«Жалість, жалість...! Це вона не дає сказати правду, пригнічує людину», - каже один із персонажів незакінченого роману Миколи Хвильового «Вальдшнепи». Коли ми говоримо про Розстріляне Відродження-Червоний Ренесанс, то першим ділом у всіх на устах починає з’являтись набір звуків, що дуже нагадує ім’я Микола Хвильовий. Дійсно – він був чи не найбільш популярним(якщо не най-) письменником, поетом, публіцистом у ту добу. Саме він на власному прикладі показав своє поривання до революції, до її ідеалів, і саме його декотра наївність(якщо ж можна так висловитись) зіграла із ним доволі злий жарт, а сам він зрозумів наслідки своїх дій надто пізно.
Народився Микола(тоді ще – Фітільов) у Тростянці близько 13-того грудня 1893-го року. Його батько був етнічним росіянином, мати мала змішано україно-італійське походження. Через Григорія Фітільова малий Микола і познайомився із літературою – це були твори зарубіжних письменників(але також майбутній письменник читав твори українських класиків), проте сам тато був не надто приємною людиною. Сам письменник через багато років нагородить його словами: «в высшей степени безалаберным человеком». Також його батько любив часто випивати, що змусило мати із дітьми(а майбутній романтик революції був третьою) переїхати від того. Взагалі – про ті часи збереглось мало подробиць, лише спогади самого письменника. Як згадує Микола Хвильовий, то у нього ще із самого дитинства був бунтівливий характер. Це підтверджується тими фактами, що його двічі виключали із гімназій, де він вчився. Там він і захопився ідеями «бродячої Русі» Горського та соціалізмом.
«І от я бачу себе то робітником у Донбасі, то бродягою, босяком, що мандрує з горьківськими типами в південних степах…», – пише він у своїй біографії.
Потім – Перша світова, мобілізація. Як і для багатьох письменників, для Миколи Хвильового вона стала тим лезом, що розколов його життя на «до» та «після».
«3 роки походів, голодовки, справжнього жаху, який описати я ніяк не ризикну, 3 роки голгофи у квадраті».
Через це Хвильовий до кінця життя буде невротиком(підсиливши його запальний характер, коли він міг спочатку дружити із Валеріаном Поліщуком, то почати його словесно нищити та називати «графоманом», то посваритись через деякі розбіжності із Василем Елланом-Блакитним) та затятим алкоголіком – спиртне буде супроводжувати його аж до кінця життя(товариш письменника – Аркадій Любченко навіть згадує, як той намагався п’яним втопитись у Тихому океані – бився головою об картину).
А 1917-тий рік та революція застали його переконаним ідейним більшовиком.
«Фронт зробив з мене більшовика… Коли починається 1917 рік, я їду, яко член армійської ради в Ромян (Румунія) і там пришпилюю до грудей два банти: червоний і жовто-блакитний…Я хотів бути, так би мовити, українським більшовиком. З мене, звичайно, глузували…».
На наступний рік він навіть стає членом підпільного партизанського диверсійного загону, що боровся як проти петлюрівців, так і проти військ Павла Скоропадського(хоча дослідники вважають, що збройної боротьби він все ж не брав, хоча все ж якісь мінімальні лідерські якості він мав, оскільки у наступні роки, а саме – буття Червоного Ренесансу він зумів згуртувати навколо себе та своїх ідей чималий шмат тогочасної творчої інтелігенції). Як стверджує сам Хвильовий, то йому навіть хотіли винести смертний вирок петлюрівці, та він врятувався.
«Я вірив у свою фортуну і, звичайно, втік… Тікав я в той момент, коли мене вже вивезли в поле…».
Події доби визвольних змагань знайдуть свій відгук у творах багатьох письменників. І також серед творчості Фітільова-Хвильового. Для прикладу – можна взяти одне із його останніх оповідань – «Подяка приватного лікаря», що розповідає про партизанський загін більшовиків часів другої більшовицько-української війни та зустріч командира гурту(від якого ведеться розповідь, і який міг бути віддзеркаленням самого письменника) із буржуазним лікарем. Також на тему громадянської війни написано й інші твори – «Наречена»(що демонізує рух махновців), і «Чумаківська комуна», і навіть «Я(Романтика)», що принесла йому широковідому славу та дещо зацікавила радянські спецслужби.
Недавно ходив міф, що такі знання із роботи ЧК Микола Хвильовий отримав через те, що сам декотрий час служив у «надзвичайці» та розстріляв власну матір(звідси і сюжет до вищезгаданої новели). Насправді це не так, а знання із роботи чекістів романтик отримав у 1919-му році, коли його самого мало не розстріляли свої ж. Тоді б ми, можливо, не мали такий доробок в українській літературі й ґенерація Червоного Ренесансу пішла би іншим шляхом, якби за Хвильового не вступився… його персонаж. Точніше – його реальний прототип.
