Обозу залишалося їхати більше трьох тижнів, але Хойту не судилося засумувати в дорозі хоча б через те, що майбутніх учнів уже почали розподіляти по групах, у яких вони мали їхати до самої столиці, і можливо навіть далі. В Хойтовій групі, окрім нього з Грегором, було ще п'ятеро дітей, що теж мали стати паладинами: Ліза – весела дівчина з Грону, гарної зовнішності з каштановим волоссям і карими очима, вона частенько заспокоювала забіяк, а також співати пісень, що в неї дуже добре виходило. Ден – трішки огрядний та балакучий хлопець з Рокстеда, з обличчям у веснянках, русявим волоссям та карими очима, великий любитель готувати. Ітан – худорлявий біловолосий хлопець з блакитними очима, на котрого час від часу дуже дивно поглядали академісти, через що він був трохи відлюдькуватий, але цікавий в розмові, особливо коли мова заходила про чудовиськ, про яких він знав дуже багато. Марі, дивна сирота, котра залишилася без батьків через інцидент у її містечкові, з довгим прямим волоссям кольору воронячого крила і сірими очима, з пронизливим поглядом, через який здавалося, що вона дивиться прямо в душу, та Леон, доволі натренований чорнявий та кучерявий хлопчина з янтарними очима, а також задиркуватий і надто самовпевнений, син заможного купця, який вважав себе кращим за решту, тому він, бувши в їхній компанії, постійно вихвалявся.
Він же був єдиним з їх групи хто вмів використовувати зброю, тому Хойт частенько влаштовував з ним спаринги, під час яких Леон уже не був таким самовпевненим, тому що Хойт був кращим за нього бійцем.
Також не можна забувати про Адама – молодого академіста, якого приставили наглядати за Хойтовою групою. Високий та худорлявий чоловік двадцяти шести років, з гарним почуттям гумору і хорошою вдачею, що швидко зробило усіх у його групі приязними до нього. Єдиний, хто не розділяв загального настрою, був Леон, але враховуючи його характер, це й не було дивним.
На групи усіх поділили після того, як діти визначилися з тим, ким хочуть стати, щоб витратити менше часу на підготовку до вступу, тому що цього року церемонії вступу відбудуться раніше, ніж було заплановано, хоча нікому так і не пояснили чому, але Ален, головний академіст каравану, лаявся дуже довго, що свідчило про те, що причина перенесення церемоній вельми серйозна.
З цієї невідомої нікому причини зараз академісти прискорено навчали дітей не тільки під час привалів, а й навіть в дорозі, в основному пояснюючи їм принципи магії, з якою їм всім доведеться зіткнутися.
Магія як виявилося була дуже точною та вивіреною наукою, зовсім не такою як уявляло собі більшість, її основою були енергограми – тонкі лінії що створювалися заклинателями з магічної енергії доступної їм, і формувалися в складні формули, їх роль це задати команду яку має виконати світ. Однак не всі могли робити це однаково, те що академісти називали талантом до магії насправді було поєднанням кількох факторів, таких як: кількість магічної енергії, рівень інтелекту, здатність інтелекту пристосовуватися до використання магії, швидкість мислення та сумісність з магією взагалі.
Самі ж академісти вели себе як і належить умілим наставникам, підліткам було цікаво слухати їх лекції, навіть коли мова йшла про доволі складні речі, і вони навіть розпалили вогник суперництва виплачуючи по кілька мідяків тим хто краще вивчав теми та освоював теорію магії.
Так і продовжувалася їх подорож, коли Адам зібрав своїх підопічних разом навколо вогнища.
— Так, народе! – він вже звично гукнув усіх, і тихіше продовжив. – В мене є важлива новина. Завтра ми проїжджатимемо повз орду нежиті, яка направляється в ліс нетопирів, тому я попрошу вас бути максимально можливо обережними і уважними.
— І що, ніхто їм не завадить? – стурбовано запитав Ден.
— Ні, тому що ліс Нетопирів – це якщо ви не знаєте, в’язниця нежиті, і для того, щоб з нежиттю не було жодних проблем було прийняте рішення пропустити її, тим більше, що йдучи до лісу вони нікого не чіпають самі по собі, однак все одно прошу вас бути обережними, якщо один з мерців помітить вас – він може напасти. Головне, якщо помітите такого, швидко скажіть про нього нам, а ми вже розберемося, – він вказав головою на академістів-охоронців, що супроводжували обоз. Звичайно ж, ми будемо накладати чари аби нежить оминула нас, тому такого статися не повинно, але обережність не завадить.
