Частина друга: несподіваний Валеріан Щербаненко
«Letum non omnia finit»
Sextus Propertius, antiquus poeta romanus
«Смерть - це ще не кінець»
Секст Проперцій, давньоримський поет
Дитинство на тлі сімейних трагедій
У першій частині цієї розповіді йшлося про Володимира-Джорджо Щербаненка (Giorgio Scerbanenco), «канонічну» версію біографії його українських предків та значно відмінну від неї реальну долю його діда — Панаса (Афанасія) Андрійовича Щербаненка. Тепер мова піде про його батька — Валеріана Панасовича (Афанасієвича) Щербаненка. Для повноти життєпису варто пригадати ключові факти з попередньої частини, які безпосередньо стосуються Валеріана.
Тож почнемо, як казали ще далекі предки матері Джорджо — ab ovo, тобто від самого народження: Валеріан Щербаненко з’явився на світ у місті Суми 26 вересня 1884 року в родині вчителів — Панаса Андрійовича та Єлизавети Юліанівни. За рік до його народження сім’ю спіткала трагедія: померло немовля, якого теж звали Валеріаном. Це була вже друга поспіль утрата: раніше первісток — дочка Надія — прожила лише півтора року. Коли Валеріану (тому який Валеріан-другий) було трохи більше 2-х років, помер його брат Андрій, проживши всього три місяці. Трагічним апофеозом цієї черги смертей стала у 1895 році смерть матері Валеріана від туберкульозу. Їй було лише 33 роки. Панас Щербаненко залишився з двома дітьми: 11-річним Валеріаном та 4-річним Борисом, який був останньою, п’ятою дитиною в сім’ї. Незадовго до смерті Єлизавети Сумське повітове земське зібрання на прохання Панаса Андрійовича, який скаржився на тяжке матеріальне становище сім’ї, виділило Валеріану стипендію на навчання у Сумській Олександрівській гімназії. Після її закінчення з золотою медаллю у 1902 році, юнак поступив до Ніжинського історико-філологічного інституту князя Безбородька.
Ніжинські студії та римські «канікули»
Ніжинський історико-філологічний інститут був заснований на початку XIX століття за заповітом та коштом вихідця з козацької аристократії, канцлера Російської імперії князя Олександра Андрійовича Безбородька як гімназія вищих наук. Згодом гімназія була реорганізована спочатку у фізико-математичний, потім у юридичний ліцей, а зрештою — в історико-філологічний інститут. Переживши ще кілька трансформацій, на початку двотисячних років заклад став Ніжинським державним університетом. З 20-х років минулого століття він носить ім’я свого видатного учня — Миколи Гоголя, який навчався в ньому ще за часів гімназії вищих наук. Коли ж там здобував освіту Валеріан Щербаненко, в інституті готували вчителів історії, латинської, давньогрецької та російської мов для середніх навчальних закладів. Валеріан був успішним студентом, але посеред ІІІ-го курсу він вирішив перервати навчання і забрати документи з інституту. Не схоже, що причиною цього несподіваного вчинку були фінансові проблеми. Адже студенти інституту перебували на повному утриманні і після закінчення навчання повинні були обов'язково відпрацювати шість років в установах Міністерства народної освіти, а у випадку дострокового звільнення — відшкодувати витрачені на їх навчання кошти. Тому Валеріана зобов’язали повернути за навчання понад 1300 рублів. На прощання Щербаненко надіслав на ім’я директора інституту листа, в якому намагався пояснити причини такого кроку. Сучасному читачеві, не втаємниченому у деталі тогочасного контексту, важко збагнути, що криється за натяками та недомовками, якими сповнений цей лист. На відміну від адресата, який, напевне, розумів про що йшлося у листі. Ясно тільки те, що це рішення далося Валеріану нелегко, і він не полишав надії в подальшому отримати повноцінну вищу освіту.
