Тиша в кімнаті. Дим від думок. І це запитання, яке не зникає: а якщо я справді нікому не потрібна?
Іноді тобі не кажуть “ти зайва”. Тобі просто не залишають місця. Не питають думки. Не кличуть. І ти розумієш: твоя присутність - не тиша, а фон.
Це й є формула непотрібності: ти існуєш, але тебе не враховують.
Часто людям не потрібна глибина. Їм потрібна зручність. Якщо ти не зручна, не відповідаєш їхнім очікуванням, забагато мовчиш, а коли говориш то це не світська бесіда - тебе викреслюють. Поступово, повільно, не залишаючи тебе в своєму просторі. Вони не хочуть особистість - лише декорацію. Хорошу приставку до бесіди, хоча швидше до пустої балаканини без сенсу і мети. Розмови про хлопців, дівчат, плітки, моду і тренди.. Поганого в цьому небагато. Проте коли це стає нормою а не винятком - це система. Де немає місця людям глибоким, тихим, проникливим, людям які зазирають в саму суть а не лише бачать поверхню. Якщо ти не береш участі в цій виставі - ти вибуваєш. Як невмілий актор який має великі амбіції і жодного таланту в очах інших.
Я вмію мовчати. Вмію бути холодною. Але іноді ця тиша звучить як “ти просто більше не потрібна”. І я думаю: як це - бути людиною без якої нічого не зміниться?
І тоді - пауза. Крок назад від хаосу людей. Без розмов і вистави. Я за кулісами. Спостерігаю за цим всім. За ними. Якщо я зайва - отже, я вільна.
Коли ніхто не чекає - я стану потребою без них.
Якщо не вписана - створю власну систему, де я - центр, а не декорація.
Формула непотрібності - це не вирок. Це початкова умова свободи.
Бо найстрашніше - бути потрібною не собі.