— Хоча я думаю, що з вами нічого немає статися, тим більше, що з вами два таких півня...кхе-кхе, майстра меча, – Адам з усмішкою глянув на Хойта з Леоном, після чого вони почали, як і завжди, спопеляти один одного поглядами.
— Що ж, друзі, давайте вечеряйте і спати, на нас чекає ще довга дорога.
Ідучи назад до шатра академістів, він обернувся до Хойта і тихо сказав:
— Хойте, придивись за ними раптом що, охоронців завтра буде мало в таборі, вони всі допомагатимуть нам.
— Добре, Адаме.
Він злегка посміхнувся і пішов далі, а Хойт повернувся до вогнища, на якому Ден доварював кашу.
— Як думаєте, ми побачимо нежить? – з ентузіазмом запитав Хойт.
— Спаситель збав, Хойте, – з острахом в голосі сказав Грегор. – Нам ще тільки цього не вистачало.
— Х-м-м-м, взагалі-то так...
— Що!? – уже здивовано викрикнув Грегор.
— Нічого, Грегоре, їж кашу, – Хойт вирішив не жахати друга далі.
— А ось я не боюся нежиті, я якось бачила цю ходу нежиті до лісу нетопирів, – озвалася Ліза.
— І я також, – додав Леон.
— А ти, Марі? – поцікавився Ден.
— І так, і ні, – як завжди холодно відповіла дівчина.
— Тобто?
— Я не стільки боюся нежиті, стільки її недолюблюю.
— Недолюблюєш? – Зацікавлено запитав Хойт, та відповіді на своє запитання не почув. – Що ж, напевно, це не моє діло.
— Хто б казав, Хойте... – хмикнув Грегор, помішуючи кашу, щоб швидше холонула.
— Ех, твоя правда Грегоре, – відповів хлопець, згадуючи невеличку пригоду в магазині малецифістики.
— І все ж таки це дивно, зазвичай нежить не ходить такими великими групами щоб академісти їх побоювалися, та й Ален чомусь довго лаявся і наказав обозу пришвидшитися, щось тут не чисто, - Ітан дивився у вогонь тримаючи їжу на колінах, і спершись головою на руку про щось замислився.
— Тут не має про що думати, ми діти і нас нічого не скажуть, якби було щось серйозне нам би все одно не сказали навіть будь ми дорослими, - Марі сиділа й так само незацікавлено помішувала їжу.
— Та все ж щось сталося, аномальна поведінка нежиті потребує вивчення, і…
— І не твоя робота цим займатися, - обірвала його Марі, після чого почала їсти ставлячи крапку в обговоренні.
— Ти Ітане ще той зануда, тобі б в чарівники, я чув ти талановитий, - спробував змінити тему Хойт.
— Я теж так думаю, але все одно я стану паладином, я роблю це не тільки для себе, а й для сестри яку залишив позаду.
Після Ітанових слів запала незручна тиша, навіть Леон зазвичай байдужий до їх справ схоже уважного його слухав.
— Та годі вам, я ні про що не шкодую чи типу того, навіть серед паладинів є архіваріуси, майже повноцінні чарівники от на цю роль я й мітитиму, тож не переймайтеся зі мною все в порядку.
Від навмисно серйозного вигляду, та від його раптової знервованості підлітки залилися сміхом.
— Агов, що я такого сказав?
— Ти б себе бачив зі сторони, цей вічно серйозний зануда і раптом так розхвилювався, та й ми всі мабуть думали, що ти продовжиш розповідати історію з сестрою, а ти раптом виправдовуватися, от оказія, - Хойт підійшов і відчутно поплескав розгубленого Ітана по плечу.
— Та я щось… - Ітан ще більше зніяковів.
— Буде тобі, нам незвично бачити такого тебе, от і все, менше думай про це і більше їж, а то охолоне.
Не відповідаючи Ітан почав тихо їсти разом з рештою. Одразу після вечері вони до самої ночі вели розмови про найбільший їх зараз інтерес, нежить, легенди та історії, в перемішку з фактами від Ітана допомогли йому прийти в себе, і він знову зі звичним спокійним виразом розповідав про те, що схоже було його серцю ближче ніж гумор.