На початку березня 1906 року Валеріан перебував в рідних Сумах, а вже в серпні того ж року він приїздить до Італії. Наразі важко сказати, навіщо він відправився на Апеніни і чим він там займався: поправляв здоров’я чи вивчав мову Овідія та Цицерона. А можливо поєднував і те і інше. Достеменно відомо тільки, що 20 квітня 1908 року в православній церкві Святого Миколая при російському посольстві в Римі він обвінчався з Ледою Джуліві, дочкою заможних римлян, з якою він познайомився за рік до цього. Дружина була на три роки старшою за нього.
Вже у вересні молоде подружжя переїхало до України і Валеріан поновився на ІІІ-му курсі Історико-філологічного інституту. В червні 1910 року він із відзнакою закінчив навчання, отримавши диплом викладача стародавніх мов. Професор В’ячеслав Іванович Петр, під керівництвом якого Щербаненко виконав кандидатську роботу «Ритор Ліваній. Промова на захист храмів», запропонував залишити Щербаненка при одному з університетів для підготовки до професорського звання. Конференція інституту підтримала цю ініціативу і звернулася з відповідним клопотанням до попечителя Київського навчального округу.
Однак цей успіх затьмарило особисте горе: того ж червня, заледве проживши рік, помер його первісток Георгій. Причиною смерті, за записом в метричній книзі, було запалення мозку. Ця втрата стала ще однією трагічною сторінкою в історії родини Щербаненків. Утім, вже за рік — 15 липня 1911-го — радість повернулась у сім’ю: у подружжя знову народився син. Досить очікувано як для хлопчика, народженного в день пам’яті святого князя-хрестителя Русі, його назвали Володимиром. Хрещеним батьком маленького Володі став його ж дід — Панас Андрійович Щербаненко. Коли через роки майбутній класик італійського нуару робив перші кроки в літературі, апріорі було зрозуміло, що слов’янське «Володимир» буде незручним для італійського вуха. Обираючи псевдонім, він зупинився на імені Джорджо (Giorgio) — італійській формі імені Георгій. Багато хто вважає, що таким чином Володимир вшанував пам’ять про старшого брата, якого не застав.
На початку педагогічної кар’єри: Друга київська гімназія
Утім, повернімося у 1910-й: у липні Валеріан Панасович отримав призначення в Київ на посаду викладача латини та давньогрецької мови у Другу чоловічу гімназію, одну з найпрестижніших середніх шкіл Києва — другу не лише за назвою, але й за статусом. У ті роки, коли там працював Щербаненко, гімназія розташовувалася за адресою Бібіковський бульвар, 18. Нині це бульвар Тараса Шевченка, а в реконструйованій будівлі колишньої гімназії знаходиться центральний офіс компанії «Укртелеком».
Педагог-початківець з головою поринув у роботу. Окрім викладання класичних мов, він виконував безліч додаткових доручень — від виховних годин до господарських справ. Як молодий та активний співробітник, Валеріан мусив встигати всюди: наглядав за учнівськими квартирами, входив до господарського комітету та працював у предметних комісіях.
На засіданнях педради йому часто довіряли найбільш копітку методичну роботу: робити огляди нових посібників для «пожвавлення» уроків чи обґрунтовувати необхідність заміни підручників. На Валеріана покладали й різнопланові організаційні завдання: від супроводу гімназистів на екскурсіях Старим містом до підготовки вітального адреса до 100-річчя Першої гімназії. Показово, що саме йому — вчителю-класику — доручили очолити розробку навчальної програми з «нових» мов. Це вимагало неабияких зусиль, фаховості та, зрештою, вільного володіння цими «новими» мовами — німецькою та французькою.
