Початок тут
Оригінал тут
IV.
Мініатюра була готова. Вона являла собою портрет дожа в повний зріст завбільшки зі звичайного хруща.
До похмурої майстерні загадкового майстра вже нечасто заглядали клієнти. Єдиною особою, яка постійно там крутилася, був німий підліток, що виконував доручення і розтирав фарби. Час від часу з’являлася Люцина, нещодавно така гарна й молода, а тепер стара й потворна як парка. Дож її кинув, тож вона подалася до художника в надії знайти там любов і притулок. Але художник безсоромно й нещадно знущався з неї, а якщо і впускав, то лише тому, що йому було приємно бачити на цьому зміненому обличчі доказ того, як діє його чаклунство.
Тимчасом з дожем відбувалося щось дивне. Його могутній розум втрачав енергію; серце стискалося, дедалі менше забезпечуючись життєвими соками. Стискалися та скорочувалися нерви, з незрозумілою силою тягнучись всередину й ніби стираючи в незрозумілих пресах всю внутрішню могутність його тілобудови. Все це разом створювало враження певного згорблення та осунення, притаманного людям, які починають старіти.
Вже за тиждень після завершення мініатюри висока фігура правителя серйозно змінилася. Він, який (дозволимо собі зачерпнути порівняння з довільної епохи) мав зріст Петра І, ледве дорівнював тепер за виглядом Наполеону Великому й поступово починав знижуватися до зросту Владислава Локетка.
Але ані він, ані його оточення не помічало цієї загадкової зміни у зрості. Всім здавалося, що дель Астро ніколи й не був двометровим велетнем, а завжди виглядав як Локетек.
Те, що сам правитель не помітив подібної внутрішньої зміни, тобто зменшення душі, що відбувалося паралельно з цим зменшенням зросту, навряд чи дивно: це властивість всіх тих, хто починає духовно зменшуватися... Навіть широка громадськість зазвичай не бачить цього внутрішнього змарніння в особах своїх правителів. Але зміни в тілобудові широкий загал помічає добре й має на них добру пам’ять.
Так демонічна сила мистецтва страшного художника змогла паралізувати навіть увагу багатотисячних юрб. Ніхто не замислювався над тим, що відбувається зміна, сприймаючи постійні зміни як тривалий попередній стан...
Дож самотньо працював в одній з великих бібліотечних зал свого чудового палацу. Ніхто не міг зайти туди без виклику.
І зараз правитель, заглибившись у вивчення розкладених на широкому столі мап, сидів у зручному, прикрашеному розкішним різьбленням кріслі.
Це вже був справжній карлик...
Він зовсім не помітив, як далеко від підлоги його ступні, що звисають з сидіння... Він зовсім цього не помітив і навіть не відчував, що з кожною миттю стає все меншим…
Був вже настільки дрібним, що не зміг би навіть злізти зі стільця; але так занурився у працю, що над тим не замислювався. Нарешті помітив, що не може виконати звичайного руху — встати й піти… Легше виявилося застрибнути на стіл. Зробивши це, він хотів щось занотувати на планах і дуже здивувався, що мусить вхопити перо обома руками. А коли захотів занурити його в чорнило, то з жахом побачив, що не зможе цього зробити, не залізши на якийсь вищий предмет. Тож мусив заскочити на найближчу полицю з документами, що була біля стіни, над столом…
За зростом він ледве дорівнював чорнильниці. Навряд чи можна піддатися спокусі описати враження бідолашного дожа: його кидало з боку в бік від відчаю, страху, жаху.... Він не розумів, що з ним сталося…як уві сні, не контролюючи розумом свій дивний стан.
Несвідомий того, що він настільки нечувано малий, він відчував лише, що не зможе зістрибнути на підлогу з полиці, де стояв. Під час такого ризикованого стрибка можна було зламати собі ноги… Легше було лізти вгору: тепер у його тонких, мов у комахи, кінцівках з’явилася здатність лазити по стіні. Завдяки мікроскопічним розмірам кінцівок він чіплявся за непомітні для людського ока нерівності, спричинені порами в дереві. Він ліз до дедалі вищих полиць, повз по них, наче муха, рився у нотатках і зрештою дістався місця, де починалися бібліотечні шафи. І там, залізши в шафи з книжками, вештався туди-сюди, мов у лісі, блукаючи між величезними томами. З їхніх шпаринок вороже визирали чорні потвори літер і подекуди чаїлися червоні дракони ініціалів... Наш правитель блукав по старих пергаментах, по всіляких зім’ятих актах, абсолютно не усвідомлюючи, що він робить і де перебуває. Нарешті він заліз на якусь запилюжену хроніку. Озирнувся навколо. Бібліотека здалася йому велетенською мов світ і порожньою, наче безмежність, а старі папери, якими він лазив, були щонайменше заввишки з Апенніни... Коли дивився вниз, то ніби стояв на верхівці піраміди… Він був так високо, що від висоти запаморочилося в голові, і полетів між старими фоліантами, мов у прірву...
Після падіння він лежав непритомний, аж раптом до його слуху долинули зловісні голоси. До нього швидко й загрозливо, стрибаючи по шафах з вереском і гуркотом наближалися тварини, яких він раніше не боявся. Цей писк так його вразив — він здавався йому гучним ревом… Тепер миші в уяві беззахисного правителя виглядали небезпечними, наче дикі кабани або ведмеді… І ось з’явилися ці хижаки... А тимчасом з могутньої павутини мотузок повільно спускалося велетенське темне шестируке чудовисько, свердлячи ненажерливим поглядом нещасну жертву...
У ту саму мить, коли трагічною смертю загинув дож, сталася пригода, що підняла на ноги все місто.
Його розкішний палац несподівано затрусився і розвалився, немов від удару блискавки.