Наступного дня караван рухався як звичайно десь до полудня, коли розвідники яких відправили уперед помітили орду нежиті, що розтягнулася на кілька кілометрів.
Трохи пізніше Адам зібрав групу разом на обід і повідомив новину:
— Народе, наші розвідники помітили орду нежиті, про яку я вам розповідав вчора.
— Що, так скоро? – запитала стурбовано Ліза.
— Так, тому я прошу вас не виходити за межі табору. Це може бути небезпечно.
Зазвичай усміхнений та навіть трохи легковажний Адам виглядав серйозним як ніколи.
— І ще, мене не буде поруч з вами, тому що я потрібен в голові каравану, замість мене за вами та іншими дітьми пригляне Джерем.
До речі, про Джерема. Це був дуже старий огрядний академіст, який інколи допомагав куховарити й розбирався в цьому ой як непогано. Дехто навіть жартував, що він готує краще, ніж чаклує.
— Привіт, дітлахи, – Джером підійшов до їх групи.
— Ви разом з іншими групами будете зі мною, і не думайте вкоїти чогось дурного, інакше пожалкуєте, – Джером потряс в повітрі кулаком для більшої загрозливості, що, власне, не дуже йому допомогло.
— Ну все, друзі, я пішов, – мовив Адам.
— Удачі, Адаме.
— А ти куди?
Джером гукнув Ітана який пішов одразу ж за Адамом
— Я лише спитати.
Не повертаючись до старого академіста він пішов уперед.
— Ти хочеш щось спитати? – Адам сповільнив крок, - Тільки швидко.
— Адаме, там же щось сталося, правда? Не може бути ця купа нежиті та пришвидшення каравану бути збігом.
Адам різко спинився і поглянув Ітану прямо в очі. Він не хотів говорити справжньої причини, але щира зацікавленість в очах хлопця розчулила його серце. Він був академіст і не міг просто так відмовити такій жазі до знання.
— Ти вельми кмітливий Ітане, дійсно дещо сталося, але ти обіцяєш що це лишиться між нами?
— Так, обіцяю, - твердо відповів Ітан.
— Гаразд, слухай, - Адам схилився до нього. – Кілька днів тому від атаки паладинів загинув чарівник якого прозвали «королем нежиті», він довгий час стримував нежить та ворожих до живих істот некромантів, і тепер коли його не стало ситуація різко погіршилася. Не питай чому так сталося, погляд на це питання Палантирців в значній мірі не сходиться з думками таких приблуд з інших країн як я, скажу лише, що коли ти захочеш вивчити це питання то спробуй підійти з різних точок зору, тільки так ти знатимеш правду наближену до істини, а тепер іди назад до решти, і щоб рот тримав на замку.
Адам спровадив Ітана назад до решти не давши тому й слова сказати, хоча бачив що той виглядав трохи розгубленим. Він розумів що перед цим підлітком стоятиме ще багато подібних питань на які йому не зможуть дати відповідей, та й сам він по правді дуже поспішав, і міг лише надіятися що той знайде правильну відповідь.
— Так, шмаркачі, ходімо за мною! – тим часом Джером махнув рукою закликаючи усіх до себе.
Хойтова група пройшла за ним у центр їхньої частини табору, де вже було більше півсотні дітей.
— Ідеально... – сказав собі під ніс Хойт, розглядаючи натовп який то і діло немов молоко на вогні намагався розтектися хто куди.
— П-с-с, Хойте, я все чув. Ти що, щось задумав? – підозріло зіщулився Грегор.
— Тобі здалося, – Хойт намагався зробити якомога невинний вигляд, та виходило не дуже через лукаву усмішку.
— Ага, здалося... Ну дивися, Хойте, знову ти мене у свою авантюру не втягнеш.
— Ну чого ти, Грегоре, все ще ображаєшся за той випадок з куріпкою?
— Не просто куріпкою, а куріпкою Джерема. В мене досі вуха болять.
— Ну хто ж знав, що він наклав на неї закляття відстеження. Вона виглядала такою доступною і...смачнооою, – мрійливо протягнув Хойт. – Ще й цей старигань наклав закляття відстеження на їжу! Чим він взагалі думав?!
— Ну-ну, та якби не Адам, то нам би так легко це не обійшлося, а ось Джером після такого, напевно, аж до скону накладатиме ці закляття на куріпок й іншу їжу.
