Частина перша: біографія діда Джорджо Щербаненка — спроба реконструкції
Джорджо Щербаненко — італієць, народжений у Києві.
Майже сто років тому, у 1930-х роках минулого століття, коли кіно ще було чорно-білим, а телебачення тільки-но зароджувалося, один італійський візіонер передбачив технології, що нині стали буденністю. Він мріяв про об’ємне й кольорове зображення на екрані, про портативні пристрої для перегляду стрічок у дорозі, а також про можливість придбати улюблений фільм у кіоску, щоб згодом насолодитися ним вдома. Ба більше: його фантазії про індивідуальні відеоісторії на замовлення — з акторським складом і сюжетом на власний смак — нині, коли ми з подивом і певним острахом спостерігаємо за розвитком штучного інтелекту в кінематографі, вже не здаються занадто утопічними. Цим провидцем, чиє бачення випередило епоху, був італійський письменник Джорджо Щербаненко (Giorgio Scerbanenco). З такою далекоглядною уявою його покликанням, здавалося, могла б стати наукова фантастика (до якої він, до речі, також звертався). Проте справжню славу він здобув як батько-засновник італійського кримінального роману — зокрема завдяки квадрології про детектива-аматора Дуку Ламберті, що принесла йому світове визнання. Його психологічно глибока й майстерна творчість надихала культових режисерів — від італійця Фернандо ді Лео до американця Квентіна Тарантіно, а самого Щербаненка охрестили «італійським Сіменоном» за талант створення популярних детективів.
Для читача, який уперше бере до рук книги родоначальника італійського детективного жанру, інтрига починається вже з обкладинок його творів: дивує поєднання типового італійського імені Джорджо з таким незвичним для Італії прізвищем Щербаненко, яке натякає на його українське коріння. Саме тому майже кожна розповідь про талановитого італійця розпочинається з того, що насправді його звали Володимир; що його матір’ю була донька заможних римлян Леда Джуліві; і що він був сином українця Валеріана Афанасійовича Щербаненка — викладача латини у 2-й Київській гімназії. За сімейними переказами матір Валеріана, Гелена, була польською графинею, а батько, Афанасій Щербаненко, володів маєтками в Києві, Сумах і Харкові.
Валеріан та Леда познайомилися в Італії, вінчалися в Римі, а згодом вони оселилися в Києві, де в липні 1911 року й народився майбутній письменник. Через слабке здоров’я хлопчика Леда з сином зимувала у батьків в Італії, а щойно в Україну приходило тепло, поверталася до чоловіка. Перша світова війна розлучила родину: Леда з Володимиром залишилася в Італії, не маючи змоги вернутися в Україну, адже подорож до Києва понівеченими війною шляхами була надто небезпечною для матері з маленькою дитиною. Лише після настання відносного затишшя Леда з сином наважилася на ризиковану поїздку до країни, яка ще не оговталася від буремних подій, щоб розшукати свого чоловіка — батька її дитини. На батьківщині Володимира вона дізналася про трагічну загибель Валеріана Щербаненка. Відтоді вже ніщо не тримало їх у цьому непривітному для них краю, і вони назавжди покинули Україну.
Через деякий час після багатьох поневірянь, що запам’яталися на все життя, Леда з дитиною повернулася до Риму. Пізніше Володимир змінив своє незвичне для італійського вуха ім’я на Джорджо, і лише невиразні дитячі спогади та незвичне прізвище нагадували йому про далеку, незрозумілу батьківщину і про батька, таємниця смерті якого залишилася на далеких берегах Дніпра. За сімейними переказами Валеріана Щербаненка стратили більшовики. Існує також версія, популярна в деяких публікаціях, що він нібито був офіцером армії УНР і загинув у боях з «червоними».
Невідомі сторінки відомої біографії.
