Енн Епплбом — американсько-польська історикиня, лауреатка Пулітцерівської премії.
Путін не відмовився від своїх планів. Він вважає, що союзники України втратять інтерес до війни.
Вони планували взяти Київ за три дні, а решту України — за шість тижнів. Більш ніж за 21 місяць російські війська залишили половину території, яку вони окупували в лютому минулого року. За найскромнішими підрахунками, загинуло, можливо, щонайменше 88 000 російських солдатів, і щонайменше вдвічі більше було поранено. Було знищено обладнання на мільярди доларів, російські танки, літаки, артилерію, гелікоптери, бронетехніку і військові кораблі. Якби ви спрогнозували такий результат до війни — а ніхто не спрогнозував — це здавалося б фантастикою. Ніхто б не повірив, що український президент Володимир Зеленський, професійний комік, може очолити воюючу країну, що демократичний світ буде достатньо об'єднаний, щоб допомогти йому, або що президент Росії Владімір Путін перенесе таке приниження.
Україна, Сполучені Штати та Європейський Союз досягли чогось надзвичайного: працюючи разом, вони не лише зберегли українську державу, але й дали відсіч хулігану, чий нігілізм шкодить усьому світові.
Путін підтримує ультраправі та екстремістські рухи в Європі, надає головорізів для підтримки африканських диктатур і вступає у змову з Китаєм, Іраном, Венесуелою та іншими автократіями. Від самого початку Путін сподівався, що війна продемонструє, що американську силу та американські альянси можна перемогти, і не лише в Україні, а й будь-де. Він все ще сподівається, і для цієї мети війна залишається корисною для нього.
Бойові дії створюють дефіцит продовольства в Африці, тим самим породжуючи більше заворушень і більший попит на російських найманців. Війна розпалює невдоволення і в Європі, даючи імпульс проросійським партіям. Американці та європейці розглядають заворушення в одній країні за іншою як серію ізольованих конфліктів, але Путін не вважає, що Україна і Близький Схід належать до різних, конкуруючих сфер. Навпаки, після початку конфлікту в Газі він активізував свої відносини з Іраном, запросив лідерів ХАМАСу до Москви і огудив Ізраїль через його зв'язки зі США, сподіваючись, що поширення насильства зменшить підтримку України з боку Заходу. Іранські дрони тероризують українські міста; Іран, у свою чергу, постачає російську зброю своїм маріонеткам. Вважається, що Хезболла має російські протикорабельні ракети, які вона може використати проти американських військових кораблів у Середземному морі в будь-яку хвилину.
Боротьба союзників проти Росії в Україні підірвала здатність Росії проектувати негативну силу в Європі, на Близькому Сході та в Африці. Але, незважаючи на свої надзвичайні втрати, Путін досі вірить, що час на його боці. Якщо він не може перемогти на полі бою, він переможе завдяки політичним інтригам та економічному тиску. Він чекатиме, поки демократичний світ розколеться, і сприятиме цьому розколу. Він чекатиме, коли українці втомляться, і спробує зробити так, щоб це сталося. Він чекатиме на перемогу Дональда Трампа на президентських виборах у США в 2024 році і зробить все можливе, щоб це сталося.
Зараз Путін робить ставку на республіканців, які повторюють російську пропаганду — сенатор Джеймс Девід Венс, наприклад, вторить російським словам про війну в Україні, яка призводить до "глобального безладу" та "ескалації"; член Палати представників Метт Ґетц послався на китайське державне ЗМІ як на доказ, запитуючи про гаданих українських неонацистів на слуханнях у Конгресі; кандидат у президенти від Республіканської партії Вівек Рамасвамі також назвав Зеленського, який є євреєм, нацистом. Путіну сприяє новий спікер Палати представників Майк Джонсон, який свідомо затримує військову та фінансову допомогу, необхідну Україні для продовження боротьби. Додатковий законопроект, який він відмовляється прийняти, включає гроші, які забезпечать українців системами протиповітряної оборони, необхідними для захисту їхніх міст, а також фіскальну підтримку, необхідну для підтримки їхньої економіки та критично важливої інфраструктури в найближчі місяці.
США забезпечують близько третини фінансових потреб України — решта надходить від Європейського Союзу, світових інституцій, а також від сплачених податків та облігацій, придбаних самими українцями — але без цієї допомоги Україні буде важко пережити зиму.