— Можливо, але все ж таки Адам заступився за нас тоді лише тому, що розділили її зі всіма, так що за те, що ми так легко віддулися, можеш подякувати мені.
— Дуууже тобі дякую, Хойте, – єхидно промовив Грегор, – за те, що отримав не такої прочуханки, як міг.
— Слухайте усі мене!
За допомогою магії голос Джерома звучав ніби у вусі кожного із присутніх на подвір’ї.
— Ви повинні сидіти тут і нікуди не рипатись доти, доки не повернуться ваші наглядачі, в разі порушення цього, кхм, правила, вас буде суворо покарано.
— А куди вони пішли? – викрикнув хтось із натовпу.
— Вони пішли готувати закляття, щоб відвести орду якомога далі від нас. Невже тобі нічого не казали?
— Але хіба ми не в безпеці!? Нам казали, що нежить йде в ліс нетопирів.
— Саме так, однак, таке велике скупчення живих може привернути їхню увагу, так що потрібно їх відвести від табору, аби вони не помітили нас.
Джерома продовжили обсипати питаннями, але Хойта це вже не цікавило, він був захоплений іншою ідеєю.
— Грегоре, нумо відійдемо.
— Ну ходімо.
Вони зайшли за шатер так, щоб їх не було видно.
— Мені потрібно, щоб ти пішов зі мною в одне місце.
— І куди ж? – підозріло запитав Грегор, немов почав здогадуватися, що друг задумав.
— Ти краще став менше питань і просто йди за мною.
— Хойте... – Тон Грегора не обіцяв чогось хорошого.
— Так? – приречено запитав Хойт.
— Ти мене за ідіота маєш! Я прекрасно знаю, куди ти йдеш, і кажу тобі категоричне «ні», – Грегор поставив руки в боки й пронизував Хойта поглядом.
— Але чому? Це ж такий досвід для майбутніх паладинів – побачити справжню нежить, – захоплено, ледь не з сяйвом в очах відповів Хойт.
— Хойте, я розумію тебе, але схаменись, в нас навіть зброї немає про всяк випадок.
— Є, – хлопець дістав з-за спини тренувальний меч, що до цього ховав десь під сорочкою.
— О, чудово, але навіть якщо так, то зброї немає в мене, – Хойт мовчки дістав другий меч.
— Ти знущаєшся.
— Ні, я потурбувався про безпеку друга.
Грегор спопелив Хойта поглядом.
— Ти ж все одно підеш, – Грегор чи то запитав, чи то ствердив, вже знаючи відповідь, та все ж таки надіючись на протилежну.
— Так.
— Знаєш я все ще можу розказати про твій задум Джерему.
— Якщо ти це зробиш, хріна лисого я з тобою розмовлятиму, - Хойт сердито насупився.
— Та щоб тобі, - Грегор потер потилицю. – Гаразд, зробимо як ти кажеш, але в наступний раз, ти не посмієш мене не послухати, зрозумів.
— Обіцяю тобі, честю лицаря.
— Але ж ми будемо паладинами! До того ж, табір охороняють як ти надумав вибратися?
— Я знаю, що зараз частина охоронців в голові обозу, допомагає відвадити від нас нежить, тож вибратися буде не так і складно.
Хойт з Грегором почали тихо пробиратися крізь табір в напрямку лісу туди, звідки їх на думку мали йти мертві. На той час їх частина табору була майже порожньою через те, що більшість академістів і охоронців направилися в голову колони, так що труднощів в тому, щоб непомітно покинути табір, у них не виникало.
Вийшовши з табору, певний час вони йшли через ліс майже не ховаючись, він був відкритим та світлим, але чим далі вони заходили в нього, тим напруженішою ставала атмосфера навкруги, й згодом вони почали пробиратися майже навприсядки, хоча здавалося б нічого не змінилося. Але ні, вся природа наче відчувала, що в її володіннях зараз крокує смерть, і їй це явно не подобалося. Тварини, птахи, різні повзучі гади, навіть комахи тікали в бік табору, наче від лісової пожежі, однак те, від чого тікали звірі, було ще небезпечніше. Після пожежі природа завжди відновлювалася, вогонь був частиною кола життя, та нежить була іншою, протиприродна аура смерті яка її оточує, зайва в цьому світі і отруює його, особливо якщо затримується десь.
