Ось уже близько півроку я користуюсь чайником-фільтром для води.
Справа у тому, що раніше я замовляла воду у 10-літрових бутлях із доставкою додому. Це зручно і дуже доступно у ціні. Але потім у моєму житті відбулись зміни і зараз у мене просто немає можливості продовжувати користуватись такою послугою.
Коли я жила з батьками, у нас в Ірпіні була з крана достатньо чиста вода для того, щоб її пити. У нас теж був фільтр для води, але особисто я – говнопій і зазвичай кип’ятила воду одразу з-під крану на чай. Я впевнена у тому, що вода була достатньо чиста, бо мій тато там щось із цього приводу перевіряв.
Потім я переїхала на Дарницю і жила там зі своєю подругою-одногрупницею та її знайомою у трикімнатній хаті. Ми усі працювали на роботах і у нас більш-менш були гроші. У гуртожитку підчас навчання в універі я не жила, бо життя в гуртожитку для мене гірше за тортури чи самогубство.
Моя одногрупниця більшу частину життя прожила у Києві на Русанівці і у неї була звичка до того, що воду з крану пити не варто, тому з її ініціативи ми замовляли воду у бутлях із доставкою до дверей.
Коли я звідти з’їхала, щоб жити самостійно, я повернулась до своїх старих звичок і тривалий час пила воду з крана.
Десь півтора роки я прожила самостійно сама в орендованій хаті до знайомства з ВладФедчуком. Коли ми познайомились, він постійно напирав на чистоту води і мені довелось почати замовляти собі додому воду так, як ми робили це на Дарниці.
Так вот, фільтрована вода з чайника-фільтра дійсно має відчутно чистіший смак. Хоча я все одно задрочуюсь і спершу кип’ячу набрану з крана воду, потім проливаю через чайник-фільтр, а потім за потреби знов кип’ячу на чай або суп.
Чисту воду я п’ю дуже рідко, бо мені елементарно не дуже хочеться. Коли хочеться, я зазвичай беру мінералку в магазині об’єму 0,5 або 0,3. Я навіть 0,5 води можу пити декілька днів.
Я пам’ятаю себе раніше, наприклад у студентські роки, або ще на першій роботі, коли я спокійно могла випити 0,5 пива, сидру або лимонаду. Зараз, коли я купую навіть лимонад у пляшці 0,3, мені цієї кількості забагато.
Комбуча, яку я беру зазвичай, продається в об’ємі 0,25 чи 0,275 і це для мене ідеально.
Перший енергетик, який я спробувала називався Гуарана. Він продавався у жестяній банці. Мені тоді було років 12.
У мене була однокласниця, з якою я дружила з самого дитинства, з першого класу. Але потім в процесі дорослішання ми змінили наші кола спілкування і між собою спілкувались не так часто і не так близько. Тим не менш, ми подобались одна одній, жили приблизно поруч і періодично виходили разом посидіти на дитячому майданчику, погойдатись на качелях та щось важливе обговорити.
У нас була в Ірпіні довга вулиця Озерна. Вона була зовсім нерівна. На тій вулиці розташовувався магазин-генделик, який ми називали «Магазін На Горбакє». Малось на увазі, що він на підвищенні, на холмі. От ми пішли туди, бо знали, що це вразлива точка і там нам точно продадуть будь-що, і купили там два енергоса.
Потім популярним став напій Revo, бо його рекламу крутили по ТБ. Revo: one shot, one hit. Я пила його всього декілька разів, не знаю чому.
Я не дуже взагалі прагнула до алкоголю, можливо тому, що мені вдома тато дозволяв пити пиво. Він брав суху солену тараньку або якусь іншу рибу (я не розбираюсь у цьому, я таке взагалі не їм) і пиво, і чистив рибу собі і мені, і дозволяв відпивати пиво з його бокалу, або наливав мені трошки окремо.
Щось серйозніше пива мені дозволили випити у 14 років. Це був пластиковий стаканчик шампанського на весіллі в моєї троюрідної тітки (це довга історія, звучить так, ніби вона дуже далекий родич, але ні).
Самостійно я почала пити у 16 років. Я пила сидр та/або вино. Я ніколи не пила горілку і рідко пила чи хотіла спробувати щось міцніше.
Я і до свого нинішнього віку горілку у чистому вигляді не пила і не п’ю. І з соком теж. Ніякої кривавої мері і я не знаю які інші класичні коктейлі готують на горілці. Мені несмачний томатний сік, ні підсолений, ні без солі.