« – Блюза, спідничка (зимою стара шинеля), капелюшок, чоботи. Блюза колір "хакі", без ґудзиків, колір "хакі" — це ж зелений, а вся революція стукає, дзвенить, плужить, утрамбовує по ярках, по бур'янах, біля шахти — де колір "хакі" «…»Спідничка теж "хакі", а коли й не так, то все одно так, бо колір з бур'янів давно вже одбився в ній. Так, і спідничка теж "хакі". Вона трішки подерта спереду, трішки ззаду, трішки по боках.
Але спідньої сорочки не видно, бо революція знає одну гармонію фарб: червіньковий з кольором "хакі", тому й сорочка була зелена — тіні з бур'янів упали на сорочку. «…»...Зовнішність.
Русява? Чорнява?
Ясно — жучок.
А втім, це не важно...
...Очі... ах, ці очі... Я зовсім не роман пишу, а тільки маленьку пісню.
Але треба й про очі.
Очі —
— теж жучок.
Іще дивіться на її очі: коли на бузину впаде серпневий промінь — то теж її очі.
А от ніс (для баришень скандал!)... ніс — головка від цвяшка: кирпатенький ("Кирпик!" — казали й так, поза очі тільки).
Ну, ще зріст.
Ясно: "кіт у чоботях".
А втім, я зовсім не хочу ідеалізувати товариша Жучка, я хочу написати правду про неї — уривок правди, бо вся правда».
Це – головний герой твору Миколи Хвильового «Кіт у чоботях» товариш Жучок. Її прототипом стала Юлія Уманцева – жінка, що врятувала Фітільова від страти, а згодом – і його другою дружиною. Якщо взагалі говорити про жінок, що Хвильовий любив високолобих (про це він мимоволі згадує в оповіданні «Чумаківська комуна», де є наступні слова:«Підходить товаришка Валентина — високолоба (чудовий високий лоб... люблю високолобих. М. X.)».
До партії він доєднався у тому ж 1919-му році. Через рік до червоних долучиться інший письменник – Володимир Сосюра. Він напише Хвильовому: «Ми з тобою співці малинові», підкресливши двоїсту кризу їх обох(оскільки малиновий – символ українського козацтва). Розколотість душі прослідковується у багатьох творах Миколи Григоровича, десь вона навіть стає центральною темою. У своїй біографії він пише, що «Не завжди я однаково відповідаю на ці запитання. І це зрозуміло: в мені, романтикові, мрійникові – завжди вирує внутрішня боротьба», а підсумовує наступними словами:«В усякому разі я з більшою впевненістю називаю себе комунаром, ніж комуністом. Це прошу взяти до уваги й зробити відповідні висновки».
Якщо говорити про Хвильового-романтика, то його дитяча наївність(або ж акторський талант, що допомагає будувати її) вражає своєю амбітністю. «Я вірю в "загірну комуну" і вірю так божевільно, що можна вмерти. Я — мрійник і з висоти свого незрівнянного нахабства плюю на слинявий "скепсис" нашого скептичного віку», – каже він у «Вступній новелі», а у збірці «Сині етюди» ми можемо читати наступне:«Я, знаєте, належу до того художнього напрямку, який сьогодні не в моді. Я, пробачте за вольтер'янство, я... романтик! Саме відси й іде розхристаність і зворушливе шукання самого себе до ста двадцятьох років ( я думаю прожити сто п'ятдесят)».
Після завершення громадянської війни на тернах колишньої Російської імперії, Хвильовий та його родина оселяються у Харкові. Там він спочатку працює на різних підробітках, доки остаточно не входить у літературу. А паралельно із цим – столиця УСРР його завойовує собі.
«…Я тепер не той, що в юність.
Цукроварні духмяна путь
одійшла за безбрежні дюни,
що могилами шведськими звуть,
Не побачу ніколи, ніколи
ні доріжки (на ліс веде),
ні поляни, де грають бджоли,
де горить золотий день.
Це одходить од мене навіки.
Як і младість моя одійшла.
Чи не радість? Я знаю тільки,
що то був Чумацький Шлях.
А тепер я кохаю город…».
Перші його прозові твори були схожими більше до віршів у прозі – це були замальовки, безсюжетні пейзажі, але саме вони заклали фундамент до «країни Хвильового»(якщо ж робити паралель із «країною Лавкрафта»), а саме – стійкі вислови, образи, як от «гоголівський степ», «шведські могили», «тихі озера загірної комуни», «азійський ренесанс», що Микола Григорович тягне із свого світу до нашого, та пори року як стан душі людини – літо, осінь, тощо. Подальші твори Хвильового починають відбуватись як і у великих містах, так і у маленьких(саме вони всі здебільшого знаходяться недалеко від степу, що посідає у світобудові Хвильового окрему нішу для персонажів та самого розуміння психологічного стану його «країни»).