— Хойте, це дуже, дуже погана ідея. Нумо повернімось, поки є можливість, – боязко і шепотом сказав Грегор поглядаючи на ліс в якому все менше і менше життя.
— Ні, відступати вже ніколи, та й хіба можуть майбутні паладини боятися нежиті? – Хойт підштрикнув друга, та це не сильно на нього подіяло.
— Отож, бо й воно, майбутні, і я хочу, щоб ми ними таки стали.
— Не бійся, просто довірся мені, – Хойт видавив з себе посмішку, хоча самому теж було страшно. Але бажання побачити те, за чим вони пішли (чи, може, проста нерозсудливість) штовхали його вперед.
— Ти помітив? Навколо немає тварин.
Ліс навколо них дійсно неначе вимер. Не бажаючи раптово наткнутися на нежить, чи просто зі страху, хлопчаки йшли крізь ліс максимально обережно, прислухаючись до кожного звуку, як раптом почули шарудіння попереду. У напрямку звуку був невеликий пагорб, і Хойт швидко повів Грегора під цей пагорб, якраз під корінь старого дерева, за яким було зручно ховатися.
— Що таке, ти щось помітив? – стривожився Грегор, його очі бігали навколо
— П-с-с-с-с!
Хойт заткнув йому рота, а сам тим часом виглянув з-за пагорба і побачив його – справжнього ходячого мерця. Вже майже зогнилий, той був більше схожий на скелет, обтягнутий залишками плоті та обривками одягу. Він повільно ковиляв до пагорба, за яким ховалися хлопчаки, так що вони ще поки могли тихо втекти. Взагалі-то вони змогли б втекти в будь-якому випадку, адже мерці хоч і бігають, але досить повільно. Але Хойту в голову запала божевільна ідея.
— Грегоре, – прошепотів він, – відійди на кілька кроків.
— Навіщо?
— Довірся мені, просто відійди.
— Д-д-добре...
Грегор, пригинаючись, відійшов на кілька кроків назад, так що він все ще не бачив мертвяка який повільними кроками ковиляв в його сторону.
— А тепер, за моїм сигналом, ти встанеш і будеш стояти, не дивлячись ні на що.
— Хойте, що ти задумав? – в голосі Грегора звучав страх.
— Довірся мені, – Хойт став трохи вбік і піднявся по корінню старого дуба, що був для них сховком.
— Зараз!
Грегор піднявся і нарешті помітив мерця, в той час Хойт почав здійснювати свій план. Мрець помітив Грегора і почав ковиляти в його бік, але видно, що Грегору і не треба було казати, щоб він не рухався, він упав в ступор від страху, а його наповненні жахом очі втупилися в мерця, який вже майже дістався до нього, і лише тоді він видавив з себе крик.
— Хоооойт!!!
А за тим…
череп мертвяка розлетівся на шматки, Хойт кинувся на нього зверху ударивши його важким тренувальним мечем.
— Встиг!
Викрикнув Хойт, після чого друзі стояли десь хвилину, зціпенівши, й дивилися на вже не ходячого мерця, який тепер лежав на землі купкою кісток і плоті.
— Х-х-х-хойте! Що це в біса було?! – обличчя, поблідле від страху, вже швидко ставало червоним. Грегор був розлючений. – Що це було, я тебе питаю?! Куди ти зник?! Навіщо ти сказав мені встати?! ЩО?! ЦЕ?! БУЛО?!
— Я вирішив, що зможу вирубити цього мертвяка, тому й попросив тебе встати, а сам побіг на гору, щоб ударити його по макітрі.
— Хойте! – очі Грегора палали люттю, а сам він ледь не зривався на істерику. – Як ти міг?!
— Мені здалося, що це буде круто, – саме в той момент Грегор дізнався про мабуть найгіршу рису Хойта, самовбивчу нерозсудливість, коли той не думав про наслідки, а просто робив що хотів, так ще й з таким виразом обличчя наче все робить правильно.
— Якщо ти хоч раз утнеш щось подібне, я прикінчу тебе, чуєш, чесне слово, ти про це пожалкуєш, - від суміші страху та гніву на очах Грегора проступили сльози, його обличчя стало бордовим, а руки так і норовили потягтися уперед аби поколотити Хойта.
