до Ель-Кута - не встигли організувати оборону флангів, чим скористалися турки, які під командуванням Кольмара фон дер Гольца, змогли оточити британські сили, потужними атаками на фланги (в ставці і Нуреддін і Халіль паші довго сперечалися з фон дер Гольцем, щодо атаки на фланги. Османські генерали виступали проти контратаки, побоюючись того, що у разі невдачі доведеться відступити до Багдаду, однак османські польові офіцери підтримали план фон Гольца).
Підсумки кампанії 1915 року
Месопотамська кампанія 1915 року показала важливість логістики та належної підготовки у військових операціях. Попри початкові здобутки, британські війська зіткнулися з серйозними труднощами через розтягнуті лінії постачання й недооцінку опору Османської імперії. Поразка при Куті стала болючим уроком для британського командування, яке згодом переглянуло свою стратегію на Близькому Сході.
1916 рік
Отже, британці були оточені у місті Ель-Кута - близько 15-20 тис.осіб, які тепер перебувають без продовольства, медикаментів і боєприпасів. Цю звістку велика частина британців як в армії, так і цивільні вважали великою ганьбою. Тому, британське командування замінило відповідального за операцію генерала Ніксона на генерала Персі Лейка, який після призначення одразу взявся за планування операцій з деблокування.
Більш того, Лейк зміг вмовити уряд розпочати переговори з росіянами, щоб ті допомогли їм в деблокуванні Ель-Кута. Росіяни погодилися на це, з умовою, що після цього і російська, і британська армії розпочнуть наступ на центральні райони Османської імперії. Насправді, через те, що британці боялися того, що росіяни отримають території, багаті на нафту, переговори сильно затягнулися, що в подальшому призведе, до загального провалу операцій. Після того, як британці таки погодилися на пропозиції росіян, командувачем експедиційного корпусу був призначений генерал Ніколай Баратов, який якраз воював з пронімецькими силами в Персії.
Тим часом, Лейк наказав розпочати спроби постачання оточеного угруповання з повітря, а також спробувати з моря. Спойлер, у небі були німецькі льотчики, які заважали прицільно скидати вантаж і він потрапляв або в руки туркам, або в річку. А постачання човнами по річці було ще менш продуктивним, турецькі артилеристи потопили 5 човнів річкової флотилії. Не маючи іншого вибору, Лейк розпочав наступ на османські позиції, східніше Ель-Кута, битва при Шейх-Сааді почалася 6 січня 1916 р.
Який ж був план британських військ? Загалом очікувалося, що тут військ турків буде найменше, тому форсувати річку можна без особливих проблем, в свою чергу, фон дер Гольц розумів, що британці спробують атакувати там, де немає багато військ, тому він спеціально напередодні атаки, вночі підтягнув в це місце додаткові гармати, які отримали наказ відкрити вогонь тоді, коли буде максимальне скупчення ворога, і тоді, коли він буде на переправі, такий ж наказ отримали кулеметники і решта солдатів. Як наслідок, британці, які не змогли провести розвідку з повітря, всеодно вирішили атакувати, розпочалося формування річки. Спочатку все виглядало спокійно, майор Янгхасбенд навіть подумав, що османських військ тут взагалі немає, проте його роздуми перервав вогонь турецьких гармат, в той же час османи демаскували позиції і розпочали вогонь з кулеметів. Британські солдати не розуміли, що їм робити, тому було прийнято рішення наступати на османські позиції наосліп. Наприкінці дня британці таки змогли зайняти першу лінію оборони противника. 7 січня була спроба взяти другу лінію, яка виявилася повністю невдалою, тому британці вирішили відступати назад під покровом темряви. В ніч з 7 на 8 січня, битва завершилася поразкою британців. З 10 000 солдатів було втрачено близько половини, турки ж яких було 5000 солдатів, втратили від 800 до 1 300 чоловік.
Наступні спроби деблокування були також невдалими для британців: битва при Ваді, Ханні, які відбулися в кінці січня також були провальні. Останньою спробую деблокування була битва при Дуджайлі 8 березня 1916 р. командував битвою генерал - лейтенант Джон Ейлмер. Загалом, план британців був хорошим, Ейлмер розбив свої війська на дві частини, які мали вночі підійти до позицій османів. Однак, одна з частин військ заблукала на місцевості і підійшла до бою вже надто пізно, коли інша частина вже була майже розбита, також підвела артилерія, яка розпочала вогонь набагато пізніше ніж планувалося. Так, вони теж заблукали...(я шукав інформацію чого вони всі блукали, але не знайшов🥲).
В результаті, почався неорганізований відступ, лишні втрати. Турки втратили 1700 солдатів, британці близько 4000 солдатів. Цей невдалий наступ повністю доморалізував обложених, тому Таусенд вирішив здатися. 29 квітня 1916 р. Ель-Кут впав. Корпус Баратова (так , я про нього не забув) розпочав свій наступ запізно, хоча й було зайнято декілька міст, але звільнені з під Ель-Кута частини 6-ї армії швидко вибили росіян назад в Персію. Як наслідок, британське командування вирішило відмовитися від активних дій, і зосередитися на покрашені логістики, розпочали будівництво доріг, залізниць і складів, нарешті уряд прислав у підкріплення повністю укомплектовані бригади, а також було створено додаткові шпиталі. На посаду нового командира операцій було призначено Стенлі Мода.
1917 рік
Після призначення на посаду Стенлі Мода, у британській армії почалися позитивні зміни у логістиці, підготовці солдатів (які після прибуття у Месопотамію мали пройти місяць додаткових навчань), а також в оцінці супротивника, який показав, що бій за Месопотамію не буде легким.