В Україні про Джорджо Щербаненка згадують нечасто, але завжди з гордістю — як приклад талановитого іноземного митця, у чиїх жилах текла і українська кров. Водночас його родинна історія тривалий час лишалася майже недослідженою. Власне, попередній абзац охоплює чи не все, що наразі відомо про українських предків класика італійської детективної літератури. Це виглядає дивним, а подекуди й несправедливим, особливо з огляду на припущення про участь його батька в боротьбі за українську державність. Часто цю прогалину пояснюють втратою майже всіх документальних свідчень про українських родичів Володимира-Джорджо у вихорі бурхливих подій початку ХХ століття. Зокрема, такої думки дотримуються діти письменника: син Альберто у книзі спогадів «П’ять життів Джорджо Щербаненка», і донька Сесілія у біографії «Джорджо Щербаненко. Творець історій».
Однак, якщо дід письменника був поміщиком, володів маєтками в кількох регіонах України, а бабуся мала шляхетне походження, невже в газетах, реєстрах, списках та архівах не лишилося жодних згадок про їхнє життя? Десь мали б залишитися бодай якісь сліди! Саме ця логіка й підштовхнула до початку дослідження. Хоча припущення про заможність родини Щербаненків виявилося дещо перебільшеним, воно стало відправною точкою для пошуку хоча б якихось фактів із життя українських предків знаменитого італійця.
Багатомісячні пошуки принесли низку цікавих, а часом і зовсім несподіваних відкриттів, кожне з яких додавало інтриги та спонукало глибше занурюватися в дослідження родоводу Щербаненків. Вже перші знахідки про Афанасія Щербаненка виявилися вкрай неочікуваними, адже разюче суперечили усталеній картині. Тож розповідь про українських предків Джорджо Щербаненка ми розпочнемо з життєпису Афанасія Андрійовича — батька Валеріана та діда Володимира.
Афанасій Щербаненко: від казенного селянина до почесного громадянина.
Афанасій Андрійович Щербаненко народився 1856 року. Ймовірно, він походив із казенних селян слободи Мерефа Харківського повіту. Можливо, закінчив учительську семінарію — точніших відомостей про його освіту поки не знайдено. Це наразі майже все, що відомо про початок життєвого шляху Афанасія Щербаненка. Натомість про його подальшу долю збереглося набагато більше згадок, які дають змогу скласти повнішу й виразнішу картину його життя.
Афанасій Андрійович присвятив усе своє життя навчанню дітей. У 23 роки він розпочав службу в системі народних училищ (початкових шкіл) Сумського повіту Харківської губернії. У 1881 році він вчителював у Стецьківському училищі, а вже наступного, 1882 року, — у Ворожбянському сільському училищі. У вересні 1884 року перейшов до Сумського народного училища та пропрацював там до кінця життя. Це була початкова школа, призначена переважно для дітей селян у Засумці, одному з районів тодішніх Сум.
Ось характеристика цього училища, яку склав особисто п. Щербаненко: у записці, датованій 5 січня 1905 року й написаній для звіту міської управи перед харківським губернатором, Афанасій Щербаненко зазначав, що педагогічний колектив школи тоді складався з чотирьох осіб (законовчителя, вчителя та двох вчительок). Вони навчали 166 дітей, із них — 126 хлопчиків і 40 дівчаток. Школа розташовувалася у власному приміщенні та утримувалася за рахунок сумського земства, сумського товариства селян і попечителя училища.
Влада цінувала працю Афанасія Щербаненка. Земське зібрання неодноразово заохочувало його матеріально, відзначаючи (як йшлося в одному поданні на нагородження) його «старанну та корисну діяльність». Він отримував нагороди і вищого ґатунку: відомо, що 12 листопада 1892 року російський імператор нагородив Афанасія Андрійовича срібною медаллю «За старанність» на Олександрівській стрічці для носіння на грудях. 7 грудня 1900 року він був возведений у звання особистого почесного громадянина — ця відзнака закріплювала за ним статус представника привілейованого міського стану та була ще одним підтвердженням визнання його заслуг. Пізніше, 6 травня 1912 року, він був знову удостоєний медалі «За старанність» — цього разу на Володимирській стрічці.
