Основне ядро нових представників української літератури формувалось навколо газети «Боротьба», котра виходила у Києві в 1917-1920 роках. Спочатку вона була рупором Української партії соціалістів-революціонерів, себто – УПСР. Вона була спочатку тижневою(виходила раз на тиждень), а згодом, коли розрослась – щоденною. Першим редактором газети став Микола Шраг – економіст та заступник голови Центральної Ради Української Народної Республіки, а в майбутньому – агент НКВД. З газетою співпрацювали доволі тісно й інші діячі минулого – соціолог та поет Микита Шаповал, публіцист Никифір Григоріїв, економіст Аристарх Терниченко, інші.
Перший випуск газети був 1 травня за новим стилем, або ж 18 квітня за старим. Вже на першій шпальті йшлось пояснення щодо назви газети: «Коли наша партія задумала видавати свою газету і назвала її «Боротьба», дехто запитав: яка тепер може бути «боротьба»? За що? З ким? Адже – ж революція скинула царське правительство і самого царя і тепер, мовляв, запанувала в Росії свобода.
Це правда. В Росії, а разом з тим і в нашій Україні, запанувала свобода. Народ може жити так, як хоче. Може розвивати свої сили й прямувати тими дорогами, які йому покажуться найкращими.
Але чи все здобув собі трудовий народ разом із цією свободою? І чи все дала трудовому народові теперішня свобода?
Всі богацтва, як земельні, так і инші(фабрики, заводи, копальні) з яких живе все людство, осталися в тих самих руках, що і до того. Широкими земельними просторами і досі володіють пани-поміщики, фабрики та копальні як і раніш, в руках капіталістів «…» Тепер власть перейшла в руки тих, хто панує економічно, в руки б у р ж у а з і ї.
Трудовий народ повинен зробити так, щоб ця власть в державі перейшла до нього і щоб все те, що належить буржуазії, належало не окремим людям, а всьому трудовому народові.
Укр. П. С. Р. завше боролася не тільки за свободу політичну, але і за свободу будувати новий громадський та економічний лад.
І тепер, коли волю політичну вже здобуто, треба трудовому народові думати за дальшу боротьбу, за дальше своє життя.
І от організувати народ для одностайної боротьби за трудові інтереси – наша задача.
Задача велика і трудна.
Наш Кобзар закликав:
«борітеся – поборете!»
І ми будемо боротись, будемо єднати трудовий народ для боротьби за кращу будучину, за соціялізм, бо ми віримо, що організований народ поборе все, що стоїть на шляху його розвитку і здолає влаштувати своє життя так, як підказують йому його інтереси�.
У першому випуску також містились статті щодо питання автономії України(стаття І. Маєвський «Про автономію та федерацію), стаття П. Христюка «Чого ми досі не миримо?» та «Чого домагається Українська партія соціялістів-революціонерів?»
Загалом – наступні випуски газети стосувались актуальних на той час тем – війни, автономії та питання про землю, аспекти, пов’язані з нею.
Гаслом газети стала відома цитата Шевченка із поеми «Кавказ»: «борітеся – поборете». У кінці кожного випуску була рубрика «Хроніка».
З того, що «Боротьба» була пов’язала із літературою – це стаття із третього випуску за 2 червня 1917 року «Пам’яти Івана Франка», але згадана в тексті постать Каменяра використовувалась суто в агітаційних та політичних цілях. Оскільки «Боротьба» була органом політичної партії, то і зрозуміло, що основні теми стосувались сам тих буремних подій.
Також у газеті був опублікований Перший Універсал УЦР, а зразу під ним – конференцію УПСР у Києві, виступи та слова учасників, а також постанови самої конференції, власне.
Також «Боротьба» опублікувала і Третій Універсал.
Із початком 1918-го року газета «Боротьба» почала виходити щоденно(крім днів після свят). Вже із початком нового року в періодиці з’являється і більше літератури – наприклад, у випуску за 23 лютого 1918-го року з’являється вірш Олександра Олеся «Над трупами дорогих товаришів», із цікавого – перші статті Василя Еллана-Блакитного чи «Городські нотатки» Гната Михайличенка.
У наступному номері газети з’являються «Лицарь на роздорожжі(маленький фельєтон)» за авторством Гнатка(?). Також із початком 1918 року, крім вислову Шевченка, на передній шпальті з’явилось гасло «Хай живе Всесвітня революція! Хай живе III Інтернаціонал! Хай живе Українська Народна Республіка в вільній федерації народів Европи!�
У випуску за 26 лютого з’являється фелетон Василя Еллана «Крути, Гаврила!», який насичений алюзіями про поїзд, що прибуває до «заповідної станції, станції, що зветься «Соціялізм». І може тільки нашому українському потягові судилося трагічна доля отого Киівського паровика: стояти десь потрощеному, нерухомому у закуткові – і чути, що поблизу радісно перегукуються инші, які вже досягли заповідної мети…»
Також подана розлога стаття Гната Михайличенка.
У наступному номері газети з’являються фельєтони Гнатка «Пошились у… більшовики» та «Закінчення революції».
