Українська політична еліта часів Української революції 1917-1921 рр., можна сказати, була своєрідною чернеткою для майбутніх поколінь вітчизняних управлінців й політиків. Буремні революційні роки, до яких додалися ще дві українсько-більшовицькі війни не дали можливості нашим громадсько-політичним діячам належним чином «встати на ноги», але здебільшого в цій невдачі винуваті сама новоспечена українська політична еліта.
Великою мірою потенційному успіхові української державності в 1917 році заважали ментальні та світоглядні особливості українських політиків, поголовна частина яких сповідувала соціалістичні інтернаціоналістичні ідеї усесвітнього братерства та миру. Відповідно, звідси витікали пацифістські настрої, прагнення перетворити Україну в політичний центр усіх колишніх російських земель, в чому недосвідчені політики попросту не мали компетенції. Декларативність, мрійність, інфантильність – це все також є частиною справедливої характеристики української державної еліти тих часів. Якщо до усього цього додати ще відсутність досвіду в політичному управлінні, дипломатії та військовій сфері, то в результаті ми отримаємо цілісний опис української політичної еліти 1917-1921 рр.
Звісно, не всі представники нашої політичної еліти тоді були саме такими, бо ми маємо й більш гідні приклади, таких як М. Міхновський та його група радикальних самостійників, С. Петлюра, а також Д. Дорошенко та П. Скоропадський. Разом з тим навіть така невдала й кострубата спроба вчорашніх письменників, вчителів та науковців відродити українську державність після більш ніж 150-літнього національного сну дала великий поштовх, який привів українців до великих історичних перепитій.
Окрім національно орієнтованої політичної держави тоді були також й прихильники більшовицької влади, що прагнули скинути УЦР та утворити радянську соціалістичну республіку: до таких належали діячі Народного секретаріату, Тимчасово робітничо-селянського уряду та КП(б)У. За соціальним складом більшовицькі українські політики були практично співставні з діячами УЦР: тут також були вихідці з дрібної інтелігенції, дворянства, літераторів, інколи з робітництва чи селянства. Хоч більшовицька еліта України була маріонетковою за своєю суттю, однак вона була більш реалістичною й опиралась не на декларативні заяви, а на реальну силу, вміло маніпулюючи настроями та інтересами простого населення. В результаті це й призвело до сумнозвісного тріумфу більшовиків над українським національно-визвольним рухом.
Українська політична еліта на момент 1917-1918 років була низькоякісною, оскільки вона виникла по суті на «пустому місці» поза всяких питомо українських державних та суспільних систем: це була просто група національно зацікавлених інтелігентів, які на скору руку утворили координаційний орган під назвою Українська Центральна Рада. Якщо подивитись на неї з точки зору системи формування еліт, то вона більше підпадала під антрепренерську систему, тобто таку, що передбачає поповнення політичної еліти, грубо кажучи, з низів суспільства: єдиною умовою для кандидатів на владу є компетенція у відповідних сферах та належна кваліфікація. Тільки якщо в уже сформованій чи давно існуючій державно-суспільній структурі ця система мала би ефективність, то у випадку з УЦР вона принесла більше шкоди, аніж користі, бо до групи УЦР міг потрапити будь-хто лише за умови, що він має великий ентузіазм та є соціалістом.
Тому до оточення М. Грушевського потрапили люди різного віку, соціального статусу й фаху. Так, у своїх спогадах Д. Дорошенко наводить інформацію, що М. Грушевський по приїзді до Києва в березні 1917 року одразу пристав до партії соціалістів-революціонерів, таким чином відійшовши від «старої гвардії» Товариства Українських Поступовців, яке складалось здебільшого зі зрілих й поважних громадських діячів. Грушевський на догани з боку своїх колишніх соратників відповідав, що «реальна сила за цими молодиками».
Отже, з самого початку діячі Української революції зробили ставку не на якість, а на кількість політичної еліти, намагаючись залучати до виру тодішніх подій якомога ширші верстви населення. З одного боку, таку поведінку можна пояснити не стільки соціалістичним романтизмом українських політиків того часу, скільки становищем української нації, якої тоді практично не було видно: люди в своїй масі були невизначеними в етнонаціональному питанні, тому діячі УЦР й, зокрема, Грушевський, орієнтувались на агітацію якомога більшої кількості людей. Якщо подивитись на фактор впливу УЦР, а потім ще й Генерального секретаріату, то українська політична еліта могла впливати хіба що на міське населення, однак глибока селянська місцевість навряд чи знала, що відбувається в зовнішньому світі, тим більше 75-80% населення, яке складалося здебільшого із селян, було неписьменним. Вплив УЦР на населення було незначним, хоч тодішня українська еліта використовувала агітаторів, однак навіть за спогадами агітаційної інструкторки УЦР Н. Суровцової зрозуміло, що багато сіл ще в квітні-травні 1917 року навіть не чули про те, що сталося в Петрограді та Києві. Отже, УЦР важко назвати впливовою політичною силою. Разом з тим УЦР та ГС були прикладами публічної політичної еліти: найбільш впливові діячі УЦР та партії, які увійшли до Ради в результаті Всеукраїнського національного конгресу 19-21 квітня 1917 року, мали свої друковані органи, в яких вони тримали міське населення в курсі подій. Публічність була необхідним компонентом діяльності УЦР, оскільки з етнографічної маси України треба було викристалізувати свідому націю.