Коли музика зводить людей. Щербаненко і Чехов.
Варто також згадати про ще одну чесноту Афанасія Андрійовича Щербаненка: окрім педагогічного хисту, він мав ще й музичний і вправно грав на скрипці. Тому його запрошували до участі в музичних вечорах, які влаштовувала відома та впливова у місті дворянська родина Линтварьових. Вірогідно, завдяки саме цим вечорам у біографії Афанасія Щербаненка з’явилася цікава сторінка: знайомство з російським письменником українського походження Антоном Павловичем Чеховим. Ймовірно, вони зустрілися наприкінці весни 1889 року, коли Чехов гостював на околиці Сум у маєтку Линтварьових на Луці. Біографи Чехова зазначають, що стосунки між чоловіками не обмежувалися лише музичними вечорами: письменник бував у гостях у Щербаненка, вони також разом рибалили — хіба це не ознака справжньої чоловічої дружби? Щоправда, у квітні 1890 року Чехов у листі з Єкатеринбурга до своєї родини згадував про свого сумського знайомого не дуже прихильно. Втім, в іншому листі від 20 червня 1892 року, він вже цікавився у Георгія Линтварьова як справи у пана Щербаненка.
Сім’я Щербаненків — горе і радість йдуть поруч.
Крім важливих фактів із біографії самого Афанасія Андрійовича, вдалося відшукати дещо важливе та цікаве і про членів його сім’ї. Щоправда, про його дружину наразі знайдено дуже мало інформації. Але достеменно відомо, що матір Валеріана Щербаненка звали не Гелена (Helena), а Єлизавета, Єлизавета Юліанівна. Вона народилася орієнтовно у 1862 році. Приблизно у 1879 році вона почала працювати вчителькою. Досі не вдалося підтвердити чи спростувати, чи мала пані Єлизавета польське коріння та графське походження.
Також відомо, що 17 квітня 1881 року в слободі Боромля Охтирського повіту Харківської губернії у подружжя Щербаненків народилася донька Надія. Але прожила вона лише трохи більше року, і 29 серпня 1882 року в слободі Ворожба Сумського повіту тієї ж Харківської губернії померла «від проносу». Майже одразу після поховання доньки, 9 вересня Єлизавета народила сина. Але і він, проживши лише рік, помер — теж від проносу — 20 вересня 1883 року. Цього хлопчика звали Валеріан, Валеріан Панасович Щербаненко… З усіх причин смерті доля вдруге обрала для дітей Афанасія та Єлизавети вкрай неприємну: смерть від шлункової недуги. Знову тендітний організм немовляти не витримав — і розповідь про Валеріана Щербаненка на цьому завершилася.
Точніше, мала б завершитися. Але життя підготувало несподіваний поворот: через рік після смерті Валеріана, коли Щербаненки вже жили в Сумах, 26 вересня 1884 року у подружжя знову народився син. І його, ніби кидаючи виклик долі, батьки знову назвали Валеріаном. Саме йому, Валеріану-другому, в майбутньому судилося стати батьком Володимира, який нині відомий світові як Джорджо Щербаненко.
17 листопада 1886 року в Афанасія та Єлизавети народився ще один син — Андрій. Але йому, як і Надії, як і Валеріану-першому, судилося прожити надто коротке життя: він помер ще немовлям, лише через три місяці після народження. Чи це була помста вищих сил за батьківську впертість, за їхню відчайдушну спробу воскресити в імені того, кого було втрачено назавжди? Зрештою, ця жертва, здається, задовільнила жорстоку долю: 19 червня 1891 року народився Борис, який, подібно до свого старшого брата Валеріана-другого, отримав від життя шанс — шанс вижити, вирости й продовжити рід Щербаненків.
Невдовзі родину Щербаненків знову спіткало лихо: 25 жовтня 1895 року від туберкульозу померла Єлизавета Щербаненко. Через тривалу хворобу вона була змушена покинути роботу. Афанасій Щербаненко за місяць до смерті дружини так описував її стан у проханні, поданому до міських земських зборів:
«Шістнадцятирічна вчительська праця настільки надломила здоров'я моєї дружини вчительки Єлизавети Щербаненко, що про продовження діяльності не може бути й мови.»