У перехідний підлітковий період я почала помічати за собою, що часто не хочу розмовляти ні з ким, не хочу починати розмову, не хочу її підтримувати, часто не хочу відповідати на тупі репліки, звернені до мене.
Інколи я переживала почуття нєудобності за тишу та мовчання, особливо із малознайомими людьми. Здавалось, що я наче зобов’язана заповнювати тишу, якось специфічно поводитись, щоб сигналізувати людині, що я привітна, маю добрі наміри, нічого від неї не хочу, маю гарний настрій і таке інше.
Це було важко у собі переживати, тому що я картала себе за свій характер (я прагнула поводитись все ж так, як зручно мені), але мені і хотілось себе перелаштувати, щоб бути більш зручною та легкою у спілкуванні. Я завжди думала про себе, що я – цеглина. Важка людина. Зі мною важко.
У мене була двоюрідна сестра, сильно старша за мене. Більше ніж на 10 років. Вона 84-го року, а я 97-го. Ми доволі часто бачились, я її дуже любила і коли я була дитиною, вона була для мене прикладом. Мені усе в ній подобалось і я хотіла бути схожою на неї, як вона.
Коли я бувала у них в гостях, вона малювала для мене фей по типу тих, яких я бачила в улюбленому коміксі W.I.T.C.H. і у неї дуже добре виходило. Вона навіть розфарбовувала свої малюнки кольоровими олівцями чи фломастерами і вони були насичені, дуже яскраві і реально не гірше за ті, що були у коміксі.
Вона вчилась в університеті Шевченка на факультеті Журналістики і якийсь час працювала на телеканалах випускним редактором. Не впевнена, що правильно це називаю. Редагувала тексти, які йшли в бігучу строку знизу підчас трансляції новин і тому подібне.
Якось ми з нею зустрілись у нашої спільної бабушки, і вона поділилась зі мною своїм захопленням: Human Design.
Один із головних постулатів Human Design: треба діяти за природою свого тіла. Вона зробила мені розрахунок типу як в астрології треба розкласти все по домам, знайти Солнце в зеніті, Марс у затемненні тощо. І карта мого тіла по Human Design показала, що в мене «пустий горловий центр». Це розшифровується як «у вас рідко буває підключення голоса до голови». У сенсі, що я більше думаю ніж говорю, і говорити мені приємно із окремими людьми, які самі ініціюють розмову.
Це було дуже доречно тоді для мене у моєму особистісному становленні. Я дослухалась усіх порад, які надав мені Human Design, і так вдало пережила пубертат.
Настільки вдало, що я призвичаїлась нести себе такою, як я відчуваю себе всередині.
В моєму житті був ще один момент, коли вона (моя двоюрідна сестра) «прочитала» мене і, можна сказати, дала пораду до виходу з мого заплутаного становища.
У мене був хлопець, моє перше кохання, ми доволі довго як для того віку були у стосунках, і вони були дуже глибокими, дуже щирими і дуже добрими. Він кохав мене по-всякому. Коли ми розійшлись у мене було відчуття, що з мене вирвали шматок м’яса і у мене в тілі на тому місці діра.
Потім поступово усе ставало все гірше і гірше, тобто додавались інші життєві обставини, які занурювали мене все глибше у безпроглядну темряву та сірість депресії. Я постійно відчувала страх, стах за своє життя, біль втрати, мені було важко дихати і у мене з’явився невротичний заскок ковтання: я не могла ковтати їжу, воду, часто давилась.
Я думала про те, де ж нарешті моя межа. Я розуміла, що живу у насиллі, і що якщо таке життя – єдине, яке мені світить у майбутньому, воно мені не потрібне. У мене були думки щодо суїциду, я проходила багато самотестувань на депресію, які усі дуже точно встановлювали, що вона в мене є, і дуже точно описували мій стан на основі відповідей. Як вийти з того стану я не знала, і це було не найголовніше.
Моя сестра прийшла до мене на якесь свято привітатись. Вона просто прийшла до нас у гості, і потім піднялась до мене в кімнату на другий поверх, бо хотіла зі мною погадати на картах Таро.
Я у містику не вірю, мене не лякають циганки, вони мене не гіпнотизують, я ніколи не передбачала своє майбутнє, не робила ніяких заговорів, приворотів, не обкурювала кутів, не виганяла демонів. Але карти я люблю і мені завжди було цікаво дізнатись, що там по Таро. Я знаю (чула, читала), що розклад і прочитання має робити досвідчена людина, але у цьому і іронія. Досвідчена людина читає не розклад по картах, а того, для кого робить цей розклад. Гаданіє по пацієнту.