Однак, якщо у британській армії все налагоджувалося, то в османській, навпаки, все ставало гірше і гірше. По-перше, деяку частину Шостої армії передислокували на Синайський фронт, де британці просувалися досить вдало, по-друге, помер Кольмар фон дер Гольц, командування якого було блискуче (насправді, є різні версії смерті, наприклад, смерть від старості, хвороба або навіть можливість вбивства, яке могли б бажати османські командири). Загалом, ситуація почала складатися на краще для британців після прибуття додаткових дивізій з Індії, що дало їм суттєву чисельну перевагу на турками.
Плани британців не змінилися - потрібно було захопити Багдад, щоб потім продовжити рух вглиб Анатолії, і по можливості відрізати угруповання османів на Синаї.
10 грудня 1916 р. розпочався наступ британців східніше Ель-Кута, де оборона турецьких військ була найслабша, не дивлячись на те, що у османів були резерви, британці швидко форсували річку і захопили османські позиції, нездатність османського вищого командування нормально оцінити ситуацію і закрити прорив резервами, дозволило британцям продовжити просування північніше Ель-Кута, в то й же час було прорвано оборону турків і західніше. Командир османських військ в Ель - Куті Карабекир-бей розумів, що є загроза оточення, тому вивів свої війська з загрозливої ситуації. Командувач 6-ї армії Халіл Кут просив підкріплення, однак йому відмовили, тому він вирішив відвести війська і зайняти оборону 25 км південніше від Багдаду по р. Діялла, де з 5-9 березня 1917 р. точилися бої, які нанесли британцям серйозних втрат - прибл. 2000 солдатів.
Розуміючи, що штурм укріплених позиції результату не дасть, Мод вирішив спочатку розвідати позиції з повітря, результати розвідки показали, що османські війська північно-західніше від злиття річки мають розрив, тому було прийнято рішення атакувати туди. 10 березня британці форсували річку і зіткнулися з османами тільки через 2 години, коли Халіл-паша зняв війська зі східної лінії оборони і перекинув їх сюди. Але, цей удар в незахищене місце був лише відволікаючим, справжній ударний кулак концентрувався якраз на сході річки, де тепер майже не залишалося турецьких військових. До вечора британці повністю форсували річку і продовжили наступ на Багдад, а Халіл-паша вирішив здати місто без бою, і відводити війська далеко на північ, де хотів розмістити і свій штаб в Мосулі.
Відступ був хаотичний, 9000 турків потрапило в полон через паніку і плутанину. Британці увійшли в Багдад без бою, як визволителі, оскільки місцеве населення опору їм не чинило.
1918 рік
З початку 1918 р. Османська імперія опинилася у важкому становищі: гостро бракувало зброї, боєприпасів, продовольства, поширювалися епідемії. 21 січня 1918 р. командування Антанти ухвалило рішення розпочати рішучий наступ проти Туреччини з метою знищення її армій і остаточного зламу опору. Британські експедиційні сили тепер нараховували близько 447 тисяч осіб і чисельна і якісна перевага була на їхньому боці.
У березні бойові дії в Месопотамії поновилися: англійці захопили Киркук, Хіт, Кіфрі та низку інших населених пунктів, проте згодом відступили на вихідні позиції північніше Багдада. Частину британських військ перекинули до Персії та на Синайсько-Палестинський фронт.
28 червня Халіль-паша очолив групу армій «Схід», до складу якої увійшли 3-тя і 6-та армії та війська «Карс». 30 червня командувачем 6-ї армії став Алі Іхсан-паша. У середині жовтня британці відновили наступ, і протягом тижня 6-та османська армія була розгромлена. Проте,остаточної і останньої поразки британці завдали османам в битві при Ширкеті, яка тривала з 23-30 жовтня.
23 жовтня 1918 р. англо-індійські війська під командуванням генерала сера Александра Коббе вирушили з Багдада на північ. До їхнього складу входили 17-та та 18-та індійські піхотні дивізії, а також 7-ма й 11-та кавалерійські бригади. Вони здійснили стрімкий марш і менш ніж за дві доби подолали близько 120 кілометрів до річки Малий Заб, де їх уже чекали підрозділи Османської 6-ї армії. Оборону тут організовував командир 14-ї турецької дивізії Ісмаїл Хакки-бей, який керував так званою «групою Діджле». Ситуація для турків була вкрай складною — 6-та армія давно не отримувала підкріплень і відчувала нестачу сил. Вона складалася з XVIII корпусу (14-та і 46-та дивізії) та XIII корпусу (2-га і 6-та дивізії).
Розуміючи загрозу обходу й удару по тилу, Ісмаїл Хакки-бей вирішив відійти ще на сто кілометрів північніше — до району Еш-Ширката. Там 29 жовтня британці перейшли в наступ: 11-та кавалерійська бригада атакувала османський фронт, а 17-та дивізія мала підтягнутися й підтримати її. Однак піхота запізнилася, і вночі кавалеристи потрапили під вогонь турецької артилерії. Вранці наступного дня 13-й гусарський полк здійснив сміливу атаку: спішившись, бійці з багнетами в руках штурмом узяли висоту й захопили ворожі гармати.
Ісмаїл Хакки-бей у цей час вже знав, що в Мудросі тривають переговори про перемир’я. Усвідомлюючи безвихідність становища, він вирішив не жертвувати людьми і 30 жовтня капітулював. Тим часом 18-та дивізія просувалася ще далі на північ у напрямку Мосула, але, коли до міста залишалося всього близько 20 кілометрів, надійшло повідомлення про підписання перемир’я, і бойові дії були припинені.
30 жовтня 1918 р. було укладене Мудроське перемир’я, яке офіційно завершило воєнні дії на Близькому Сході. Турецька 6-та армія капітулювала перед генералом Маршаллом, однак британці продовжили просування, прагнучи захопити нафтоносний Мосульський регіон.