Також не треба забувати, що українські соціалісти скептично ставились до досвідчених царських чиновників й адміністраторів як колишніх «стовпів» царизму, до якого тоді розганялась ненависть в тому числі й з самого центру – революційного Петрограду.
Разом з тим, тодішня українська політична еліта непогано справилась з інституалізацією своєї влади: по-перше, були створені УЦР, відповідні посади (голова УЦР, товариши голови, тощо), потім з появою Генерального Секретаріату з’явились посади, еквівалентні міністрам. Політична програма також була наявною: основними вимогами були надання Україні автономії, федералізація російської держави та соціалізація землі. Говорячи про відповідність тодішньої української еліти функціям політичного лідерства, слід сказати, що наша еліта тоді частково виконувала ці функції: вона дійсно виражала інтереси більшості населення (тобто була легітимною), а також не допускала розколів всередині тієї частини суспільства, яка вірила владі УЦР, оскільки еліта просувала популярну ідею автономії України та ліву повістку соціально-економічних перетворень. Про популярність політичних сил УЦР свідчать результати Всеукраїнських установчих зборів, які пройшли в січні 1918 році вже під час першої більшовицько-української війни, і на яких українські соціалісти здобули більшість голосів. Але разом з тим УЦР та ГС зволікали з обіцянами нововведеннями (як-от соціалізація землі), через що, згідно зі свідченнями Д. Дорошенка, УЦР втрачала свій авторитет серед населення. Таким чином УЦР приймала популярні рішення, але з великим запізненням.
Фатальною помилкою тодішньої української еліти була відмова від інституту регулярної армії, яка сприймалась соціалістами як «буржуазний пережиток царизму». У військовому плані нічого не було зроблено з боку керівництва УНР в листопаді 1917 року, коли Україна де-факто являлась незалежною державою (хоча де-юре в ІІІ Універсалі досі декларувалась єдність з російською державою). Цю помилку важко пояснити банальною нестачею фінансів, бо станом на листопад 1917 року вже були українізовані цілі корпуси, з яких можна було створити повноцінну армію за рахунок пожертвувань, що йшли в загальнонаціональний фонд. По суті листопад 1917 року був зоряним часом УНР, коли авторитет керівництва досяг свого піку, а населення було готово воювати за Україну в умовах наростання напруги з більшовиками. Ніяких кроків в напрямку створення повноцінної армії не було здійснено через комплекс причин й факторів:
1) коли стався більшовицький переворот, українські соціалісти не сприймали більшовиків як ворогів, будучи переконаними, що українські соціалісти зможуть знайти спільну мову з російськими соціалістами; такий вектор мислення був викликаний тодішнім контекстом самосприйняття української еліти, яка не відривала себе від загальноросійського демократичного руху;
2) українські політичні еліти в своїй більшості не були достатньо зрілими до того, щоб ставити за мету сильну українську державу із сильною армією, натомість українські політичні еліти наполягали на українському шкільництві, аграрному питанні та культурних правах українців;
3) українська еліта ставила свої соціально-економічні та політичні інтереси вище загальноукраїнської справи, наполягаючи на тому, що армія як така не потрібна через «пережитки», не усвідомлюючи того, що військова сила є запорукою будь-якої державності; той же В. Винниченко, голова уряду УНР, виступав за створення народної міліції швейцарської моделі, а ідею цю він вважав вдалою лише через те, що це відповідало його особистій політичній візії;
Українська політична еліта проявила себе особливо інфантильно під час початку наступу більшовицьких частин на території УНР: коли С. Петлюра, тодішній секретар військових справ, пропонував сконцентрувати збройні сили й піти наступом на Харків, його змістили через «перевищення повноважень», натомість поставивши замість нього М. Порша, який оголосив демобілізацію. Таким чином українська влада намагалась показати свої добрі наміри стосовно більшовиків, бо сприймала їх як «своїх» колег-соціалістів. Інфантилізм української політичної еліти дав про себе знати й під час гетьманування П. Скоропадського, який був готовий співпрацювати із українськими соціалістами, однак це бажання виявилось невзаємним, бо соціалісти, які фактично відійшли в підпілля, бойкотували державну систему Української Держави й закликали не співпрацювати із урядом Скоропадського. Тобто й тут українські еліти поставили власну політичну візію над загальноукраїнською справою.