Моя сестра ніколи не гадала на Таро, вона їх лише купила і одразу прийшла до мене, щоб ми разом їх протестували. Вона при мені їх відкрила, дістала з коробки, дістала інструкцію, прочитала її вголос по діагоналі, ми типу разом обрали підходящий короткий розклад, вона декілька разів тасонула до того нетронуту колоду і попросила мене витягнути всліпу три карти.
Розклад «Минуле. Теперішнє. Майбутнє»
Я витягую: Смерть, Повішений і Зірка.
Вона читає опис з інструкції.
Вона займалась йогою і фотографувала, вона багато читала, була дуже відкрита і з усіма могла знайти спільну мову. Мені дуже подобалась її легкість, я такою не була.
Якось вона знайшла тусівку або серед кола її знайомих-друзів-колег це стало популярним: сироїдство.
Не у сенсі ті, що жеруть сир, а у сенсі ті, що жеруть сире. Термічно необроблені продукти. Більш того, вона знайшла і тих, хто відмовився від їжі і харчується енергією сонця.
Вона ходила на семінар професійних ліцензованих читачів карт по Human Design, я теж хотіла, але цього так ніколи і не сталось. Вона віддала мені свою книжку по Human Design англійською мовою.
Хоч я і знаю, що це сектантський необґрунтований нічим прикол, який тримається на самонавіюванні, але мені все одно дуже подобалась і та книжка, і ті «знання». Я робила «карти» усім своїм подругам і знайомим, і усім переповідала що де як означає і як його треба використовувати, щоб прожити життя «справжньої себе». Усім це було цікаво, і мені теж.
Порнограф Ілля та ракета in da house
Той друг Владислава, який порнограф, від початку таким не був. Знов-таки, ми з пупсіком Душей-Владушей ще тоді не познайомились, коли він вже знав майбутнбого порнографа Іллю.
Я ходила у фітнес-студію на йогу до тренера Любові. Я довгий час займалась йогою сама вдома і у мене до неї добре відношення, бо я розумію сенс та користь статичних навантажень. Крім того в йозі треба тягнутись, а Люба вела заняття без аромагівна і зайвої поглибленої духовності. Пісєй ми на заняттях не дихали.
Якось вона мені порадила кав’ярню, і так я потрапила до Владислава і ми познайомились.
Владислав запросив мене та мою подругу на настолки. Я не хотіла, бо не люблю незнайомі компанії і не дуже люблю настолки. Я люблю карти і мені потрібний певний рівень гравців, щоб не сочитись гівном і втомою, але моя подруга мене повела примусом до Владислава на каву, і коли ми прийшли, він, у свою чергу, змусив нас сісти пограти.
Навпроти мене сидів хлопець, я знала, що я йому сподобалась, це було нескладно помітити.
Мені сподобався Владислав. Я часто у нього бувала, і він поступово затягував мене у свій дурдом. Я приходила до нього зі своїм фотоапаратом, тобто він дізнався, що я фотографую.
Одного разу ми сиділи у Федчука перед тренуванням з подругою і стали свідками того, як Владислава фоткає той хлопець, якого я бачила на настолках. Я вже була зла і ображена, бо Владислав знав, що я фотографую, і за день чи два до того я показувала йому якого рівня фотки я роблю: було очевидно, що по фотографії він міг і йому варто було б звернутись до мене. Але він вирішив, що його сфоткає криворука хуйня. Ну раді бога.
Ми обоє знали, що ми посварились, і Владислав намагався акуратнєнько обайті уголкі, щоб не наштрикнутись на мого ножа.
Минув деякий час. Владислав прямо мені нічого не каже, але він розмовляє гучно зі своїми друзями та знайомими в моїй присутності і так я дізнаюсь, що десь там по тій фотосесії готується ціла фотокнига.
Проходить ще декілька днів, можливо тиждень. Я сиджу у Федчука, п’ю свій фільтр, і тут приходить людина, якій нарешті Владислав може розповісти ту новину, яку хоче розповісти мені, але не може, бо хуй його знає що після того буде.
Він каже комусь знайомому:
«А прикинь той дєвочькі (ім’я), яка верстає фотокнигу, сьогодні ракета в квартиру попала! Там діра. А вона пішла на роботу. Каже «Так а що мені робить?» Хати немає, вона пішла в офіс».
