Шежі́ре (від араб. шаджара́т «дерево») – давня генеалогічна традиція кочових тюркських народів, що поєднує в собі усну та писемну родовідну пам’ять. Це унікальна форма усної історіографії Степу, де роди і племена передавали своє походження у вигляді розповідей, переліків і схематичних генеалогічних таблиць. Матеріали шежіре містять імена предків по прямій чоловічій лінії, пов’язані з легендарними та історичними сюжетами, а також дані про важливі події і видатних представників роду. У традиції шежіре надавали значення знанню сімох поколінь предків (поняття «Жеті Ата») – цьому приписували сакральний зміст і невід’ємність родинних зв’язків. Шежі́ре виконує кілька важливих функцій: воно зберігає пам’ять про історію роду, слугує засобом ідеологічного виховання і регулює суспільні норми, зокрема шлюбні табу. Незнання своїх «семи дідів» («Жеті ата») вважалося еквівалентним безрідності та необізнаності. Згідно з казахською приповідкою, «Жеті атасын білмеген – жетесіз» («Хто не знає своїх семи дідів, той бідний, ніби сирота»), а отже знання «жети ата» було ознакою поваги до власного роду. Таким чином, в культурі степу шежі́ре постає й символом зв’язку нащадків із прабатьками, і практичним регулятором здоров’я нації (уникнення близькородинних шлюбів).
Пояснення ключових понять
Термін «шежі́ре» широко відомий у багатьох тюркських мовах. У казахів він означає «родословне дерево» або «пам’ять роду». За даними журналу Жайык Пресс, слово походить від арабського «шаджара́т» (дерево) і буквально означає «древо роду». Аналогічно у башкирській традиції шәжәрә – це родове дерево, де вписують імена предводителів племен за чоловічою лінією разом з історичними хроніками і побутовими подробицями. У татарській та узбецькій мовах також існують терміни насаб і шажара, що позначають походження роду. Шежі́ре практично включає все: від коротких листів предків до розгорнутих епосів і віршованих переказів, які зберігають генеалогічну пам’ять народу.
Жеті́ Ата (жети ата). Буквально означає «сім батьків (дідів)». Відображає звичай знати предків щонайменше до сьомого покоління по чоловічій лінії. Казахи вважали обов’язковим повідомляти дітям імена семи предків, щоб уникнути близькородинних шлюбів і підтримати здоров’я роду. У традиційній етиці степу невизнання свого родового коріння прирівнювалося до «сирітства». Казахські прислів’я «Жеті атасын білмеген – жетесіз» і «жігіт, що знає імена своїх предків, шанує свій народ» підкреслюють, що знання «жеті ата» було ознакою зрілості й поваги. На практиці це означало заборону шлюбу між людьми, які мають спільних предків у межах семи поколінь. Таким чином «Жеті Ата» стало ідеалом родинної пам’яті, що зв’язує людину зі спадщиною роду і оберігає спільноту від кровозмішення.
О́гузнаме. Збірна назва стародавніх легенд про Огуз-хана (пращура огузьких народів). «Огуз-наме» (Книга Огуза) містить різні версії легендарної родової історії багатьох огузьких племен, де розповідається про Огуз-хана і його нащадків. Рукописи «Огуз-наме» з’являлися вже в середньовіччі; фрагменти містяться у «Джамі ат-таваріх» Рашид ад-Діна (розділ «Огуз і його нащадки»), а в епосі «Китабі Деде Коркут» кожна з 12 байин називалася «Огуз-Наме». Таким чином під поняттям «Огуз-наме» об’єднують різноманітні перекази про спільного пращура огузьких племен. Ці наративи стали джерелом інформації про походження багатьох генеалогій: завдяки «Огуз-наме» відомі численні відомості про самого Огуз-хана й історичні події того часу.
Shajara-i Turk (Шаджара-і Турк). Письмовий історико-генеалогічний твір XVII ст., складений хівинським ханом Абулгази Бахадуром Чагатайською мовою. Назва означає «Генеалогічне дерево турків». Це один з головних генеалогічних текстів Середньої Азії: він подає перелік поколінь турків від Адама (за біблійною хронологією) та Огуз-хана аж до Чингісхана і династії Шайбанідів. У тексті поєднуються реальні й легендарні мотиви: описи походів та подвигів «ханів-прародичів», розповіді про «24 огузькі племена» тощо. «Шаджара-і Турк» залишила великий вплив: вже у XVIII ст. європейські вчені почали отримувати її переклади (перші видання французькою 1726 і німецькою 1780-х рр.).