На початку педагогічної кар’єри: поза межами гімназійних класів
Педагогу-початківцю Валеріану Щербаненку також вистачало часу, сил та завзяття на виконання не лише безпосередніх обов’язків вчителя і доручень керівництва гімназії, а й на участь у різних професійних заходах поза межами основної роботи. Зокрема, у грудні 1911 року Валеріан узяв участь у з'їзді викладачів стародавніх мов у Санкт-Петербурзі. А на початку березня 1912 року Щербаненко подав заяву директору гімназії з проханням дозволити відрядження до Англії для вивчення методики викладання класичних мов у місцевих школах. Примітно, що, окрім цього, він планував за можливості також дослідити тамтешню систему фізичного виховання молоді. Про подальшу долю цього клопотання відомо лише те, що директор гімназії підтримав прохання молодого колеги. Проте чи вдалося в результаті Валеріану відвідати туманний Альбіон — наразі не з’ясовано.
Наприкінці 1912 року Київ готувався до грандіозної події загальноімперського масштабу, яка мала відбутися в наступному році. Ця подія вражала вже своєю офіційною назвою: Фабрично-заводська, торговельно-промислова, сільськогосподарська та науково-художня виставка. Валеріана Панасовича Щербаненка — молодого вчителя з дворічним стажем — запросили взяти участь у створенні експозиції відділу стародавніх мов на цій виставці. За підсумками заходу Валеріан Щербаненко підготував звіт про те, як було представлено на виставці викладання латинської та давньогрецької мов у навчальних закладах Київського навчального округу. Згодом звіт було опубліковано в офіційному виданні «Циркуляри по Київському навчальному округу».
Це була не перша публікація Щербаненка у цьому часописі. Раніше він опублікував статтю «Римський табір (До читання Bellum Gallicum Цезаря)». У ній Валеріан Панасович описав, як сказали б сьогодні, приклад використання наочних засобів при вивченні «Галльської війни» Гая Юлія Цезаря на уроках латинської мови. Йшлося про конструктор макету табору римських легіонерів у Саальбурзі, випущений німецьким видавництвом B. G. Teubner. Валеріан Панасович детально аналізував, як це наочне приладдя допоможе гімназистам глибше зрозуміти та краще засвоїти давні латинські тексти. До речі, зібраний макет римського табору Друга київська гімназія представила серед своїх експонатів на згаданій вище Всеросійській виставці. Пізніше з’явилася ще одна стаття Щербаненка — «Про вивчення п'яти латинських відмінків», присвячена вдосконаленню викладання гімназистам правил латинської граматики.
Крім того, Валеріан Панасович переклав з латини російською мовою три перші елегії першої частини «Любовних елегій» Овідія. Якість перекладів нехай оцінюють спеціалісти, втім, варто зазначити, що згодом другий вірш із трьох перекладених Щербаненком, відомий радянський філолог-антикознавець М.Ф. Дератані включив до своїх книг «Історія давньоримської літератури» (1928) та «Хрестоматія з античної літератури» (1937). Після Другої світової радянський філософ і перекладач Яків Еммануїлович Голосовкер — людина непересічної долі і, до речі, випускник Другої київської чоловічої гімназії (а раптом саме Щербаненко викладав йому латину?) — включив усі три згадані переклади Овідія до своєї фундаментальної тритомної праці «Антологія античної лірики в російських перекладах».
«Двічі» орденоносний
Досягнення Валеріана Панасовича Щербаненка в гімназії та за її межами не залишилися поза увагою керівництва: у вересні 1913 року молодого викладача нагородили світло-бронзовою медаллю на честь 300-річчя дому Романових. А в червні 1916 року його кандидатуру подали на нагородження орденом Святого Станіслава ІІІ ступеня. Це був перший орден у ієрархічній системі нагород Російської імперії. Ним зазвичай «заохочували» чиновників, зокрема й учителів, на початку кар’єри — просто за те, що вони пропрацювали певну кількість років без скандалів. Валеріан Панасович на той час уже мав усі необхідні формальні підстави, тож директор гімназії, не вагаючись, підписав клопотання.