Це жорстоко, але зважаючи на те, якого характеру була та фотокнига, воно і недарма тій дєвочьці так прилетіло.
Не люблю і не сприймаю зневагу до мого чоловіка. І коли він сам себе принижує теж не сприймаю і виступаю рішуче проти цього.
Не зрозуміла нащо фотографу-порнографу ще якась дєвочька, щоб розмістити фотографії на форматі під друк. Я фотографую, і навіть якби я не була дизайнером, є формати файлів, які треба відкривати через графічний редактор. Крім того, існує така штука як ретуш фото. Будь-який фотограф він ще і відеограф і ретушер, бо без цього інколи ніяк, особливо коли це робота.
Якщо криворука хуйня вміє відкривати фото через графічний редактор, що заважає їй зверстати фотокнигу самостійно? Фотографи готують свої роботи під виставки, під друк на різних форматах, на різному папері. Фотографія – це вид мистецтва на стику із фізикою, із технікою, із технологіями.
Пройшло ще скількись часу, коли Владислав нарешті зізнався мені, що сам створив те чудовисько-фотографа, бо наполегливо вмотивовував його на реалізацію давньої мрії впродовж як мінімум року.
Вмотивувати він дійсно зміг.
Я поїхала з міста та з країни, коли у 2022 почалась велика війна, з двох причин:
1) Я жила не у вакуумі і більш-менш чула історії про WW2. Я жінка і я не військова. Я швидко уявила, що якщо мене просто не викинуть з квартири жити на вулиці, тоді точно зґвалтують і можливо ґвалтуватимуть регулярно. Я загалом люблю себе і такого майбутнього собі не бажала.
2) Я НЕ військова, тож мені у місті та в країні підчас війни робити немає чого. Солдатікі ж работають, я так розумію. Я мирний мешканець, не люблю заважати людям, коли вони працюють.
Питання сумнівного морально-етичного складу:
Чому не мобілізували усіх БДСМ-ників?
Вони прагнуть і бити, і бути побитими. Їх не лякає біль, біль їм подобається. Якщо вони потраплять у полон, де їм світитимуть тортури, вони будуть від них задоволені, їхня психіка не зламається від болю.
Коли я працювала на першій роботі, я від колег знала, що в компанії був співробітник-БДСМ-ник, який не соромлячись розповідав про своє сексуальне БСДМ-життя. Про те, що у нього є партнерка, якій він протикає голками соски і їм обом це подобається.
Потім я вчилась на курсах з дизайну ще поза роботою та універом, і там познайомилась із дівчиною, яка мала депресію як діагноз, встановлений психіатром, і теж була прихожанкою БДСМ-тусівки Києва.
Вона розповідала мені історію свого особистого життя, як отримала депресію, чому вона рекурентна, про свій досвід спілкування з різними психіатрами і зрештою як вона потрапила до БДСМ-ників. Вона була відкрита лесбійка.
Тусівка не прихована. Ніхто не соромиться. У чому проблема?
У кого потім народжуються дебіли, дауни, олігрофрени та дцпшники? У БДСМ-ників.
Чому?
Рєпітітор па хіміє Владислав Fedchuk_kava. Дзванітє за теліфонам 380-976-66-62. Будєм ради услишать ваш голас!
Дзвінок. Владислав піднімає слухавку.
Абонент звонящій: – Ало, ви працюєте?
Владислав: –…
Поблизу нашого будину є ставок. Це калюжа, але вода в ній має охоронятись, бо це початок якоїсь там річки (не річки Либідь).
Взимку воно непогано замерзає коркою льоду, але його все одно довблять, бо кончені риболови схиблені на бурлінні ополонок.
Цією зимою з крутих схилів-берегів озера діти скатувались на санках та усьому, що попаде під руку, вниз на лід. Я теж користувалась безкоштовним атракціоном і часто проходячи повз скатувалась на жопі у шкіряних штанях. Добре ковзають і дозволяють розвивати швидкість.
Озеро знаходиться дуже близько до старих панельок. Повз озеро іде дорога і між нею та панельками є гаражі та смітник. Біля смітника за гаражами є лежанка бомжів. Там були накидані матрац, автокрісло, старий холодильник, якісь тулупи, ватніки та інше старе барахло, корисне для зігріву. Діти дістали автокрісло та щось іще із того сміття і використовували його замість санок. Воно так і залишилось лежати на воді.