Shajara-i Tarākima (Шаджара-і Таракіма). Туркменський «Родовід туркмен», генеалогічна поема XVII ст. того ж автора, Абулгази Бахадыр-хана. Складається на основі легенди про Огуз-хана і резюмує міфічну історію туркменів: від праотців людства (Адама і Ноя) до виникнення 24 «аймаків» (основних туркменських племен, які, за текстом, походять від внуків Огуз-хана). Цей текст разом зі «Шаджара-і Турк» є офіційним джерелом генеалогії туркменських племен. Йому довіряють: вже на початку XVII ст. туркменська еліта зажадала від Абулгази створити єдину «офіційну редакцію» усіх існуючих усних версій легенди про походження туркмен. Shajara-i Tarākima і Shajara-i Turk і досі є важливими елементами культури туркменів, що утверджують єдність історичного кореня всіх огузів і туркменів.
Аналіз джерел шежі́ре
Усні джерела.
Усна традиція шежі́ре – це народні генеалогічні перекази, які передавалися від старійшин до молоді. Досвідчені оповідачі (жіури, ақини, санжирачи) проголошували імена попередників, супроводжуючи їх історичними епізодами та повчаннями. Щоб легше запам’ятати, шежі́ре часто мало ритмічну форму: наприклад, у башкирів головні родові відомості іноді викладалися у віршах і прислів’ях, а у казахів навіть існували «сповіді» (ешкі сөз, қария сөз) – поеми-промови під назвою «стара мова». Через це шежі́ре нерідко розглядають як жанр історичного фольклору або «усну історіологію» кочовиків: воно не є чистим міфом, але історичною пам’яттю народу у формі цілісних оповідей. Усні шежі́ре могли звучати під акомпанемент національних інструментів або виконуватися на весіллях і родинних святах. Часто ці усні розповіді не фіксували письмово, але згодом їх включали в літописи й шежірні книги як «усну пам’ять» роду.
Писемні джерела.
Письмові шежі́ре представлені у двох основних формах: текстовій та схемній. У текстовому вигляді генеалогію наводять хроніки, літописи, релігійні трактати й родинні літописи. Наприклад, у середньовічних джерелах поширені насабнаме, родоводи племен (аналог шежі́ре) на арабській або перській мовах, часто поєднані з легендами. Відомо, що у VIII–IX ст. арабський історик Умар Хайям фіксував генеалогії племен після завоювання Хорасану, а у XIII–XIV ст. генеалогії тюркських ханів увійшли до «Джамі ат-таваріх» Рашид ад-Діна. На початку XIV ст. Утеміш-Хаджі Манґитський започаткував перший письмовий шежіре («Чингіз-наме»). У Старшому та Середньому жузах казахів у XVI–XVII ст. з’явилися друковані книги і малюнки-схеми родів (т. зв. бүктірме шежіре) – схематичні родові дерева. Найбільше матеріалу накопичили генеалогічні книги XVIII–XIX ст.: в другій половині XIX ст. видавали друком шежіри великих казахських кланів (найманів, аргинів, керейів тощо), складені на основі письмових реєстрів і усних переказів. У башкирів фольклористи (наприклад, М. Уметбаєв) записали шежіре племен Юрмати, Караїн і інших. Зафіксовано, що вже до XVIII ст. кримські татари мали «шежіре-білгечів», які вели родоводи ханів Кримського ханства.
Увага істориків до письмових шежі́ре пов’язана з тим, що багато з них, особливо переписаних пізніше, містять суміш легенд і фактів. Наприклад, численні башкирські шежі́ре зафіксовані лише у XIX–XX ст. і більше відображають «історичну пам’ять, а не фактичні події XIII–XVI ст.». Деякі генеалогії критикувалися за «вигадку»: наприклад, вже в «Огуз-наме» Абулгази містилися умовні мотиви. Тому для історика шежі́ре – цінний документ народної пам’яті, але з обережністю: вони можуть розкривати соціальну структуру й уявлення про світ, однак не завжди є хронологічно точними без підтвердження іншими джерелами.