«Пошились у… більшовики» має підзаголовок «І ти, Брут…» та починається із епіграфа: «Ходят уперті чутки про утворення партії лівих укр. соціялістів-самостійників, в зв’язку з можливим проголошенням большевиками самостійности України». Це короткий сатиричний текст, що розповідає про двох панів – Перерепенка та Дулю, котрі розмовляють на тему останніх подій в Україні те, що «в четвертий універсал ветавила таки на прощання ганебні слова про федерацію, а теперь віддала Україну на потопу австріякам. Тільки большевики і ліві соціялісти самостійники були є й буду споконвіку дійсними оборонцями справді самостійної України», а далі проскакує вже геть несерйозне «Хай же живе жовто-блак… чи бак – червоне сонце самостійности!», немов автор насміхається над такими перебіжчиками, котрі вважають, що полум’я революції не зачепить їх – панів, якщо вони непомітно перейдуть на сторону «трудових мас». «Зла буржуазія» вважає даний план прекрасним настільки, що спокійно засинає у себе та бачить сни, де «буцім він неприступний і робив допит недавно арештованому паном Дулею д. Олександрові Степаненкові, зрадникові самостійності і попихачеві Центральної Ради. Той благав його, вклонявся, обіцяв поступити до ії, але арештом змущений був, лише зітхнути…
«І ти, Брут»…
Додавши злісне до цього:
«Пошився у д… чи бак у большевики»�.
Але цьому не гадалось було справдитись і «підлі» плани панів зазнали краху: «Прокинувся п. Перерепенко заарештованим». Ось така повчальна історія.
«Завершення революції» також має епіграф, що виглядає ось так: «Тільки на руїнах старого ладу ми зможем заложити основи нового устрою…(З однієї промови)». Текст доволі суттєво відрізняється від попереднього, постає перед читачем у більш серйозних тонах та змальовує завершення революції, коли більшовики(большевики) після свої гіпотетичної перемоги(яка відбулась через декілька років, все ж).
У газеті «Боротьба» також були і жартівливі вірші, як от декілька від авторства Веселого Грицька із назвою «Як бути» та підзаголовком «Думи одної безпартійної людини», де є явне копіювання Кобзаря.
Паралельно із цим, попри свій політичний характер, у «Боротьбі» з’являється і певні напівлітературні статті, як от «Шевченко у французькій літературі», де розповідається про переклади творів Кобзаря та їхня оцінка французами. Також у цьому випуску з’являється і одвертий лист до Сергія Єфремова, де редакція засудила дії та погляди академіка. У номері за десяте березня з’являється вірш аноніма «Гаррі» під назвою «Вперед!», що показує, що багато людей із народу надсилало вірші до редакції.
Ще одною цінною для нас появою є перші більш-менш художні твори Гната Михайличенка(який писав під псевдонімом «Ігнатій Михайличенко»). Так, у газеті можна було побачити його нарис «Забив», написаного ще у далекому лютому 1916 року. Твір має підзаголовок «З нелегального тюремного журналу «За гратами»». Нарис розповідає нам про чоловіка Таласика, бо «як було його справжнє ймення – невідомо, звали ж його всі Таласикомю Може через те, що він замість «р» вимовляв щось приблизне до «л» і більше над усе ненавидив німців». Таласик – військовополонений, котрий спочатку перебуває на Галичині, а згодом – в Оренбурзі. У нарисі змальовано трагедію українського народу, що опинився по різні сторони барикад протистояння, тому цей військовий конфлікт був братовбивчим.
Також тепер «Боротьба» почала публікувати новини із театрального світу – з’явилась рубрика, присвячена театральному мистецтву.
Хоч «Боротьба» і вела пропаганду соціалізму, дискредитувала та всяко гнобила Центральну Раду, а перш за все вона була газетою саме українською, а значить – і не терпіла зверхнього ставлення до українського народу. Прикладом цього може бути сатиричний вірш все того ж Веселого Грицька «Останні кроки»:
�Ще «Киянин» не помер
(В. Шульгін ще робить кроки)
Дармо гине лиш папер,
П’ятьдесят чотирі роки
Украіну довго жер
Жер би й далі та не може
«Самостійний курс» тепер,
Він ніяк не переможе.
Смить, встає і все гадає
Як би знов з’єднати Русь
«Руських» всіх давно скликає
Та ніхто не йде чомусть.
Клико, кликав і на решті
Каже: «Годі, заберусь.
Геть від’їду – в Букарешті
Руським сміливо назвусь
Вірте більше вже «Киянин»
Я не хочу видавати
Бо француз і англічанин
Одержали «шах» і «мати»
Чую серцем буде зміна
Будував я «Южну Русь»
А повстала Україна…
З горя, може і втоплюсь»�.
Тема цього сатиричного вірша – висміювання газети «Киянин», котра була консервативного русофільського та українофобного спрямування. І от, у березні. Коли німецькі війська увійшли до Києва, згадуваний у вірші Шульгін та решта редакції оголосили про закриття газети на знак протесту проти введення до міста німецьких військ. Звідси і сатира від українських «колег».