Прийшла весна і лід розтанув. Усе те бомжацьке гівно потонуло у воді і лежить на дні озера. Таргани (людьми я їх назвати не можу) та їхні висери (наврядчи це діти) зараз купаються, мочать ніжки та ручки у тому озері.
Найбільше мені доставляють риболови. Їх багато на кожній помийці, біля кожної калюжі та на переважній більшості мостів.
Був час у моєму житті, коли я часто бувала на Трухановому острові і ходила по пішохідному мосту до нього. Як мене завжди дивували чоловіки, які стоять з вудками на мосту, висота якого не менше 15 метрів, і намагаються щось виловити із води з річки Дніпро.
Якби я була водолазом, я б нанизувала усім цим рибалкам на гачки частини людських трупів з дна та добре законсервоване гівно. Вони хочуть подати собі на стіл шмат термічно обробленого гівна.
Про болячки, які плавають у воді, я мовчу і взагалі не згадую.
В універі у нас також була літня практика, коли нас відправили пофарбувати роздягалки на пляжі на Трухановому острові. Так я познайомилась із тодішнім керівником КП «Плесо» Андрієм Чаукіним.
У нього щербате лице, а на його сторінці!!! У!!! фесбуці!!! (це такі особливості його письма, ще треба капсом, але я соромлюсь) були Фото з!!! Мером Кличком.
На вигляд йому було років під 40 і інтелект на його обличчі, можна сказати, був відсутній. Він вступив у наш універ, щоб стати Аспірантом. Я не знаю навіщо воно йому треба було, скоріше за все для просування кар’єрними сходами.
Андрій Чаукін приїздив у Проклятий Старий Дом на Трухановому, де, власне, розташовувався офіс КП «Плесо», і з якого нам видавали фарбу у банках та пензлі, на машині із дверима-крильцями. Вона була спортивна, червона, а двері відкривались наверх.
На старому домашньому компі у нас була встановлена програма-обучалка сліпому набору. Там були вправи на друк. Там пояснювалось як треба розташувати пальці на клавіатурі, який палець за що має відповідати, щоб друкувати швидко не дивлячись на кнопки.
Ясна річ ця програма була російською і була призначена для російської клавіатури. Мій тато встановлював її для моєї мами, щоб вона тренувалась. Але тренувалась я. Не з метою самонавчання, мені просто було по приколу і там були рівні, які я не могла пройти або проходила с трудом.
Словник-довідник іноземних слів, використаних у моїх дописах
Par a sol – парасолька – зонтик від сонця
Par a pluit – зонтик від дощу.
Le soleil ne brille pas. – Сонце не сяє.
Il pleut. – Йде дощ.
Ми з Владиславом розмовляли, але він наче боявся відповісти своїми словами і намагався уникати озвучування власнонароджених у його голові речень. Наскільки я зрозуміла, він не лише не був впевнений у своїх думках, він ще й остерігався того, що я їх почую. Мені здається він був у тому стані, коли почав втрачати зв’язок із реальністю від того, що не міг знайти у ній логіки, постійності.
Ми щось обговорювали, він сам задав тему, скоріше за все як завжди про каву. Я запитала у нього: «А ти як думаєш?». Він відповів: «Я не думаю, я не знаю».
Я хотіла мальчика, який знатиме, бо подумає.
Я розповідала йому про систему чисел у французській мові. Воно мене дивує з моменту, як ця інформація з’явилась в моїй голові.
У них є слова для позначення чисел до 10, від 10 до 16 теж самостійні, а від 17 до 19 якийсь маразм. Шестеричній системі ця логіка не відповідає.
17 – це dix-sept, дослівно десять-сім, далі dix huit, dix neuf (десять-вісім, десять-дев’ять). Потім якогось дива vingt (двадцять).
Потім знов все добре, стандартні 20, 30, 40, 50, 60.
70 – це soixante dix (шістдесят-десять). Можна було б подумати, що 80 – це шістдесят-двадцять. Нічого подібного. 80 – це quatre-vingt (чотири-двадцять).
90 – можливо окреме слово? Можливо знов самостійна система? Ні, 90 – це quatre-vingt-dix. Чотири-двадцять-десять.
99 – це quatre-vingt-dix-neuf (чотири-двадцять-десять-дев’ять).
Я сподівалась Фуадові французи здадуться дурними. Фуад дуже любить пригадати, що саме вони (хто «вони», він ж думає, що він турок) навчили Європу мити дупу.
Сподіваюсь не дуже складний прикол про системи підрахунку, ліку, обліку…