Проте не так сталося, як гадалося: наприкінці року канцелярія навчального округу відхилила подання. І не через брак підстав для нагородження або політичну неблагонадійність пана Щербаненка. Виявилося, що нещодавно, а точніше — на початку того ж 1916 року, Валеріан Панасович вже був удостоєний цього ордена. А в гімназії про цей факт, схоже, якось... забули! Директор гімназії у своїй резолюції на листі попечителя округу, в якому той дорікав йому за цю неуважність, виправдовувався:
«Недогляд стався з вини канцелярії і моєї довіри до неї».
Дивує, що директор гімназії власноруч підписує клопотання про орден Святого Станіслава — папір, який у підсумку мав би лягти на стіл чи не самому імператору. І при цьому раптом забуває, що всього пів року тому Валеріан Панасович уже отримав цю нагороду — можливо, навіть з рук самого пана директора. Забути таку свіжу й гучну подію в колективі, де й трьох десятків співробітників не набереться? Канцелярія забула, директор забув, усі забули — який уже там чорт їх усіх поплутав, щоб так хором втратити пам’ять?!
Не менш дивною виглядає й інша сторінка біографії Валеріана Щербаненка.
Університет святого Володимира: як не києм, то палицею
Спочатку варто нагадати: здібності та працьовитість Валеріана Панасовича помітили ще в Ніжинському історико-філологічному інституті князя Безбородька. Коли він 1910 року закінчив навчання, конференція інституту клопоталася про його відрядження до університету для підготовки до професорського звання. Історія отримала продовження 1911-го: Міністерство народної освіти повідомило попечителя Київського навчального округу, що не має заперечень. Той передав звістку ректору Університету Святого Володимира, ректор — декану історико-філологічного факультету.
Зрештою виявилося, що на факультеті ані про саме клопотання, ані про Валеріана Щербаненка нічого не чули — про що декан і повідомив ректору. Вирішили дочекатися особистого візиту Валеріана Панасовича й уже за його результатами визначитися з подальшими кроками. Чи відбувся цей візит і чим він (якщо відбувся) закінчився — наразі невідомо.
Зате точно відомо інше: в Університеті Святого Володимира Валеріан Панасович таки з’явився — але в зовсім іншій іпостасі. У другій половині 1916 року на Київських педагогічних курсах при університеті відкрили відділ латинської мови. А Щербаненко — з лише шестирічним педагогічним стажем — очолив практичні заняття для викладачів, які підвищували там кваліфікацію. Він пропрацював там повний навчальний рік, отримуючи щомісяця по 300 рублів — суму, треба сказати, дуже пристойну для того часу. Звичайний учитель гімназії в 1916 році заробляв близько 100–120 рублів на місяць, а кваліфікований робітник — десь рублів 50–80.
Загадковий допис у харківському часописі
Отже, схоже, що передреволюційний 1916-й рік був для пана Щербаненка не таким уже й поганим: на початку року Валеріану Панасовичу вручили заслужений орден, потім він ледве не став кавалером того самого ордена вдруге, а ще отримав добре оплачуваний підробіток у Святоволодимирському університеті. При цьому йому, здається, жилося явно краще, ніж дружині Леді та п’ятирічному синові Володимиру.
Річ у тім, що після народження другої дитини Леда з Валеріаном, пам’ятаючи трагічну смерть первістка й хвилюючись за здоров’я маленького Володі, вирішили: матері з сином варто зимувати в сонячній Італії, а в теплу пору року повертатися до Києва. Проте Перша світова війна, яка спалахнула в серпні 1914-го, зруйнувала ці плани: Леда з малим Володимиром залишилися в Італії — як пізніше виявиться, назавжди.