— Добре-добре, Грегоре, обіцяю, я більше такого не утну, – намагаючись заспокоїти друга відповів Хойт. – Але ж все обійшлося, все добре, ти живий і цілий, а зомбі лежить на землі.
— Хойте! – здавалося що руде Грегорове волосся спалахне наче полум'я.
— Ну все-все, не галасуй, а то ще мертвяків набіжить, і я не впевнений, що зможу їх усіх так само вирубити.
— Та йди ти в безодню, – все ще зло, але набагато тихіше відрізав Грегор.
Раптом вони почули шелест в кущах неподалік.
— Хойте, що це?! – через страх перспективи знову зустрітися із зомбі весь Грегорів запал кудись зник і він знову зблід.
— Я не знаю і не хочу знати, що це, забираймося звідси, - підтверджуючи свої слова Хойт схопив Грегора за руку й помчав що було сил.
Вони мчали через ліс, наче навіжені, не зважаючи на гілля яке било їх по обличчю та на коріння яке заважало бігти, й тільки перед самим табором зупинилися, аби відпочити й привести себе до ладу, поки їх ніхто не бачить.
— Як ти думаєш, воно піде за нами?
— Навряд чи, ми так бігли, що зомбі напевно одразу ж і відстав якщо він там дійсно був.
— От і добре, не вистачало, щоб ми із собою мертвяка привели.
Відпочивши, хлопці пробралися в табір, там саме де й вийшли, і повернулися до решти.
— Де ви були? – Першим їм зустрівся Ден.
— Гуляли.
Хойт з Грегором обмінялися поглядами.
— Ти краще скажи, Джером не помітив, що нас немає?
— Ні, вам пощастило, що я вас відмазав.
— Дякую тобі, Дене, - сказав, видихаючи, Хойт.
— А все ж таки, куди ви ходили?
— О-о-о-о, це я тобі розповім пізніше, ти краще скажи де решта.
— Вони всі сидять в он тому шатрі, й там зараз таке видовище: Ітан грає в шахи з Леоном.
— О-о-о-о, не можна пропускати як зазнайці втирають носа, – Грегор потер руки, очікуючи побачити, як Леону, як він щойно й казав, втруть носа.
Вони вже втрьох зайшли до шатра, де на них чекала цікава і мила їх оку картина: Ітан зі своїм звичайним спокійним виразом обличчя сидить навпроти своєї повної протилежності – Леона, що просто палав від люті.
— Який рахунок?
— Чотири – нуль.
— І що, він все ще не луснув від злості? Дивно.
— Сам дивуюсь.
Навколо них зібралося з два десятки підлітків, які спостерігали за грою. Усім було цікаво подивитися, як Ітан вщент розгромить Леона.
— Прокляття, як це в тебе виходить! – Леон нарешті вийшов з себе. – П'ять разів підряд, це просто якийсь абсурд, щоб мене обіграв якийсь селюк.
— Прошу, я не селюк, а син сільського писаря.
— А хоч писаря, хоч знахаря та навіть чорта, але як це в тебе так виходить?!
На превеликий для себе жаль, Леон, сідаючи грати в шахи з Ітаном, ще не знав про найголовнішу особливість суперника – його блискучий розум. Він був з тих кого називають геніями, тому він був розумнішим мабуть від усіх дітей у таборі. Майже все, що стосувалося інтелектуальної праці, не було для нього непосильним, а якби його тіло було б хоч на половину таким же сильним, як і розум, він міг би стати дуже небезпечним супротивником, особливо враховуючи те, що навіть зараз за допомогою своєї голови та тактики він може битися на вельми гідному рівні, як для новачка.
— Може, ще одну партію? – нейтрально запитав Ітан, схоже що його не цікавив опонент.
— Н-і-і-і-і, досить з мене на сьогодні! – Леон вилетів з шатра весь червоний від люті, його гордості завдали сильного удару.
— Ух, ще б трішки – й ми б згоріли живцем, – зауважив Хойт, після чого весь шатер заповнився реготом.
— Так, ану припиніть реготати, – втрутилася Ліза. – Йому теж може бути неприємно.
— Він це заслужив.
— А ти, Хойте, міг би бути розсудливішим і не підіймати кпини з Леона! Врешті-решт, тебе залишили за старшого.