Приклади з культур різних народів
Казахська шежі́ре
У казахській культурі центральне місце посідало знання родоводу до семи поколінь («Жеті ата»). Наприклад, в степовій традиції кожна родова одиниця (жуз) мала свій власний шежірний запис. Великі кланові книги (наймани, аргини, керейці тощо) охоплюють понад мільйон осіб, та відносяться до унікальної народної пам’яті. Відношення до шежі́ре у казахів сакральне: масове сучасне захоплення обширними записами шежіре відбувається у прагненні зберегти коріння народу. У народі побутує теза, що шежі́ре – це «генетична карта, що дає можливість народити здорове потомство». Ця переконаність втілювалася у строгих заборонах на шлюби до сьомого коліна, адже знання семи поколінь допомагало уникнути кровозмішення.
1️⃣ Бала — дитина
2️⃣ Әке (Еке) — батько
3️⃣ Ата — дід
4️⃣ Арғы ата — прадід
5️⃣ Баба — пращур
6️⃣ Түп ата — корінний предок гілки
7️⃣ Тек ата — родовий прапредок, засновник роду
Башкирська шежі́ре
У башкирів шежі́ре традиційно називається шәжәрә. За традицією, найстародавніші башкирські генеалогії сягають епохи булгар і налічують понад тисячу років. Башкирські родові списки поділяли на номінальні (прості, у вигляді «гіллястого дерева», перелік голів родів) та наративні (складні, з оповідним текстом). Переважали прості списки, «гілкою дерева» відтворювали покоління. Проте навіть у них містилися легенди про історичних осіб та шаманські вірування. У башкирській традиції вважалося за честь знати свій рід до 7–8 поколінь. Зберігати пам’ять допомагали пісні та вірші: генеалогію викладали у віршованій формі, адже «віршах легше запам’ятовувати й передавати». Втратити шежі́ре вважалося соромом, адже втрата родової пам’яті означала символічну «смерть» роду. Історики зазначають, що башкирські шежіре мають документальний характер (вміщують відомості про соціальний устрій, етичні норми, побут), але багаторазове переписування могло вносити неточності.
Киргизька санжира
У киргизів аналогом шежі́ре є санжира (від араб. шажара). За народними уявленнями, усі киргизи походять від єдиного праотця – Доло́на-Бія. На рівні племен санжира часто слугувала символом єдності народу. Перші письмові записи санжири датуються кінцем XIX – початком XX ст. (автори – Бала Айильчи, Тургунбай Алымбек уулу, Осмонаали Сидик уулу). Санжира уявлялася не просто переліком імен: «це історія киргизів, прив’язана до родоводу». Мандрівні «санжирачи» не лише перелічували дідів, а й розповідали їхні долі. З набуттям освіти санжира доповнювалася претензіями на прадавнє походження: киргизи вели свій родовід від біблійного Яфета або від древніх кипчаків, щоб узгодити власні перекази з поширеними міфами. Загалом санжира слугувала символом згуртованості: «санжира – символ об’єднання», який «вчить киргизів шукати братів усюди».
Узбецька традиція
Узбеки – етнографічно змішаний народ, тому їхні родоводи різноманітні. Загальним мотивом є приналежність до огузької спадщини: багато узбецьких племен названі на честь однієї з «24-х огузьких» ліній (мангити, чаплиґи, байати, шибані тощо). Хоча власної «генеалогічної легенди узбецької нації» немає, узбецька історіографія активно використовує туркмено-казахські традиції. Так, відомі праці Абулгази та Утеміш-Хаджі (автори «Shejire-i-Turk» та «Shejire-i-Tarakima») відображають погляди на родовід і використовуються донині. В їхніх творах, хоч і з доповненнями, відображено уявлення про походження від Огуз-хана та спільну огузьку спадщину.
Туркменська шежі́ре
Національна генеалогічна епопея туркменів – «Родовід туркмен» (Шаджара-и Таракіма) Абулгази Бахадура (XVII ст.). Ця праця систематизує легенди від Адама і Ноя до походження 24 «аймаків», основних туркменських племен, які за текстом утворилися від нащадків онуків Огуз-хана. Туркмени довіряють цим записам: еліти закликали Абулгази створити «офіційну редакцію» легенди, узгодивши суперечливі усні версії. Сьогодні Shajara-i Tarākima разом із Shajara-i Turk слугують важливою частиною культурної ідентичності туркмен, оскільки утверджують єдність історичного кореня всіх огузів і туркменів.
Порівняльний аналіз з аналогічними традиціями
Традиції ведення родоводів існують і в інших культурах світу, хоча мають різний вигляд. В арабському світі поняття насаб було ключовим для організації племен і визначення аристократії. Перси перейняли арабські терміни (насаб, хасаб), унісши в них акцент на шляхетному походженні. Згідно з Encyclopaedia Iranica, термін «насаб» в арабсько-перській культурі означав спадкоємність і був важливою складовою ідеології знаті. Водночас перська традиція була гнучкішою: поряд із походженням визнавалася й особиста честь/мужність як ознака знатності.