Потім, Хвильовий починає помалу розчаровуватись в ідеалах комунізму того, що був(оскільки сам він орієнтувався на вестренізацію соціалізму, оскільки підтримував більшовицькі ідеї Троцького та його кола). Так, у 1924-му році народжується його «Я(Романтика)», що стала рефлексією самого письменника на події громадянської війни та її правильність. І вона спричинила справжній фурор. Її критикували як противники Хвильового(для прикладу – той же Григорій Яковенко, через статтю котрого і почалась славнозвісна літературна дискусія 1925-1928 років), так і прибічники та друзі Миколи Григоровича(наприклад – Василь Еллан-Блакитний прочитавши її, почав стукати кулаком по столі кричав, що таке друкувати не можна).
«Я(Романтика)» порадувала наступній творчості Фітільова основні риси його класичного головного(але не обов’язково головного) героя – розчарованого в революції, зневіреного, розколотого на двоє, де вирує боротьба як і в самому письменнику.
«я просто і ясно дивлюсь на ці портрети і в моїй душі нема й не буде гніву. І це зрозуміло:
— я — чекіст, але і людина», згодом це лиш підтвердиться у наступних новелах та повістях, і «країна Хвильового» почне загальну рефлексію у різних локаціях – у спеціальній санаторійній зоні – «І от я іду кудись у поле, і я думаю: «Скучно». І я думаю, що моя епоха, як та прекрасна незнайомка, вискочила, схопила мене в обійми, затуманила мій мозок і раптом зникла. Я метнувся: де вона?… Але її вже нема!», у «зашатному городку», де живе Дмитрій Карамазов «на світі ще ніколи так не траплялось, щоб панегірики складали тому, хто їх уже не проспівав сам собі…», чи на крайняк – у городі Х, де помирає та перероджується у щось інше Б’янка із словами «це рештки моєї невинности... Забери, коли хочеш».
Хвильового найбільше непокоїло суспільство. Його бажання українізації спровокувало те, що він був один із найпопулярніших письменників, його твори хвилювали багатьох, викликали обурення, захват та багато чого іншого. Популярність письменника досягнула свого піку, що багато авторів початківців рівнялись на нього(наприклад – той же Іван Лозов’ягін обрав для себе псевдонім «Багряний», бо це був улюблений епітет самого Фітільова). Про це навіть згадує в одній із своїх критичних статей Микола Зеров(який певний час листувався із Хвильовим). Він пише: «Широке коло невикористаних можливостей, і при тому відсутність справжнього учеництва, знань, авторської вибагливості, мистецького заглиблення — от атмосфера, в якій виростає наше молоде повістярство. Із усіх можливих стилів прози — скрізь і завжди один Хвильовий, до того — Хвильовий, сприйнятий як канон, як літературна норма. Дотягніть до цієї норми — і будете «яко боги»!.. Рідко хто з молодих авторів уміє боронити свою самостійність проти «Синіх етюдів» та «Осені»: Косинка, що стоїть на грунті винниченківського імпресіонізму, трохи приправленого Васильченком, Підмогильний, один з небагатьох, що орієнтується в художньому набуткові чужомовної прози, та ще дватри з менш обдарованих прозаїків. Решта прагне писати неодмінно як Хвильовий, і у власній літературній продукції — в залежності від хисту — наслідує або передражнює його».
Саме Хвильовий і запалив літературну дискусію, коли відповів ображеному на весь світ Яковенку(котрий написав свою критичну статтю лише через те, що програв у літературному конкурсі, який влаштовував «Червоний шлях») своїм памфлетом, де у назві зазначалось «Перший лист до літературної молоді»(як і подальші, зміниться лиш їхня цифра), де він вже поставав таким собі наставником, учителем.
Він хотів, що українська література була на рівні із європейськими аналогами, а також – щоб народ розвивався як окрема одиниця у етнокоординатах світового суспільства. Це і підкреслює його романтизм – врятувати свою націю, врятувати свій етнос, подібно персонажу старосвітського лицарського роману, поступово розчаровуючись у тій дійсності, за яку він боровся. Один із уламків душі Хвильового стане Анархом – головним героєм «Санаторійної зони», котрий усвідомив, що воював не за тих. Утім, фінал у нього був як і в автора.
Починаючи ще із 1926-того року, коли літературна дискусія плавно переїхала на політичну тему, до неї підключили державників, котрі мали би не дати Хвильовому набрати силу – це і Євген Грінчак, і Андрій Хвиля, котрий крім Хвильового топив і решту письменників, і навіть сам «кремлівський горець» - товариш Сталін власною персоною.