А про те, як вони там жили перші роки після розлуки з Валеріаном, сьогодні можна дізнатися не з приватних листів, не з архівних документів чи сімейних альбомів, а… з газетної шпальти! Сліди сімейної історії несподівано віднайшлися в одному з номерів харківської газети «Южный край» за 1916 рік. Серед багатьох буденних повідомлень трапилося одне — невеличке, але дивне:
«Директор 2-ої чоловічої гімназії просив нас опублікувати, що ним отримана з Риму від генерального консула телеграма: «Консульство просить вас повідомити Валеріану Щербаненку, що його дружина Леда без грошей і просить відомостей про здоров'я чоловіка. Директору п. Щербаненко невідомий.»
Звичайно, що «директору п. Щербаненко невідомий»! Адже пан Щербаненко дійсно викладав у 2-й чоловічій гімназії. Але ж не в Харкові, а в Києві!
Навряд чи колись з’ясується, чи побачив Валеріан Панасович, який тоді жив і працював у Києві, це невеличке повідомлення в харківській газеті. Та навіть якби й побачив — чи зміг би він чимось зарадити своїй сім’ї? Війна, що розділила родину Щербаненків, тривала, а Російська імперія все глибше занурювалася в соціально-економічну кризу
Момент істини: малорос чи українець?
Настав доленосний 1917-й. На уламках Російської імперії, крізь розруху й кров, у запеклій боротьбі пробивалися паростки української незалежності. На тлі тих буремних подій здається, ніби життя Валеріана Щербаненка йшло звичним плином. Він не одягнув військового однострою, попри твердження, які трапляються в окремих публікаціях, де захоплено тиражується на позір патріотична, але як виявилося, хибна ідея, буцімто Щербаненко був офіцером армії УНР. Ні, Валеріан і надалі викладав латину та давньогрецьку в Другій київській чоловічій гімназії.
Утім, революційні зрушення не могли оминути українське шкільництво. Нова влада докладала неабияких зусиль, аби фактично з чистого аркуша створити нову школу — українську, демократичну, патріотичну. Однак консервативне освітнє середовище, просякнуте ідеями відданості «царю і атєчєству», вперто чинило спротив цим змінам — особливо у великих містах.
За прикладами далеко ходити не треба. Восени 1919 року, коли Київ захопили білогвардійські війська генерала Денікіна й над містом знову замайоріли російські триколори, директор тієї самої Другої київської чоловічої гімназії підготував звіт про стан справ у закладі. Там, зокрема, зазначалося:
«Украинское движеніе среди педагогическаго персонала нашло группу в 6 человѣкъ — уроженцевъ этой мѣстности и владѣющихъ малорусскимъ языкомъ, но среди нихъ нѣтъ ни одного такъ называемаго “щирого”.»
Тоді в гімназії працювало трохи більше двох десятків викладачів, отже прибічники «українського руху» явно були в меншості. Саме в такому колективі Валеріан Щербаненко починав педагогічну кар’єру, саме тут він формувався як фахівець, і саме з цими колегами він провів значну частину життя. Тож чи варто очікувати від вихідця з провінційного містечка, який вчителював у престижній гімназії зросійщеного Києва та, очевидно, мав добру репутацію у керівництва (не кожного ж педагога чи не двічі на рік нагороджують орденом!), щирої відданості ідеям Української революції?
Втім, поки звіт керівника Другої гімназії, можливо, ще блукав кабінетами денікінської адміністрації, директор іншої гімназії — Першої української — Володимир Дурдуківський занотував у своєму щоденнику:
«8/ХІ (п’ятниця). - Вчора були в другій рос[ійській] Гімназії під головуванням Щербаненка; нарада про підручники по укр[аїнській] мові й літературі. Були - Зеров, Щербаненко, Шевченко, вчителька Жекулинич і я. Рекомендували - Курило, Берло, Черкасенка, Степаненко, Догу, Науменка, Огієнка, Грунського, Сумцова, Дорошкевича. Не було Шила, Ходзицького й Булаховської. <...>»
Очевидно, невипадково викладач стародавніх мов у російській гімназії головував у такому поважному товаристві на нараді щодо підручників з української мови та літератури. Адже ще в другому півріччі 1917 року, коли молода влада тільки дозрівала до ідеї незалежності України, Щербаненко вже викладав українську мову на Київських вищих вечірніх жіночих курсах Аделаїди Жекуліної. У 1918 році він навчав рідної мови дівчат у приватній гімназії Олександри Дучинської. Тоді ж Валеріан почав викладати українську й для хлопців у «своїй» Другій гімназії та продовжував це робити і у наступні роки.