У середньовічній Європі генеалогії найчастіше зображували графічно, через гербові книги, діаграми та династичні таблиці. Наприклад, у монастирських рукописах збереглися генеалогічні схеми від Адама до Христа; у Німеччині чи Франції геральди складали «родові таблиці» (Rodstammtafeln) з іменами імператорів і королів. Принцип родового дерева був типовим для європейської дворянської традиції.
У порівнянні з арабо-перською та європейською системами запису, шежі́ре вирізняється своєю демократичністю. Як зауважують казахські дослідники, шежі́ре степу – унікальна спадщина народів Великого Степу, бо дає можливість кожному кочівникові прослідкувати своє походження на тисячоліття назад, на відміну від генеалогій монархів чи аристократії. Іншими словами, незалежно від соціального статусу, степовий феодал (торе) і звичайний пастух мали право знати «кільце родоводу» свого племені. Водночас у степових практиках існувала увага до «чистоти крові» через шежі́ре.
Шежі́ре також має спільні риси з міфологічними традиціями інших народів. Подібно до біблійних «дерев життя» чи китайських систем сакральної пам’яті, тюркські родоводи поєднують у собі сакральний вимір і реальну історію. Проте дух демократичності робить шежі́ре унікальним серед систем родоводу: воно поєднує масову зв’язність степових спільнот з образом загального пращура (Огуз-хана) як ідеалу. Ця система демонструє, що кочові тюрки зберегли традицію збереження родової пам’яті, відмінну від генеалогій осілих культур.
Культурна роль шежі́ре
У культурному вимірі шежі́ре виконує функцію збереження історичної пам’яті та підтримки суспільної цілісності. По-перше, воно прославляє предків і родові традиції: згадки про видатних батьків чи дідів викликають гордість за походження. Наприклад, багато казахів навіть у радянський час не приховували свого походження: «в кого в роді був батир чи поет – вони про це говорили без сорому». По-друге, шежі́ре регулювало шлюбні та суспільні стосунки: оскільки кожна родина могла встановити спорідненість до сьомого коліна, це оберігало громаду від кровозмішення. За словами М. Алпысбеса, шежі́ре «є соціонормативним регулятором усього життя казахського суспільства», бо задає чіткі рамки родових правил. Крім того, шежі́ре має ідеологічну роль: ідея походження всіх тюрків від Огуз-хана об’єднує навколо себе весь тюркський світ спільним міфом-прародителем. Концепція «єдиного роду» втілювалася як у середньовічних рукописах, так і в національних епосах, навіть османські автори визнавали турків нащадками Огуз-хана. У сучасному контексті ідея шежі́ре використовується в політичних та культурних наративах: рухи Середньої Азії апелюють до родовідних символів, щоб зміцнити національну ідентичність. Шежі́ре «пам’ятає» подвиги і помилки предків; воно спонукає вшанувати святині прадідів і відроджувати давні звичаї. Усе це робить шежі́ре «інформаційним кодом» кочової цивілізації і зв’язком між поколіннями: воно переносить у наш час не лише історичні факти, а й ціннісні установки давніх народів, завдяки чому система генеалогічної пам’яті тюркських степів жива й досі.
Висновки
Шежі́ре в культурі тюркських народів – це не просто перелік предків, а ціла система народного знання, що охоплює родовідні перекази, родинні легенди і епоси, викладені у слові та на схемах. Цей феномен багатокомпонентний: шежі́ре існує в усній та письмовій формах, набуло урочисто-ритуального звучання (зокрема генеалогічні поеми-дастани) і водночас соціально-функціонального значення (сім’я, шлюб, мораль). Як явище, шежі́ре поєднує елементи міфології (Огуз-хан як пращур), реально-історичні факти (роди Шайбанідів, Герай-хани тощо) та психологічний зв’язок поколінь. Порівняльний аналіз показує: шежі́ре тюрків має багато спільного з іншими традиціями ведення родоводу, від арабського насаб до європейських гербових дерев, але залишається особливою «генеалогічною системою кочовиків», демократичною й універсальною. Воно демонструє, що незалежно від соціального статусу степові люди могли знати своє походження на тисячоліття, і що батьківщина закладена не лише у міфах та епосах, а й у живій пам’яті роду.
