Президент Олександр Стубб стверджує, що Україна може повторити успіх Фінляндії
ТИРАН у Кремлі заявив, що ця територія знаходиться у сфері його впливу, і зажадав нерівноцінного обміну землями. Коли його вимога була відхилена, він інсценував операцію під чужим прапором, а потім вторгся, розраховуючи захопити столицю за два тижні. Західні демократії пообіцяли підтримку, але не виконали своїх обіцянок. Менш ніж за п'ять років жертва була змушена віддати десяту частину своєї території Росії і пообіцяти вічну нейтральність. Така доля спіткала не Україну в цьому десятилітті, а Фінляндію в 1940-х роках. Зараз це одна з найуспішніших і найпроцвітаючих європейських держав.
Фінляндія знову в центрі уваги. Її президент Олександр Стубб був присутній на зустрічі минулого місяця в Білому домі між Дональдом Трампом, Володимиром Зеленським та шістьма іншими європейськими лідерами. Коли Трамп звернувся до Стубба, одного з найвідданіших і найрозсудливіших прихильників України, він сказав:
«Ми знайшли рішення в 1944 році, і я впевнений, що ми зможемо знайти рішення в 2025 році, щоб покласти край агресивній війні Росії, знайти та отримати тривалий і справедливий мир».
А в нещодавньому інтерв'ю в Гельсінкі для The Economist пан Стабб сказав про рішення 1944 року, яке багато хто вважає поразкою:
«Ми все ще відчуваємо, що перемогли, тому що зберегли свою незалежність».
На момент першого нападу Сталіна під час Зимової війни 1939-40 років Фінляндія була незалежною лише 21 рік, провівши більшу частину 19 століття у складі Російської імперії, а 600 років до того – у складі Швеції. Вона була включена до таємного пакту Молотова-Ріббентропа, який розділив Центральну та Східну Європу між Німеччиною та Радянським Союзом. Фінляндія була віднесена до останнього.
Однак, на відміну від інших частин колишньої Російської імперії, а також більшої частини Центральної та Східної Європи, Фінляндія, країна, яка сьогодні налічує менше 6 мільйонів населення і має 1300 км кордону з Росією, ніколи не втрачала своєї незалежності та демократії. Це стало можливим не завдяки підтримці Заходу, а завдяки мужності її народу, чесності її еліти та суворому реалізму людини, яка командувала її армією протягом років війни — Карла Густава Маннергейма, колишнього генерала Російської імператорської армії, який був настільки ж рішучим у боротьбі, як і в прийнятті гіркого миру.
У березні 1940 року, після «16 тижнів кривавих боїв без відпочинку вдень і вночі», Маннергейм звернувся до своїх солдатів:
«Наша армія все ще стоїть непереможеною перед ворогом, який, незважаючи на жахливі втрати, збільшився в чисельності».
Недостатня підтримка з боку Заходу та переважна чисельність і жорстокість ворога, «життя якого та моральні цінності відрізняються від наших», означали, що, хоча Сталін і не досяг своїх максималістських цілей, Фінляндія мусила поступитися землею, але не своїм народом.
«Ми маємо бути готові захищати нашу ослаблену Батьківщину з такою ж рішучістю та таким же запалом, з якими ми захищали нашу неподільну Батьківщину», — сказав Маннергейм.
Після закінчення Зимової війни та подальшої Війни, в якій Фінляндія на деякий час відкинула росіян, було евакуйовано все населення Фінської Карелії — понад 400 000 осіб. Промова Маннергейма була оприлюднена в кабінеті президента Володимира Зеленського в перші місяці війни, але була забута.
Мир, нав'язаний Фінляндії в 1944 році, був далеко не справедливим. Але могло бути й гірше. Фінляндія віддала 10% своєї території, включаючи Карелію і половину Ладозького озера. Її армія була обмежена, як і можливість вступити в НАТО. Вона була змушена дозволити Росії орендувати військово-морську базу на Порккалі, півострові у Фінському затоці, що знаходиться всього в 30 км від столиці. А оскільки пізніше під час війни вона об'єднала сили з Гітлером, її змусили виплатити репарації Радянському Союзу, який напав на неї п'ять років перед тим.
Для більшої частини світу це було поразкою. Для пана Стабба, чий батько народився на території, анексованій Радянським Союзом, і чия літня резиденція стоїть у Порккалі, яка з 1950-х років знову належить Фінляндії, це виглядає інакше. Не маючи жодних гарантій безпеки від Заходу чи когось іншого, Фінляндія реалізувала цю незалежність не шляхом антиросійської політики, яка майже напевно призвела б до чергового вторгнення, а шляхом побудови однієї з найуспішніших країн Європи.
«Люди не чекали ідеальних умов. Вони працювали з тим, що мали», — пояснює Рісто Пенттіла, експерт із зовнішньої політики.
У політиці та ЗМІ Фінляндія ретельно уникала всього, що могло б розлютити Москву. Для більшості сторонніх спостерігачів те, що стало відомо як «фінляндизація», було рабською формою умиротворення. Для пана Стабба та більшості його співвітчизників «це було визначенням реальної політики в той час, коли у нас не було вибору». Це дозволило Фінляндії дотримуватися своїх основних цінностей: загальної освіти, соціального забезпечення та верховенства права.
Задовго до вступу до НАТО в 2023 році Фінляндія розробила систему «тотальної оборони», яка базується на обов'язковій національній службі та добровільній участі приватних підприємств. Її армія, що складається з призовників, має резервну силу майже в 1 мільйон навчених громадян. Еско Ахо, прем'єр-міністр у 1990-х роках, каже, що все це було б неможливим без почуття справедливості.
«Фінляндія змогла створити національну оборону не тільки через загрозу з боку Росії, але й тому, що мала щось, що варто було захищати».
Пан Стабб каже, що сьогодні Україна перебуває в кращому становищі, ніж Фінляндія в 1944 році — «зруйнована, бідна країна», яка майже не мала підтримки ззовні. Україна має союзників, які працюють над гарантіями безпеки та допомагають їй економічно. Україна, за його словами, може або зациклюватися на минулому і нарікати на несправедливість зовнішнього світу, або «зібрати уламки, відбудувати країну і повірити у власне майбутнє», викорінивши корупцію, сприяючи свободі та соціальній справедливості, покінчивши з цинізмом. Ось який вибір стоїть перед країною.
Джерело — The Economist