Далі в цьому проханні йшлося:
«Тим часом, після її виходу у відставку, на забезпечення сім'ї та виховання дітей залишається лише одна вчительська платня у 300 рублів. Внаслідок цього я наважуюсь звернутися до зібрання з найшанобливішим проханням, чи не вважатиме воно за можливе призначити моєму синові, учневі 2 класу Олександрівської гімназії Валеріану Щербаненку, вакантну нині селянську стипендію.»
Особливої уваги заслуговує остання фраза цього прохання: «вакантну нині селянську стипендію». Дійсно, ця стипендія призначалася для навчання дітей незаможних селян. Однак на той час інших претендентів на неї не було, тому 21 вересня 1895 року Сумське земське зібрання погодилося надати її Валеріану Щербаненку. У 1902 році Афанасій Андрійович знову спробував отримати від земства стипендію на навчання — тепер для молодшого сина Бориса. Проте цього разу земське зібрання надало перевагу іншій дитині. Закономірно виникає запитання: чому «власник маєтків у Києві, Сумах та Харкові» не міг оплатити навчання своїх дітей в гімназії і був змушений звертатися до земства по допомогу, призначену для бідних людей? Можливо, тому що припущення про його заможність були дещо перебільшеними?
Попри життєві труднощі, Афанасію Щербаненку вдалося забезпечити своїм синам гідну освіту. У 1902 році Валеріан із золотою медаллю закінчив Сумську Олександрівську гімназію. Згодом він вступив до Ніжинського історико-філологічного інституту князя Безбородька, де здобував фах викладача класичних мов (латини та давньогрецької). У 1910 році обидва брати завершили навчання: молодший — у Сумській гімназії, старший — у Ніжинському інституті. Після отримання диплома Валеріана направили викладати класичні мови до Другої Київської чоловічої гімназії.
У 1911 році Афанасій Андрійович Щербаненко став хрещеним батьком свого онука Володимира, якому під ім’ям Джорджо Щербаненко судилося в майбутньому стати родоначальником стилю «нуар» в італійській літературі.
Недовге щастя. Остання любов і смерть Афанасія Щербаненка.
Зрештою, вивівши обох своїх синів «у люди», Афанасій Щербаненко вирішив подбати й про своє особисте життя: у серпні 1912 року він одружився вдруге — з 28-річною Стефанідою Дейниченко. Вона була вдвічі молодшою за свого літнього чоловіка і навіть на два місяці молодшою за його старшого сина Валеріана. Однак подружнє щастя тривало недовго: вже 28 вересня 1912 року Афанасій Щербаненко помер від серцевої недостатності. Та ця історія мала продовження: у квітні наступного року Стефаніда Щербаненко народила сина, якого зворушливо назвала на честь покійного чоловіка — Афанасієм, ніби прагнучи в дитині продовжити життя того, хто так рано її залишив.
Там, де поки мовчать дослідники: питання залишаються, пошуки продовжуються.
Таким було життя Афанасія Андрійовича Щербаненка — діда та хрещеного батька відомого італійського письменника Джорджо Щербаненка. Його біографія, можливо, не вирізняється зовнішньою яскравістю, типова для провінційного інтелігента, але, водночас, подекуди видається несподіваною, непересічною, навіть драматичною. І, що особливо вартує уваги, вона разюче відрізняється від сімейних переказів, які увійшли до офіційного життєпису Джорджо Щербаненка. Чи не очікує нас те саме і з біографіями його синів? Насамперед — Валеріана, адже саме через нього простягається ниточка до відомого італійця. Чи успадкував Валеріан Щербаненко педагогічні таланти батька? Чи справді він був «офіцером армії УНР»? І чи збереглися бодай якісь згадки про те, коли і за яких обставин він загинув?