— Лізо, повір мені, рано чи пізно щось подібне мало статися і краще, щоб це були ми зараз, ніж наші майбутні брати та сестри, та й взагалі ми посміємося трішки та припинимо, а ось в майбутньому щось таке могло б статися, що йому до-о-о-вго б згадували, так що хай буде готовий, а якщо він не засвоїть уроку, то так йому і треба.
— Можливо, ти й правий, але ти краще на себе глянь, який розумник, а постійно влипаєш в неприємності через самовпевненість, – дівчина поклала руки в боки не давши й відповісти і поспішила вийти з шатра, за її прикладом решта розійшлися хто куди, розуміючи, що далі нічого цікавого не буде.
— Здається сьогодні не день для наших мечників, вас обох обіграли, ще й справедливо, - Грешор штрикнув друга в бік ліктем з задоволеним виразом обличчям.
— А ти виглядаєш на диво спокійним, я тільки зараз подумав про те що зробив, і чесно кажучи руки трохи трясуться.
— Ну то для мене нормально, я вже звик?
— Звик? Як це звик?
— А, я тобі мабуть не розповідав, моя мати мисливиця і часто брала мене з собою, а там то кабан, то вовк, якось раз навіть молода кеска в ліс забігла. От відтоді я й швидко приходжу до тями. Але зізнаюся, сьогоднішня зустріч мене в ступор ввела. А ти сам як так зміг сміливо на нього кинутись, як би я не злився на тебе, але так само зробити духу не стало б.
— Я таким завжди був, батько казав що в мене в серці вогонь і тому я кидаюся на небезпеки, он бач розчервонівся навіть, досі не минуло.
Хойт торкнувся лоба аби впевнитися в тому що він досі гарячий. Він згадав, що відтоді як батько вперше дав йому меча він завжди немов загоряється зсередини і що є сил кидається на ворога. Благо для нього, батько навчив як контролювати себе в бою, але це відчуття все одно було з ним.
Теж не знаючи, що робити, двійко друзів вирішили трохи потренуватися і взяли з собою Ітана який досі був в роздумах.
— Як ти думаєш, з Адамом все добре? – Хойт насідав на Грегора, забуваючи, що той не рівний йому супротивник.
— Н-у-у-у-у, моя чуйка підказує, що все буде добре, – Грегор зробив один з фінтів, яких Хойт його недавно вчив, та вийшло в нього не дуже.
— Непогано, тобі тільки не вистачає швидкості, – підбадьорив друга Хойт, після чого вдарив знизу догори, й Грегор ледь втримався, щоб не впасти. – Сподіваюсь, що твоя чуйка не підведе.
— Ха, моя чуйка ніколи не підводить, і сьогодні, до речі, теж була вірна мені.
— Ну годі тобі, все ж обійшлося.
— Еге ж, обійшлося, мене ледве не вбив зомбі.
— Але ж не вбив, і взагалі, закрили тему, краще не говорити про такі речі тут.
— Зручно тобі! Сам винен і сам мені рота затикаєш.
— Як хоч тоді, можеш розповідати як не боїшся, - єхидно відповів Хойт.
— Ах ти…, - Грегор теж не хотів отримати покарання і міг лише жалітися на самого себе, за те що втнув дурню з Хойтом.
— Зачекай Грегоре, тебе сьогодні що? – поглинутий думками, Ітан не одразу зрозумів, що почув.
— Я просто в халепу потрапив через нього, нічого незвичного, - Грегор зупинився і зверхньо поглянув на Хойта.
— Але ти казав про зомбі? Тобто ти його бачив?
— Навіть більше, Хойт його лупонув тренувальним мечем по голові, а після ми втекли.
— Це дуже погано, - Ітан скочив на місці. – Нежить так просто не вб’єш, він міг піти за вами.
Ітан узяв їх по під руки і відвів в сторону. Впевнившись що навколо нема когось хто міг би їх почути він продовжив.
— Ця нежить могла піти за вами, вони дуже сильно відчувають живих і звичайна зброя їх не бере, скоріш ходімо туди де ви його бачили, ми маємо впевнитися що він не пішов за вами.
— Давай тоді краще скажемо одразу охороні, не хочу ще раз його зустріти, - Грегора взяли дрижаки.
— Спочатку переконаймося, за те що привабили нежить до табору серйозне покарання.
— Тоді так і зробимо, але я піду сам аби нас не помітили, а ви сидіть тут - Хойт пішов не чекаючи.