До того ж Щербаненко вже мав практичний досвід не лише викладання української мови, а й створення підручників для нової школи. Річ у тім, що з перших днів діяльності Міністерство народної освіти УНР очікувано зіткнулося з критичною нестачею україномовних підручників. Це становило серйозну загрозу для успішного впровадження освітніх реформ. Тому, аби пришвидшити вирішення цієї проблеми, в пресі опублікували звернення Видавничого відділу МНО до широкого загалу фахівців із пропозицією надсилати власні проєкти підручників та інших навчальних посібників. Серед тих, хто відгукнувся на це звернення, був і Валеріан Щербаненко: у квітні 1918 року він надіслав до Видавничого відділу «Латинсько-український словник». Цей словник він уклав разом зі своїм однокурсником по Інституту князя Безбородька, черкащанином Іваном Звінським. Предметна комісія не лише прийняла словник до розгляду, а й запросила Валеріана долучитися до роботи зі створення підручника з латини. До складу цієї комісії входив також Микола Зеров, якому і доручили написати рецензію на словник Щербаненка-Звінського. Свою рецензію він розпочав з такого висновку:
«Латинсько-український словник д.д. Звінського і Щербаненка, навіть в тій, неостаточній ще формі, в якій його подано на розгляд ... - становить собою цінне надбання для нашої учебної літератури, такої небагатої на словники чужинних мов.»
Важливо наголосити: плани інститутських товаришів були амбітніші за один словник. На початку листа до Видавничого відділу Щербаненко зазначив:
«... нами готується до друку серія книжок на новий шкільний 1918/19 р., переважно для ґімназій.»
Що то були за книжки, скільки їх було, яка доля їх спіткала — наразі невідомо. Ймовірно, рукописи зникли в круговерті тих часів. На жаль…
Там де в біографії Валеріана стоїть крапка, все ж таки має бути три...
А десь в той же час, коли Валеріан Щербаненко наполегливо працював над українським підручником з латини, стривожена Леда Джуліві, не маючи в Римі жодної звістки з далекого Києва від свого чоловіка, зважилася на відчайдушний крок. Вона разом із малолітнім Володимиром вирушила до України, де вже панували більшовики. Деякі епізоди цієї екстремальної подорожі назавжди закарбувалися в пам’яті її сина. І через багато років у своєму автобіографічному есеї «Io, Vladimir Scerbanenko» вже не Володя, а Джорджо напише про те, як він з матір’ю очікував на евакуацію в Одесі. І про те, як місцеві діти називали його «italianskii svinià, porco italiano». І про те, що:
«A Kiev, mamma aveva saputo che papà era stato fucilato dai rossi.» — «У Києві мама дізналася, що тата розстріляли червоні»...
Так трагічно обірвалося життя простого київського вчителя латини Валеріана Щербаненка — батька відомого італійського письменника з українським прізвищем. Ця драматична версія подій досі вважається єдиною вірною і чомусь не викликає жодних сумнівів. Але якщо врахувати що «канонічна» версія історії української гілки родоводу Джорджо Щербаненка, як з’ясувалося, суперечить багатьом фактам та документам, не видається несподіваним запитання: чи справді Валеріан Щербаненко загинув саме тоді і так, як нам про це розповідають? І що змусило Леду поховати Валеріана в своїй пам’яті та переконати сина повірити в його смерть?