Частково опір республіканців допомозі Україні у боротьбі з американським супротивником є просто збочене бажанням побачити, як президент Джо Байден зазнає поразки. Решта походить від страху, що Україна не здатна перемогти. Український літній контрнаступ мав певний успіх, особливо в Чорному морі, де комбінація безпілотників і ракет сильно послабила російський флот і змусила деякі з його кораблів покинути кримський порт Севастополя. Але просування на суші було повільним. Здатності України завдати величезних втрат Росії було недостатньо для того, щоб викликати негативну реакцію або переосмислення в Москві. Генерал Валерій Залужний, український головнокомандувач, нещодавно говорив про війну як про "патову ситуацію".
Хоча Залужний також детально описав технології, необхідні для просування його армії вперед і виходу з цього тупика, його заява відновила розмови на Заході про перемир'я або припинення вогню. Дехто недобросовісно закликає до припинення вогню. Насправді вони хочуть перемоги Росії або, принаймні, поразки Байдена. Інші ж виступають за перемир'я з найкращими намірами. Вони вважають, що оскільки Путін ніколи не здасться, шкода, завдана Україні, має бути обмежена. Останнім часом я чула, як кілька людей з добрими намірами, всі прихильники України, стверджували, що цей конфлікт може закінчитися так, як колись закінчилася Корейська війна, коли кордони будуть заморожені на нинішній лінії фронту, а решта України, як і Південна Корея, буде захищена американськими гарантіями безпеки і навіть американськими базами.
Усі ці пропозиції, з добрими намірами чи ні, мають один і той самий недолік: припинення вогню, тимчасове чи інше, означає, що обидві сторони повинні припинити бойові дії. Наразі, навіть якщо Зеленський погодиться на переговори, немає жодних доказів того, що Путін хоче вести переговори, що він хоче припинити війну, або що він хоч колись хотів припинити війну. І так, за словами західних чиновників, які періодично спілкуються зі своїми російськими колегами, були спроби це з'ясувати.
Також немає жодних доказів того, що Путін хоче розділити Україну, залишивши собі лише ті території, які він зараз окупує, а решті дозволивши процвітати, як Південній Кореї. Його метою залишається знищення України — всієї України — і його союзники та пропагандисти все ще говорять про те, як, досягнувши цієї мети, вони розширять свою імперію далі. Лише минулого тижня Дмітрій Мєдвєдєв, колишній президент Росії, опублікував статтю обсягом у 8000 слів, в якій назвав Польщу "історичним ворогом Росії" і пригрозив полякам втратою їхньої держави. Послання було абсолютно чітким: ми вторглися в Польщу раніше, і ми можемо зробити це знову.
У цьому сенсі виклик, який Путін кидає Європі та решті світу, не змінився з лютого 2022 року. Якщо ми відмовимося від того, чого ми досягли до цього часу, і відмовимося від підтримки України, результатом все одно може стати військове або політичне завоювання України. Завоювання України все ще може посилити Іран, Венесуелу, Сирію та інших союзників Путіна. Воно все ще може заохотити Китай до вторгнення на Тайвань. Це все може призвести до нового стану в Європі, в якому Польща, країни Балтії і навіть Німеччина перебуватимуть під постійною фізичною загрозою, з усіма відповідними наслідками для торгівлі і процвітання. Європа, що постійно перебуває у стані війни, — ідея, яка здається неможливою для більшості людей на Заході, все ще видається надзвичайно правдоподібною для російського президента. Путін провів частину свого життя як офіцер КГБ, представляючи інтереси радянської імперії в Дрездені. Він пам'ятає, коли східна Німеччина була під владою Москви. Якщо це могло статися одного разу, то чому б не повторити це знову?
Сувора правда полягає в тому, що ця війна закінчиться назавжди лише тоді, коли неоімперська мрія Росії остаточно помре. Так само, як французи вирішили в 1962 році, що Алжир може стати незалежним від Франції, так само, як британці визнали в 1921 році, що Ірландія більше не є частиною Сполученого Королівства, росіяни повинні зробити висновок, що Україна — це не Росія. Я не можу сказати, які політичні зміни в Москві необхідні для досягнення цієї мети. Я не можу сказати, чи потрібен інший російський лідер — можливо, так, а можливо, ні. Але ми розпізнаємо ці зміни, коли вони відбудуться. Коли це станеться, конфлікт закінчиться, і можна буде вести переговори про остаточне врегулювання.