«...Непоказна, середнього зросту, щупленька, зі смуглявим обличчям, людина. Я глянув і остовпів.... Оце Хвильовий? Це той, хто вивів з рівноваги навіть самого Сталіна в Кремлі?», – так згадував літературознавець Григорій Костюк Хвильового. Верхівка Кремля не просто знищила Хвильового – вона це зробила у дуже підлий спосіб. Спочатку вона надала певні привілеї опонентам письменника у літературній дискусії, а потім згрупувала проти нього навіть тих, хто ставився до нього із повагою – це друзі із ВАПЛІТЕ(які були змушені були виключити його із організації) Микола Скрипник(який сам був за активну українізацію), і ті, хто дещо тримались осторонь обговорення(той же Михайль Семенко називав у своїх статтях Хвильового «фашистом», але потім зізнався, що зробив це під тиском). Це тільки ще підсилило невроз у Хвильового. А все через те, що він писав наступні речі:«Росія ж самостійна держава? Самостійна! Ну так і ми – самостійна», чи «Україна буде доти пляцдармом для контрреволюції, доки не пройде той природний етап, який Західна Європа пройшла в часи оформлення національних держав». Навіть будучи переконаним комуністом, Микола Хвильовий із фанатизмом намагався висунути українство на перший план, скинути із своїх громадян ярлик «меншовартості» та «другосортності», проте зрозумів, що припустився фатальної помилки – зробити це у Радянському Союзі, який насправді був централізований Москві. Це забило ще один цвях у його майбутню могилу.
Його починають переслідувати, цькувати, знищивши як публічну особу. Його збірки вилучають, знищують(як це було із продовженням «Вальдшнепів»). Все це давить на письменника, який і без того був обтяжений тягарем того, що заплутався та загубився у самому собі.
Весною 1933-го року він разом із своїм товаришем – Аркадієм Любченком мандрував Україною та побачив наслідки Голодомору. Це один цвях. Через короткий період після поїздки – арешт соратника Михайла Ялового.
Хвильовий зрозумів – він наступний. Він і всі – його товариші, опоненти. Абсолютно всі. Все, що вони зробили за 10 років українізації. Вони наступні. А перший поміж них – він, Микола Хвильовий.
13-того травня 1933-того року він зібрав у себе друзів на квартирі, де грав, читав вірші, а потім вийшов у сусідню кімнату. Через кілька хвилин пролунав постріл.
Микола Хвильовий покінчив життя самогубством.
Романтик загірної комуни і раніше думав про смерть. У листах до Зерова він зізнавався, що декілька разів виходив за Харків та намагався застрелитись, але боявся і повертався назад. Страх Хвильового померти підтверджує і сам Аркадій Любченко у своїх спогадах «Його таємниця».
«...і він ближче прихилився до мене: — Помирати, друже мій, все ж таки страшно. Будьмо чесні, маймо мужність признатися. Все ж таки помирати дуже страшно».
Перед смертю він залишив записку.
«Арешт ЯЛОВОГО — це розстріл цілої Генерації... За що? За те, що ми були найщирішими комуністами? Нічого не розумію. За Генерацію Ялового відповідаю перш за все я, Микола ХВИЛЬОВИЙ. «Отже», як говорить Семенко... ясно.
Сьогодні прекрасний сонячний день. Як я люблю життя — ви й не уявляєте. Сьогодні 13. Пам'ятаєте, як я був закоханий в це число? Страшенно боляче.
Хай живе комунізм.
Хай живе соціалістичне будівництво.
Хай живе комуністична партія.
Р.S. Все, в тому числі й авторські права, передаю Любові УМАНЦЕВІЙ. Дуже прошу товаришів допомогти їй й моїй матері(що ще раз спростовує факт служби Хвильового у лавах ЧК та його розстріл власної матері)». Навіть із передсмертної записки бачимо, що він винив себе за те, що нібито завів українське письменництво у пастку і мусить за все відповісти. Це стало сигналом, сигналом до того, що на українську літературу чекає велика катастрофа. Та на превеликий жаль тодішні письменники не зрозуміли цієї дії. Хоч і ховали його як видатного поета, та все ж через короткий час його оголосили поза законом, могилу зрівняли, твори заборонили аж до самого розвалу Союзу.
Зараз постать Миколи Хвильового є значною для вас – його переживання та бажання винести українську літературу на світовий рівень, відірватись від Москви та орієнтуватись на «психологічну Европу»(хоча вислів не його) зараз актуальні як ніколи. Він був першим та останнім романтиком загірної комуни, яка існувала лише у його мріях та сподіваннях – правда виявилась куди жорстокішою.