Також у газеті з’явилась повість Гната Михайличенка «Історія одного замаху», публікував свої вірші Валер’ян Тарноградський – письменник із Поділля, у майбутньому – жертва сталінського терору. Так, наприклад, в одному із випусків є його вірш «Два ворони». Що ж до самого поета, то через рік – у 1919-му році у Києві він видасть свою другу поетичну збірку українською мовою «Боянові струни» попри складу та економічну ситуацію. Крім Михайличенка та анонімних авторів, публікували свої вірші і Павло Тичина, Василь Чумак, Василь Еллан-Блакитний(під псевдонімом Проноза-Мрійник), Григорій Косинка, Михайло Обідний. У колонці про театр виходить стаття «Театр від мистецтво. Гріх В. Винниченка» від «Молодого театру». З’являлись вірші на пам’ять про загиблих членів редакцій – наприклад, Леонарда Бочковського, котрий став жертвою терору Муравйова у Києві.
29 квітня вийшов випуск газети, присвячений гетьманському перевороту, після чого газета пішла у підпілля та стала незаконною. У травні в околицях Києва відбувся IV з’їзд партії, де відбувся розкол УПСР на дві частини – «ліве» та «праве» крила. Перші виступали за «радянську форму» влади та співпрацю із більшовиками, а друзі – так звана «центральна» течія.
До лівої течії увійшли Левко Ковалів, Гнат Михайличенко, Олександр Шумський, Василь Еллан-Блакитний, Андрій Заливчий, Панас Любченко, Антон Приходько та Василь Чумак.
До правої течії відійшли більш помірковані представники партії Іван Лизанівський, Микола Чечель, Микола Шраг, Микита Шаповал, Никифор Григоріїв, Микола Салтан, Всеволод Голубович, Олександр Севрюк, Дмитро Одрина, Олександр Жуківський, Павло Христюк, Аркадій Степаненко, Юліан Охримович.
Після даного розколу партії, ліве крило почало гуртуватись навколо все тієї ж «Боротьби», звідки і пішла їхня подальша назва – «боротьбисти». Новим редактором газети став Василь Еллан-Блакитний. Той і почав додавати до газети більше літературного доробку – як свого, так і чужого.
«Боротьба» вийшла із підпілля аж 25 грудня того ж 1918-го року, центральною темою їхнього номера стала смерть Андрія Заливчого від гетьманців. А у наступному номері, крім некролога боротьбиста, на останній сторінці красувався великий напис: «Хай живе єднисть пролетарського фронту. Нехай живе всесвітня федерація соціалістичних республік. Червоний інтернаціонал проти чорного�.
Не дивно, оскільки «Боротьба» публікувала в основному матеріали, що були опозиційні до чинної влади УД та УНР, бувши такою собі «п’ятою колоною» у складі держави. Загалом, політичний курс газети все більше та більше рухався у сторону радянщини(як того хотіли боротьбисти), коли на початку УПСР відстоювала ще хоч якісь ідеї та тези самостійництва, хоча доволі цікавий той випадок, що в одному із випусків газети з’явився вірш Павла Тичини «Як упав же він з коня…», котрий вважається неофіційним гімном збройних сил УНР.
Однак не всі літератори дожили до кінця активних бойових дій. Так, наприклад, Василь Чумак та Гнат Михайличенко були заарештовані денікінською контррозвідкою та були розстріляні за спробу втечі десь у 1919-му році.
У 1920-му році газета через свою непотрібність була ліквідована, а її члени – розділились по іншім установам.
Якщо ж ми підсумуємо, то газета «Боротьба» так нічим особливим не виділялась та була середньостатистичною газетою, якби не її учасники: Гнат Михайличенко, Андрій Заливчий та Василь Чумак стануть такими собі предтечами Розстріляного Відродження-Червоного Ренесансу та символами-ідеями для письменників, такими собі ідолами. Наприклад, одному лиш Гнатові Михайличенку присвячували вірші Микола Хвильовий, Михайль Семенко, Павло Тичина та багато інших. Майк Йогансен серед «справжніх» поетів(на його скромну думку) називав Василя Чумака. Що ж до решти, то Василь Еллан-Блакитний згодом стане перший редактором україномовної газети «Вісті ВУЦВК», редагуватиме журнали «Всесвіт» та «Червоний перець» і стане «хрещеним батьком» Червоного Ренесансу, витягне із тюрем Остапа Вишню та Олександра Довженка. Олександр Шумський стане наркомом освіти в УСРР та підтримуватиме «форсовану українізацію» і буде одним із небагатьох(якщо не єдиним) політичних осіб, що під час літературної дискусії 1925-1928 років став на бік Миколи Хвильового. Левко Ковалів через певний час приєднається до Техно-мистецької групи «А» та стане товаришувати із Майком Йогансеном та Юрієм Смоличем.
Як бачимо – багато вихідців із газети «Боротьби» згодом почнуть формувати новий український культурний та мистецький простір. Але цей час буде неймовірно коротким, а потім всі їхні здобутки згорнуть, затаврують «буржуазними націоналістами», заборонять та зітруть із суспільної пам’яті.
�
