Наші стосунки з моїм першим хлопцем відбувались усе одно наче під наглядом згори. Я маю на увазі те, що інколи ми з ним у наших стосунках переживали важливі співпадіння, пояснити які неможливо нічим іншим, крім як напівбожественним втручанням. Що я маю на увазі:
Я часто бувала у нього вдома і ми разом сиділи на його робочому кріслі в його компі. Я у нього на руках сиділа зазвичай. Він мені дозволяв тицяти Вконтакте з його сторінки, я бачила його переписки і все таке. Якось, я вже не пам’ятаю як саме це сталось, але я наштрикнулась на його переписку з якоюсь мадам. Її звали Саша. Там було щось напівромантичне, після чого я виїбала йому мозок, закатала істерику і вимагала пояснень. Вона пропонувала йому зустрічатись.
Він пояснив, що це його одногрупниця по ліцею, і так, вона в нього закохана, вони спілкуються, але він їй відмовив. Він сказав їй, що він їй не підходить, він їй не пара. Я не зрозуміла цього пояснення і не зрозуміла його дій: чому він не повідомив її про те, що він зайнятий? У нього є дівчина, це я. І це не я примушувала його до стосунків, він мене хотів.
Я наполягала на тому, щоб він просто перестав з нею контактувати, спілкуватись.
Після того я перестала бачити повідомлення від неї, бо він періодично видаляв діалог. Але якось так співпало, що я якраз відкрила інтернет і прям мені в лице вискакнуло знов повідомлення від тієї «суперниці».
Якось з часом я на це почала забивати, або ми так багато часу проводили разом, що мені загалом було зрозуміло, що ні на кого іншого, крім мене, в нього часу і простору вже не лишається.
Я та мої батьки поїхали на день народження до доньки татового друга на лівий берег. Повертались ввечері вже додому, їхали в метро. Нам треба було пересідати з зеленої гілки на червону. Я була трошки, мені здається, хмільна або в поганому настрої. На одній зі станцій вже червоної гілки у той самий вагон, де їдемо ми, на ті самі двері, біля яких я сиджу, заходить мій хлопець, та його таємна закоханка і ще якесь третє чувирло (дєвочька). Вони просто вирішили втрьох погулять.
Минуло ще пару місяців, а може і рік. Ми довго не бачились і мене вже почало нагрібати, що ми довго не бачились. Мій хлопець мені сказав, що він зайнятий навчанням і ми зустрітись не можемо, бо йому реально ніколи і він не може. Я тоді домовилась з подругою з Боярки, що ми або разом з нею кудись поїдемо, або я поїду до неї в гості. Це вже було надвечір, коли я дочекалась в Ірпіні автобуса, щоб їхати у Київ. Тільки я у нього зайшла, тільки я розвернулась лицем в салон, бачу – мій хлопець і його найкращий друг дитинства. Я сіла біля них мовчки і посиділа до кінцевої. Йому було очевидно неприємно і він потім спробував виправдатись, що хотів провести час удвох зі своїм другом і не хотів про це нікого повідомляти (мене).
Я не пам’ятаю себе, чому не пішла від нього ще тоді, коли вперше знайшла його переписки з іншою, або коли він невдало виправдався, або коли зустріла його з тією дівчиною в метро.
Все ж настав момент, коли я вже охолола настільки, що спокійно його повідомила, що нічого не змінюється і нам краще більше не зустрічатись. Я втомилась і мені вже було все одно, хоч і десь на задвірках свідомості сумно від ситуації.
Він тоді божився мені, що його поведінка йому самому неприємна і він виправиться і такого нічого більше не повториться, і я йому повірила і типу пробачила. Це був wrong move, бо після того мене зовсім попаяло від гормонально-емоційних качелей, які я перестала контролювати. Це відбулось саме на тілесному рівні, не у наслідок від досвідів прийому МДМА чи кислоти, просто тіло перебудувало свої процеси і почало видавати інші реакції.
У мене був день народження. Мій хлопець не прийшов до мене на день народження у той самий день, або якось так. Він або прийшов до мене за декілька днів після, або за декілька днів до, щоб повідомити, що він не прийде. Чому? Бо він пішов/піде – він мені це прямо сказав словами ротом в моє обличчя при особистій зустрічі – на день народження до Марини зі свого універу (чи з групи, чи з гуртожитка, чи з потоку – мені невідомо). Я тоді його мовчки вдарила.
Ми з моєю подругою з Боярки поїхали на базу відпочинку, що належала КПІ. Мій тато тоді вже працював тренером в басейні КПІ і тому ми періодично їздили на ту базу на Київське море в Димер.
Тоді там відпочивали татові колеги-друзі по роботі. Якось увечері усі, включно зі мною та моєю подругою, зібрались за спільним столом їсти шашлик. Моя подруга дьорнула мене за руку і прошепотіла, що вона знає одного з татових друзів. Олександра Щербакова. Я запитала звідки і чи впевнена вона у цьому. Тоді вона розповіла, що в дитинстві її відправили в басейн на плавання, щоб виправити її сколіоз, і вона ходила саме до цього тренера. Вона пам’ятає його гучний гулкий голос, його інтонації і його лице.
Тому я і кажу: я задоволена, що ми розійшлись. Я сама була нездатна на розрив, і те, що мій хлопець зі мною розійшовся, попри усі наслідки для мене від цієї події, насправді виявилось для мене спасінням.
Він дав мені багато хорошого, багато уваги, багато досвіду. Він мені допомагав і після нашого розставання, коли я зверталась до нього. Він мене ніколи не морозив, не був зі мною грубим, різким.
Я довго вірила у те, що ми ще зустрінемось і що можливо знову будемо разом. Я саме наділяла цю думку вірою у неї і мені здається через те вона одного разу таки перетворилась на дійсність.
Минуло півтора чи два роки, він мені знову сам написав у Вконтакте і запропонував зустрітись. Я погодилась, бо багато думала про нього, сумувала за ним і хотіла його побачити. Я довго була впевнена у тому, що я після нього вже нікого не кохатиму, і його у тому числі. Тобто що у мене залишилось кохання саме то тієї його версії, яку я знала десь там у минулому.
У мого тата був друг-тезка, з яким він познайомився уже в дорослому віці. Можливо я вже про це згадувала, але мені здається це цікава історія здорових дорослих дружніх стосунків. Я маю на увазі, що існує таке твердження, що типу чим старшою стає людина, тим важче їй будувати нові стосунки, знаходити нових друзів, бо вона занадто вкорінюється у своєму.
Ми тоді були на відпочинку в Партеніті, в Криму. Жили в готелі, і там була спільна зона назовні. Тобто перед входом до номерів був майданчик критий штучним газоном, на якому стояли столи. Моя мама палила, тому вона ходила туди покурити, можливо ми там вечеряли – я цього майже не пам’ятаю. Якось ми там сиділи, за одним з інших столів теж сиділи люди, хтось до когось вліз у розмову – чи ті люди до розмови моїх батьків, чи навпаки – так вони розговорились і надовго потоваришували.
Той новий татів друг був спортсмен, лижник. Мій тато плавав. Наскільки я зрозуміла, вони мали щось спільне і можливо мали спільних знайомих. У них була різниця у віці щось у межах 10 років, мій тато був старшим. У того друга була перша дружина балерина. У нього, наскільки я зрозуміла, було багато жінок, бо я знала ще як мінімум про двох інших. Одна з них провалилась у сільському туалеті у вигрібну яму з лайном і ледь у ньому не втопилась, її врятував її батько.
Він запрошував нас взимку приїхати в Карпати покататись на лижах, типу він як інструктор повчить. Ми їздили у Славське два чи три роки підряд. Лижі я так і не освоїла, бо мені було страшно, але я запам’ятала, як ми підіймались у бобіку по багну на гору і перетинали на машині гірські річки. Застрягали у тому багні, водій вів бобік не знімаючи лижних чоботів.
Там мій тато познайомився зі ще одним чоловіком, який став йому дуже близьким другом. Його звали Олег. Ким він був я не знаю, взагалі не знаю про нього нічого, крім його імені. Він здавався мені-дитині дуже м’якою за характером людиною, але я його не знала. Він для мене існував просто як факт.
Він був у лижному костюмі салатово-фіолетового кольору, і в нього на спині і на грудях були зображені кола типу як на мішені. Його так і прозвали: Олег Чєловєк-Мішень.
Моя мама теж дуже здружилась із тим Олегом і у нас на компі довго зберігались відео з тих поїздок у зимові Карпати, на яких моя мама із Людиною-Мішенню співали акапельним дуетом десь на парковці перед рестораном або приміщенням оренди спорядження в оточенні засніжених білих Карпатських вершин.
Ми з Фуадом (моїм колишнім) теж співали дуетом. У нас тембри, які дуже пасують одне одному. Мені прикро, що він не дуже розумний і вирішив не помічати того, що ми готовий до виступів гурт цілком визначеної типової категорії.
Той татів друг, Людина-Мішень, помер. Я не пам’ятаю чому, по-моєму його вбили незадовго після анексії Крима.
У мого брата були друзі по спортивному інтернату, наскільки я зараз можу зрозуміти. Я не знаю як насправді, бо у нас велика різниця у віці. Одного з них звали Ростік і він мені дуже подобався. Я майже була в нього закохана.
Я добре потоваришувала з однією з однокласниць моєї подруги з Боярки, Машею Мельниченко. Настільки, що вона приїздила до мене в гості в Ірпінь. Вона теж фоткала, робила мені фотосет і потім поїхала у Канаду навчатись на фотографа. Я не дуже зрозуміла що це був за формат освіти і де саме вона навчалась, але історія така точно була.
У тієї Маші, у її родини, була дача у селі Ровжі. Якось вона запросила мене разом з подругою з художки до неї на святкування її дня народження на тій дачі. Там зібралась компанія з 12 дівчат. Ми розділились, бо частина хотіла грати в «я ніколи не», а ми – не пам’ятаю чого хотіли. Знаю, що ми не хотіли грати, бо там обговорювались високі теми типу кого їбали на столі, а кого ні. Я тоді ніколи не ділилась ні з ким подробицями своїх сексуальних відкриттів та досвідів і не збиралась починати – для мене це була сакральна напівтабуйована тема.
На ніч ми все одно всі об’єднались, бо у нас були шишки і багато хто виявив бажання зробити з п’ятилітрового пластикового бутля водний і дунути. У нас все вийшло.
В універі у нас була лише одна група на нашому курсі. Тобто не було такого явища у нас як потік, потокові лекції. На нашу спеціальність ніхто не хотів йти, можливо тому, що вона була нерозрекламована. Тому нас було 20 людей і ми доволі непогано між собою спілкувались.
Одного разу ми зібрались з одногруппницями, щоб випити вина і це скінчилось тим, що буквально посеред ночі нас занесло на квартиру до якогось хлопця, знайомого однієї з дівчат, в Солом’янському районі. Ми зразу завались в його кімнаті на ліжко, робили селфі і знайшли у нього на підвіконні або травмат або запальничку-муляж пістолета. Ми приїхали до нього, бо хотіли усі випити самбуки із підпалом. Нам це вдалося: ми усі випили вміру погорілої самбуки з об’ємного винного бокала.
На моїй першій роботі у нас теж був дружній колектив, я про це вже згадувала, не лише всередині маркетинг-відділу, безпосередньою частиною якого я була, а між відділами ми теж багато та відкрито спілкувались. Ми разом збирались на пиво, на кальян, в караоке, на настолки і навіть на каяки.
На каяки ми вибирались неодноразово – я загалом кайфую від цього заняття.
Один маршрут у нас був з Гідропарку на Русанівські фонтани. Це було під вечір і на тому маршруті треба було прогрести під мостом і ще десь звернути у канал. Мені здавалось там була сильна течія, бо мені доводилось сильно працювати руками, щоб мене не відносило і декілька разів мені здавалось, що пизда. В сенсі що там ніхто нікого не чекав, ми усі були в каяках-одиночках і при цьому вже сіло сонце.
Але таких страшних місць було лише два і той маршрут мені запам’ятався найяскравіше.
Моя керівниця в маркетинг-команді була недойобана доросла самотня жінка з дитиною-сином перехідного пубертатного віку. Можливо до неї погано ставились і вона свій стрес і свою роздратованість зривала крім іншого на мені.
Коли вона зрозуміла, що я добре справляюсь із роботою, вона почала звалювати на мене все більше і більше завдань, про які я не була впевнена, що я – працівник того рівня, який мав би ті завдання вирішувати.
Ми як компанія проводили заходи для клієнтів і партнерів, типу щоб знайомити із продуктами, захочувати до співпраці. Щоб організувати захід треба було багато з ким домовитись і підписати договори про співпрацю.
В компанії на той час був один юрист, його звали Олег. Я не розуміла, як я маю вичитати та укласти договір, якщо я в житті ніколи не стикалась із веденням документації. Моя керівниця відправляла мене наполегливо до того Олега, щоб він мені все пояснював. Я не можу сказати, що прям постійно сиділа в нього на шиї, але періодично дійсно перекидувалась із ним документами і заходила до нього в кабінет, щоб він мені особисто щось пояснював і давав поради.
Після того, як я освоїла вичитку договорів, вона (керівниця) примусила мене подавати квартильний звіт про проведені маркетинг-активності зі зведеною таблицею витрат-доходів.
У мене тоді ледь не вийшла душа з тіла, ледь не тріснула жопа по шву, я ледь остаточно не втратила здоровий глузд від стресу і втоми, і я ненавиджу ту керівницю досі саме за те, що вона дозволяла собі ображати мене на рівні особистому.
Вона називала мене тупою на увесь опенспейс. Спеціально принижувала відкрито і привселюдно. Відкрито словами гучно називала мене тупою. Зі мною так на той час навіть моя рідна мати не спілкувалась.
Особливою розвагою для неї була видача зарплати. Коли підходив цей день, вона усім призначала 1:1 зустрічі. Треба було зайти до неї в переговорку і вислухати півгодинний у кращому випадку потік лайна про те, що гіршого співробітника не існує в компанії, усе було зроблено на найгіршому рівні, відсоснішого нікого вона не знала за життя і їй взагалі соромно і здається неправильними видавати цей конверт із зарплатою.
У конверті було 10 000грн.
Але бували і бонуси після проведення івентів. Інколи навіть щастило і вона саме бонусні конверти видавала мовчки і тихо. Завдяки тим бонусам я звозила себе у подорож Європою.
Це дивна історія, але вона довела мене і я в істериці та виснажена звільнилась. Минуло пару місяців, я не могла знайти роботу, постійно отримувала відмови. Тоді я вирішила, що напевно у мене не той рівень навичок для дизайнера і пішла на курс у Projector. Мені довелось попросити маму, щоб вона взяла на себе кредит, щоб я могла оплатити собі навчання у Projector. Курс тривав півроку і за півроку я мала виплатити за навчання 36 000грн маючи зарплату в 0 грн.
Я вже почала навчатись, коли мені пощастило (мені так здалось), бо я змогла домовитись про позицію дизайнера із з/п 15 000грн. Це аж на 5 тисяч більше, ніж в мене було до того! Але я вийшла на стажування/пробний день і зрозуміла, що це зовсім не ті умови, в яких я готова працювати.
Хоч я раніше і отримувала 10 000грн, тобто працювала майже безоплатно, але мені було зручно їздити на роботу, я працювала у гарному чистому світлому новому офісі, мені там видавали нову техніку Apple, було цікаво, були бонуси, ми десь їздили, щось бачили і таке інше.
Мені запропонували повернутись. Мої друзі-колеги повідомили мене, що маркетинг-мегеру знищено, її більше не існує, керівник тепер наш івент-менеджер і він сам особисто запросив мене назад. Він пообіцяв мені 17 000тис грн. Ще трошки згодом стало 20 000грн. Мене все влаштовувало і я змогла виплатити без проблем і затримок той кредит на оплату навчання в Проджі.
Ми ще після мого повернення крутили пісню «Двічі в одну річку не війдеш», але мені вдалося, я увійшла.
Після першого курсу в Проджі у мене були ще другий і третій. Це стандартна ситуація, більшість із тих, хто приходить в Проджектор, лишаються там крутитись на колах із курсів, бо просто прикольно, цікаво.
Я сходила на Graphic Design Fundamentals, Strategic Marketing та Motion Design Basics. Останній я не закінчила, бо мені було дуже легко і в моєму житті склались такі обставини, що мені довелось переключитись на вирішення побутових проблем і закинути той курс. Хоча мені подобалась викладачка курсу і я достатньо багато корисного для роботи від неї дізналась.
Окрема історія як я вступала на той перший курс з графічного дизайну. Ніщо, можна сказати, не далось мені у моєму житті без зусиль.
Тоді ще була така система, що, щоб вступити на курс, треба було пройти три етапи відбору: написати типу мотиваційний лист і заповнити анкету, здати тестове завдання-екзамен і пройти особисту співбесіду. Кураторів на курсі було аж троє.
На той день, коли мав відбутися екзамен, я по-перше вже звільнилась з роботи, а по-друге, я мала б бути у Валенсії. Тобто я не була впевнена, що у мене буде можливість здати той екзамен. Мені довелося везти із собою планшет, яким користувалась моя мама типу як домашнім прикольчиком. Він був тонкий і легкий, занадто легший за мій тодішній ноут, і я не була впевнена у тому, чи вивезе він роботу декількох графічних редакторів одночасно…Але мені все вдалось. Мені тоді довелося всрати цілий день у Валенсії на той екзамен. Але коли я слава богу впоралась, усе збереглось, відправилось і було отримане, ми з подругою, з якою були у тій подорожі, знайшли місцевий нетуристичний клуб, де танцюють фламенко і пішли туди дивитись танці.
Це була діра типу Владиславової, там було дуже небагато місця, сцена. Столи зі стільчиками стояли аж впритул до сцени і глядачів набилось стільки, що деякі стояли, у тому числі у дверях. Танцювала жінка і по-моєму моя подруга навіть щось знімала на відео, але у мене лишилось про той день нічого, крім спогадів у моїй голові.
Я прожила 5 років в тому самому під’їзді, але є сусіди, з якими я досі жодного разу не перетнулась і не знаю їх візуально. Наприклад нещодавно я несла додому жучиню жука-оленя і під дверима у під’їзд вперше зустріла сусідів зверху. Чоловік здався мені схожим на Івана Семесюка.
Усе на тій самій моїй першій роботі в одному з відділів був колега-фан гурту Пирятин. В тій компанії практикувався такий щорічний прикол як Таємний Санта і моїй подрузі по відділу маркетингу якось випало саме тому колезі робити подарунок. Так я дізналась про гурт і про Семесюка. Я не слухала їхніх пісень, не знаю чому. Я прочитала книжку.
Сусіда звуть Григорій, я записала.
Владислав любе розповісти байку про те, що у нього був якийсь втаємничений Партньор Єгор, коли він відкривав свою діру Федчук1. Того Партньора ніхто ніколи не бачив і за той час, що я щоденно майже впродовж усього робочого дня, а інколи і довше за те, сиділа із Владиславом на його робочому місці ніякий партньор і ніякий Єгор не з’являлись.
Зате були Максим та Бодік. Вони там знаходились як частина інтер’єру.
Максим любив зайти посеред дня зі своєю гітарою та підсилювачем, всістись і заграти щось неймовірно заунивне. Я жодного разу не почула від нього нічого, що хоч на півграмульки було б схожим на життєствердну музику.
Я йому сподобалась і Владислав уже одразу і наперед авансом почав мене ревнувати до Максима, хоча не робив до мене ніяких підкатувальних дій. Максим добрий і звертав на мене увагу не від зворотьної пасивної агресії. Якось ми сиділи втрьох, Максим запитав мене, чи дозволяю я йому мене сфотографувати. Я не зрозуміла. Вірніше, я дуже конкретно зрозуміла навіщо, і відмовила йому. Не треба мене фотографувати, щоб потім десь самотьно і пошепки надрочувати на моє фото.
Владислав зрозумів помилку свого друга і почав фотографувати мене без дозволу і так, щоб я не бачила, що він це робить. І потім виставляв мої уродські фото на свою сторінку і сторінку кав’ярні.
Із Бодіком я спершу навіть мала нормальні людські предметні розмови. Владислав якось підчепив Богдана, щоб той розповів мені про свою птічку. У нього була домашня птічка у клєточьці. Богдан розповів, що птіцульку звуть Вайсік і що вайс перекладається як «білий».
Справа у тому, що Владислав висловлював неприязнь то тієї нещасної ув’язненої пташки-папужки, і більш за те, утворив бандитське угруповання із двох вуличних котів, які лазили до нього на підвіконня (2-й поверх), щоб вони допомогли йому її позбутись.
Владислав тупий. Скоріше за все він не знав, як відкривається дверка у тій клітці, і йому потрібна була допомога котів, щоб вони її відкрили і випустили Вайсіка на волю.
В садочку я була, мені здається, Сніжинкою. І по-моєму моя мама самостійно шила мені костюм (сукню). У мого брата теж був новорічний костюм, але мені здається, що він вже був шкільного віку, коли вдягав його. Костюм був типу П’єро, але без такого пишного ворота і рукава були нормальної довжини. Він був чітко розділений на дві половини, одна була червона, а інша бірюзово-блакитна. До цього костюма йшов височенний ковпак, по-моєму, теж з двох колькорів. Там були смішні великі помпони-гудзики, але я не пам’ятаю чи вони усі були однакові, чи у них через одну теж чергувались кольори.
Він зберігався у нас той костюм і я вдагала собі на голову той ковпак. Ще фотка була мого брата Олєжи в тому костюмі.
Я не впевнена, але варіантів не так багато, і, думаю, той костюм теж пошила моя мама.
Владислав якось зізнався мені, що він – швєй. Він хотів і намагався стати моделлю одягу, він працював у магазині одягу, він знає історію моди, йому це просто подобається і ця тема завжди була предметом його щирої зацікавленості.
Він збирав якісь лекала і сам собі підшивав речі.
Він пошив собі класну спідничку з кишень, це називається баска і я, чесно кажучи, звикла думати про баску як про жіночий аксесуар.
У мене колись була чорна сукня з такою штукою, дуже вдало шита, дуже гарно додавала мені фігури.
Мій тато навчався в ІнФізі (Інституті Фізкультури) і у часи його навчання для того, щоб стати…(я не знаю яка у нього спеціальність в дипломі), треба було вчити медицину. Він розповідав, що вони ходили дивитися операції і що він ставив експерименти над своїм тілом. Оплачувані, наскільки я розумію.
Він також отримав спеціалізацію масажиста і якийсь час, я не знаю як довго, працював масажистом для дітей із ДЦП. Він розповідав, що вони були як водорості (рослини, що погойдуються).
Фуад насправді познайомив потім мене особисто зі своїм другом-росіянином, якому я відправляла гроші, тобто я точно знаю, що саме він їх отримав.
Це було у листопаді 2022 року, Фуад тоді лишився жити у Варшаві і той росіянин зі своєю дружиною теж. Я була дуже задоволена тим, що можу поспілкуватись із ними вживу, мені це було цікаво. Ми не посварились і не підіймали в розмовах теми війни. Ми навіть не згадували про той грошовий переказ.
Дружина його була білоруска, Маша. Мені сподобалась її зовнішність, вона була ненафарбована і у неї на обличчі не було ніяких ознак втручання «індустрії краси». Ми навіть з нею знайшли жарт, який ми обидві знаємо і який нам обом здавався смішним. Це доволі непопулярний жарт, крім неї я знала може ще одну людину, а може і взагалі особисто не знала більше нікого, хто б про нього знав.
2022 я опинилась сама в Румунії. У мене була робота, і в Бухаресті знаходився один із офісів компанії, тож я поїхала, щоб працювати звідти. Я цього не планувала, воно якось органічно саме собою так склалось.
Там я познайомилась зі своєю колегою. Вона була з Херсона і приїхала тоді в Бухарест, виїхавши із вже окупованого міста. З Херсона. Вона працювала фінансистом і чомусь в офісі в Києві ми жодного разу не перетнулись. Я не знаю, чи взагалі бувала вона там, якщо так, то ми, напевно, сиділи у різних боксах.
Ми якось натикали в інтернетах, що в Бухаресті магазин «Берьозка» надає допомогу переселенцям з України. Ми пішли туди перевірити цю інформацію і, можливо, по продукти. Я просто була здивована, що «Берьозка» досі існує, а крім того мені здавалось, що це російський магазин.
Я не запам’ятала чи видивилась там якісь цікаві продукти.
