Вступ. Методологічна втрата “степового обрію”
Нова українська історична свідомість упродовж останніх десятиліть активно формується опісля травми колоніального минулого. У суспільному та академічному середовищі цілком закономірно зростають процеси до звільнення від радянських і російських історичних наративів, до повернення голосу власній традиції, до відновлення автентичного бачення історичного процесу. Проте в цьому процесі емансипації нерідко трапляється інша крайність - звуження кута зору до західного напряму, коли Європа стає не лише політичним орієнтиром, а й єдиним допустимим джерелом критеріїв та інтерпретацій.
Таке звуження уможливлює небезпечну втрату цілого простору історичного досвіду. Особливо страждає розуміння нашого стосунку з простором, який умовно можна окреслити як Схід, але не у вузькому сенсі Московії, а в набагато ширшому - у значенні Великого Степу, простору кочової Азії, що охоплював колись Сарматські простори, Хозарський каганат, держави тюрків, Золоту Орду, Кримське ханство, а також ті території, з якими український простір перебував у багатовіковій взаємодії. Відмова від погляду на Схід лише тому, що він ніби-то асоціюється з росією, є не лише хибною, але й історично шкідливою позицією.
Проблема джерел і джерелознавчої грамотності
Однією з найгостріших причин, чому Схід залишається малодослідженим у межах української гуманітарної традиції, є відсутність належної джерельної бази, точніше - відсутність безпосереднього доступу до неї. Українські історики й досі переважно спираються на опосередковані джерела, передусім на російські або західноєвропейські інтерпретації, які були сформовані у власному культурному й політичному контексті, що нерідко спотворював або редукував розуміння кочового світу до простих схем «варварства» або «загрози».
Західні мандрівники XIII–XIV століть, зокрема Джованні да Плано Карпіні, Вільгельм Рубрук чи Марко Поло, залишили цінні описи монгольського степу, але їхнє бачення формувалося крізь призму християнської ментальності, осідлої логіки та європоцентризму. Їхні наративи, хоч і ближчі нам культурно, не є “внутрішніми голосами” цих цивілізацій. Натомість справжні джерела кочового світу, такі як тюркські літописи, перські історичні поеми, китайські імперські звіти - залишаються практично недоступними для широкого українського фахового середовища. Причина цього полягає у відсутності шкіл, що оперують відповідними мовами (арабською, перською, чагатайською, класичною китайською), а також у браку культурної мотивації вивчати ці джерела.
Такий стан речей призводить до того, що ми не бачимо Азію зсередини, не чуємо її голосу у первісному звучанні, не розуміємо її внутрішньої логіки. Замість цього ми проєктуємо на неї власні уявлення, нерідко сформовані в полеміці з російським дискурсом, що в остаточному підсумку закріплює хибні уявлення та методологічні помилки.
Кочова держава як інший тип політичного буття
Кочовий світ у своїй суті принципово відрізняється від осідлого, він мислить не категоріями фіксованої території, мурованих столиць чи централізованих адміністрацій. У кочових суспільствах головною цінністю є мобільність, керованість рухом, дипломатична рівновага між родами, а не контроль над географічно окресленими межами. Це була політика простору, а не політика меж та певних кордонів.
Центри кочової влади були умовними і динамічними, так як влада спиралася не на жорстку вертикаль, а на систему зобов’язань, авторитету, договорів і постійно оновлюваних балансів. Саме завдяки такій організаційній гнучкості Монгольська імперія у XIII столітті змогла стати найбільшою в історії людства - від Тихого океану до Карпат. І зробила вона це не завдяки чисельності, а завдяки ефективному управлінню, адаптивності, системі комунікації та військовій дисципліні, поєднаній з правовою системою (Ясою) і дипломатичними кодексами.
Коли ми намагаємось описати кочовий світ мовою осідлої державності, ми неминуче потрапляємо в оману. Ми називаємо ці системи «хаотичними», «неструктурованими» або «варварськими», оскільки не бачимо в них звичних інститутів. Але ця відсутність не є недоліком, вона є наслідком іншої логіки - логіки степу.
Україна і степовий горизонт: від протистояння до взаємозалежності
На відміну від Московії, яка протягом століть залишалася лісовою периферією та лише згодом увібрала елементи ординської традиції, українські землі з самого початку були безпосереднім простором контакту зі степом. У добу Київської Русі ми межували з хозарами, печенігами, половцями. У литовсько-руську добу - з улусами Золотої Орди. У період Козаччини - з Кримським ханством, ногайськими племенами та Османською імперією.