На відміну від них, Скоропадський був, дійсно, гідним представником вітчизняної політичної еліти того часу: мав знатне походження, зв’язки з іншими аристократами (в тому числі й з царською родиною), політиками та адміністраторами; виглядав в очах німців як рівноправний політик та репрезентант держави. За спогадами того ж Д. Дорошенка, німці під час укладення торгового договору з УНР просто були шоковані необізнаністю тодішніх українських політиків, з якими їм доводилося мати справу. Скоропадський, звісно, не був ідеальним політиком, але на тлі соціалістів він користувався симпатіями німців. Також за Скоропадського Україна змогла встановити дипломатичні зв’язки з багатьма країнами Європи, Північної та Південної Америк. Скоропадський, на відміну від діячів УЦР, усвідомлював необхідність створення регулярної армії з усім сучасним озброєнням. Його армійський проект не був реалізований головним чином через опір німців, які не хотіли бачити колишнього царського генерал-лейтенанта з потужною військовою міццю.
Однак мінус Скоропадського полягав усе в тому ж загальноросійському контексті, в якому він жив: звісно, він був українським патріотом, але в рамках загальноросійської держави, яку він також бачив як оновлену федерацію. В цьому плані соціалісти до моменту повстання Директорії в листопаді 1918 року навіть стали більш зрілими, аніж Скоропадський: соціалістичний табір хоч повільно, але все-таки дійшов до ідеї незалежної України. Це свідчить про позитивну еволюцію української політичної еліти, особливо якщо порівнювати нашу еліту з аналогічними елітами інших поневолених країн Європи: до прикладу можна згадати македонський національний рух, який десятиліттями плекав ідею автономної Македонії, однак ідея незалежності усе ще залишалась маргінальною та непопулярною серед керівників македонського руху. Наші ж діячі прийшли до ідеї незалежності відносно швидко.
В грудні 1918 року до влади в Україні приходить Директорія УНР, яка фактично пробула при управлінні державою до лютого 1919. Курс був взятий на незалежну Україну, однак захистити цю незалежність знову не вдалося через невизначеність дипломатичних зв’язків України з країнами Антанти, які протягом двох місяців сприймали Директорію УНР як певний різновид «більшовицької влади», через що не мали справжнього уявлення про українську владу 1918-1919 років. Цьому є логічне пояснення: знову ж таки, уряд на чолі з Винниченко проводив радикальну ліву політику, взявши за основу більшовицьку програму, додавши до неї хіба що постулат про незалежну Україну. Винниченко знову взяв ставку на власну політичну візію, а не українську справу. За Винниченка Україна мало контактувала з Антантою, бо лідер Директорії вважав, що з більшовиками можна примиритись та домовитись. Незрілість та інфантильність української політичної еліти усе ще залишались великою проблемою.
Можливість створити українську армію в кінці 1918 року була втрачена: становище сяк-так рятували дисципліновані частини УСС, синьожупанна та сірожупанна дивізії. Здебільшого міць УНР на початку свого правління Директорії залежала від настроїв селянської маси та їхніх місцевих ватажків – отаманів. Невелику регулярну армію вдалося створити лише після втрати усіх основних територій України за головування Петлюри, який був обраний лідером Директорії в травні 1919 року. По суті повторилось усе те ж саме, що було й в 1917-1918 роках, тільки з тим нюансом, що суттєво змінилась мета національно-визвольної боротьби, а також політика щодо армії та закордонних місій.
Петлюра не був державцем чи хорошим управлінцем, однак разом з тим він був борцем, який в ніщо ставив будь-які пропозиції чи подачки більшовиків. Він не хворів конформізмом, що був поширений серед решти української політичної еліти. Якщо Петлюра врешті-решт був вбитий в Парижі більшовицьким агентом Шварцбурдом в 1926 році, то Грушевський й Винниченко навіть повернулись до УСРР, шукаючи нового життя вже при більшовицькій владі. Звісно, Винниченко емігрує знову до Європи, однак Грушевський залишився аж до свого вбивства в 1934 році. Тут оголяється ще одна проблем тодішньої української політичної еліти – вона була конформістською та здебільшого приймала позицію переможців.
В підсумку можна сказати, що українська політична еліта 1917-1921 рр. була однозначно не готовою до збройної боротьби за самостійність України. Тодішня громадськість складалась здебільшого з людей соціалістичних поглядів, які мислили дуже приземленими категоріями та в контексті загальноросійського демократичного руху. Поразка національно-визвольного руху була зумовлена багатьма факторами, але ключовою причиною була низька якість нашої політичної еліти в той час, оскільки вона була незрілою до вимог часу, а не лише до боротьби за державність. Найбільше тодішня еліта переймалась за освіту та аграрне питання, навіть коли УНР де-факто стала незалежною в листопаді 1917 року, українські політичні еліти продовжували наполягати на тісному зв’язку з російською державою. Особливого значення набув політичний фанатизм українських діячів, які ставили свої політичні програми на перше місце, через що вони не могли прийти до згоди один з одним у важкий для України історичний момент.