Щоб досягти цього ендшпілю нам потрібно скоригувати наше мислення. По-перше, нам потрібно глибше, ніж ми це робили досі, зрозуміти, що ми вступили в нову еру конфлікту між великими державами. Росіяни вже знають це і вже здійснили перехід до повномасштабної воєнної економіки. Сорок відсотків російського державного бюджету — ще одна консервативна оцінка — зараз щорічно витрачається на військове виробництво, що становить близько 10 відсотків ВВП, рівень, який не спостерігався десятиліттями. Ані США, ані їхні європейські союзники не зробили нічого подібного, і ми почали з низької бази. Джек Вотлінг з Королівського інституту об'єднаних служб сказав мені, що на початку війни боєприпасів, які Великобританія виробляла за рік, вистачало, щоб забезпечити українську армію на 20 годин. Хоча ситуація покращилася, оскільки виробництво повільно зростає в усьому демократичному світі, ми рухаємося недостатньо швидко.
По-друге, ми повинні почати допомагати українцям вести цю війну так, ніби ми самі її ведемо, змінивши наш повільний процес прийняття рішень відповідно до нагальності моменту. Україна отримала зброю для літніх бойових дій дуже пізно, що дало росіянам час побудувати мінні поля і танкові пастки — чому? Навчання українських солдатів силами НАТО в деяких випадках було поспішним і неповним — чому? Ще є час виправити ці помилки: перелік проривних технологій Залужного, який включає інструменти для здобуття переваги в повітрі та кращого ведення радіоелектронної боротьби, слід сприймати серйозно вже зараз, а не наступного року.
Але шлях до закінчення цієї війни пролягає не лише через поле бою. Ми повинні почати думати не просто про допомогу Україні, а про перемогу над Росією — або, якщо ви віддаєте перевагу іншій мові, про те, щоб переконати Росію піти будь-якими можливими способами. Якщо Росія вже бореться з Америкою та її союзниками на багатьох фронтах, через політичне фінансування, кампанії впливу, зв'язки з іншими автократіями і терористичними організаціями, то США і Європа також повинні дати відсіч на багатьох фронтах. Ми повинні перевершити Росію в конкурентній боротьбі за дефіцитні товари, необхідні для виробництва зброї, блокувати оновлення програмного забезпечення, необхідного для роботи їхніх оборонних заводів, шукати способи саботажу їхніх виробничих потужностей. Цього року Росія використала менше зброї та боєприпасів, ніж торік. Нашим завданням має бути зробити так, щоб наступного року було ще гірше.
Захід вже наклав санкції на Росію і ввів експортний контроль на електроніку і багато інших компонентів, необхідних для російського міністерства оборони. Парадоксально, але цих санкцій зараз може бути занадто багато, їх важко відстежувати і виконувати, особливо коли матеріали проходять через треті або четверті країни. Замість цього ми повинні націлитися на найважливіші ланцюги постачання, позбавляючи росіян конкретних верстатів і сировини, необхідних їм для виробництва найсучаснішого озброєння. На початку війни США та їхні союзники заморозили валютні депозити Росії. Активи багатьох російських олігархів також були заморожені в надії, що це зробить їх більш схильними до спротиву війні. За деякими винятками, цього не сталося. Тепер настав час забрати ці активи і віддати їх Україні. Ми повинні продемонструвати, що наша відданість принципу відшкодування Росією втрат Україні є реальною.
Але частина наших грошей теж потрібна. Витративши їх зараз, ми заощадимо в майбутньому, і не лише тому, що зможемо запобігти катастрофі в Україні. Навчившись боротися з Росією, витонченою автократією з глобальними амбіціями, ми будемо краще підготовлені до пізніших, більш масштабних конфліктів, якщо коли-небудь виникне більш масштабна боротьба з Китаєм чи Іраном. Що ще важливіше, перемігши Росію, ми зможемо зупинити ці більші конфлікти до того, як вони почнуться. Метою в Україні має бути припинення брутального вторгнення Росії — і стримування інших від повторення такого вторгнення деінде.
Джерело — The Atlantic