Контакт з кочовиками не обмежувався війнами чи набігами. Він включав дипломатію, торгівлю, взаємні зобов’язання. У XVII столітті чимало українських гетьманів володіли тюркською мовою, а дипломатичні місії з Кримом велися без посередників. Козацька старшина вільно орієнтувалася в геополітичній структурі Степу. Часто саме кримський хан впливав на політичний баланс у Східній Європі більше, ніж московський цар.
Ми також переймали структурні елементи кочової культури - від моделі військової організації до уявлень про владу, престиж, рухливість та мобілізацію. Навіть образ гетьмана, що мандрує верхи з булавою в руках, уособлює не лише європейські риси, а й архетип воєначальника кочового степу.
Міф про Схід як продовження Москви
Однією з найбільших психологічних перешкод для глибшого розуміння Азії в українському дискурсі є стійке упередження, ніби «Схід» - це завжди і тільки Московія. Через історичну травму колоніальності будь-який поворот у бік Азії автоматично сприймається як загроза, як відхід від європейськості або як ознака регресу. Це хибна конструкція, яка насправді є продуктом російської історичної політики.
Варто окремо наголосити на тому, що значна частина надбань степової традиції як матеріальних, так і нематеріальних упродовж століть була не лише підкорена, а й цілеспрямовано привласнена та асимільована Російською імперією. Імперський проєкт, який активно розгортався з XVII століття і до початку XX століття, спрямував значні ресурси на поступове підкорення степових народів як західних, що входили до простору Великого Степу (ногайці, кримські татари, казахи), так і східних, що мешкали в Сибіру, Забайкаллі та Поволжі (буряти, якути, калмики, башкири, алтайці та інші). Разом із територією імперія захоплювала й культурні коди: систему влади, військову мобільність, символіку легітимності, навіть елементи одягу, архітектури й судочинства.
У випадку з башкирами й калмиками, які спочатку виступали як союзники або автономні суб’єкти в межах Московії, поступова централізація імперської влади знищила їхню політичну суб’єктність. У бурятів було відібрано незалежне духовенство, монгольська традиція була маргіналізована, а елементи буддизму підпорядковані державному контролю. Казахські роди втратили свої курултайні механізми, були включені у військову й податкову систему імперії, що зруйнувало основи кочової автономії. Усі ці народи були використані в імперській адміністрації, війську, розвідці і водночас втратили власні механізми представництва, культурної пам’яті та історичної спадкоємності.
Більш того, самі образи степової сили, рухливості, політичної гнучкості були згодом репрезентовані вже під знаком імперської величі Росії. Імперія будувала свій символічний капітал на «успадкуванні» Золотої Орди, але при цьому повністю перекодовувала його сенс. Замість відкритої системи міжродових балансів з’являлася автократична вертикаль. Замість культурного плюралізму - російсько-православна монополія. Степ переставав бути живим простором взаємодії, перетворюючись на колонізовану периферію, що мала лише підкреслювати силу центру.
Унаслідок цього ми нині часто сприймаємо численні культурні, політичні або навіть правові явища як «російські» за природою, хоча насправді їхнє походження криється в багатій спадщині кочового світу.
Висновок. Повнота бачення як ознака зрілості
Щоб сформувати цілісне уявлення про власну історію, український погляд повинен вийти за межі звичних координат. Недостатньо лише відмежовуватись від Росії та шукати підтвердження своєї європейськості. Потрібно повернути собі здатність бачити всі напрями простору як Захід, так і Схід, як Північ, так і Південь. Україна - це не окраїна, а центр складної історичної взаємодії, так як наші землі неодноразово були місцем, де зустрічалися великі цивілізації: християнський світ і іслам, осідлі держави й кочові імперії, європейські ідеї та азійські політичні форми. Ми були не лише об’єктом впливів, а й активним учасником цих процесів, часто - на правах рівного, часом - на правах того, хто трансформує та поєднує. І саме в цій здатності інтегрувати протилежності й народжується наша справжня історична сила. Лише побачивши всю глибину та багатство цих взаємодій, ми зможемо писати українську історію не як відповідь на чужі наративи, а як власну, вільну, змістовну оповідь.