— Розумно, але…
Ітан розумів що Хойту краще піти самому, але бажання цікавості в ньому сильнішало. І він таки пішов за Хойтом залишивши Грегора попіклуватися про їх прикриття, попри його заперечення.
Хойт був явно швидший, але зараз він просувався обережно та тихо, тож Ітан також за ним встигав, хоча й заледве тримаючи його на межі зору. Пробираючись через кущі та під коріннями дерев які перепліталися в нього над головою, він все більше наповнювався відчуттям пізнання незвіданого, аж доки він не зіткнувся обличчям зі спиною Хойта. Він стояв з тренувальним мечем напоготів, а спереду серед дерев було видно кілька химерних постатей. Вони йшли кудись вліво не помічаючи їх, але Ітан точно помітив їх неприродню зовнішність, це була нежить.
— Він досі тут, - Хойт вказав мечем на тіло, майже скелет, яке валялося на землі.
— Щось тут не так, - Ітан почав роздивлятися все навколо, тому й помітив як у їх бік йшов мрець, він проходив майже нечутно між кущами і Хойт його ще не помітим, але рухнутися аби сказати про це йому він не міг, тіло заціпеніло.
— «Тобі не варто боятися, поблизу є некромант який слідкує аби вони нікому не нашкодили» - в голові Ітана пролунав знайомий голос, і от тепер він справді заціпенів від страху.
— «Не хвилюйся сину, ти буде в безпеці».
— «Лише коли мені заблокують ментальний зв’язок, тільки тоді я буду в безпеці». – Ітан оргизнувся в думках, дивуючись власній хоробрості.
— «Як скажеш сину» - в останніх словах звучала глузлива усмішка.
Коли голос зник, час який наче вповільнився повернуся в своє русло, а мрець який наближався раптово перечепився за корінь і упав купою кісток. Лише на мить, але Ітан побачив миготіння темної зеленої тканими, яка одразу ж зникла.
— Ой! – тільки й зойкнув Хойт коли побачив, що сталося.
— Забираймося звідси.
Ітан щосили тягнув Хойта за собою, але він швидко його обігнав, в цей раз той не був наляканим і зміг обережно привести їх обох до табору. Сам Ітан виглядав наляканим, і він не був певен чим саме, чи тим голосом чи видовищем, та йому не дали задуматися про це.
— Чим ти думав! Нас могли помітити, і в таборі теж можуть бути проблеми, - повернувшись в табір Хойт ледь не накинувся на Ітана.
— Хто б говорив! Ти перший це почав, і всі за тобою наслідки виправляють! Ліза права, ти навіть не розумієш що ти став причиною, а якби в тебе було б менше вдачі, Грегор міг би загинути через тебе.
Ітан випалив це в один подих, на залишках злості, і сам від себе такого не очікував. Однак схоже що його слова подіяли, Хойт був такий шокований, що лише стояв з роззявленим ротом і дивився не в силах щось сказати. Так тривало кілька хвилин, Ітан не звичний таким чином виплескувати емоції просто стояв здійнявши голову у гору і розглядаючи хмари. Якоюсь мірою йому полегшало, хоча він не був задоволений цим способом. Хойт ще опустив очі до землі, його занесло подіями останніх днів і він дійсно втратив голову, та попхався куди не варто було, зараз йому його власна ідея здавалася дурною.
Та не довго думаючи Хойт прийняв найпростіше для себе рішення.
— Вибач Ітане, я повів себе як дурень, - він простягнув руку очікуючи на рішення друга.
— Гаразд, в цей раз твої слова звучать щиро, я пробачаю тобі, але лише тому що обійшлося без реальних проблем, - Ітан пожав йому руку. – І йди ще перед Грегором нормально вибачься.
— Звичайно.
Вони знайшли Грегора на тренувальному майданчику, він саме відпрацьовував якийсь прийом, і був такий зосереджений що не помітив їх наближення.
— Грегоре.
— Ай! – від несподіванки той аж підскочив. – От налякав, та твоя порада була слушною, на тренуванні так відволікся що не тільки про тривоги, а й про взагалі все на світі забув.
— Ти добре концентруєшся. Грегор, я прийшов аби вибачитися, через мене ти потрапив в халепу.
— Що це з тобою? Я хіба тебе не пробачив? Та й я звик вже до цього, я через матір часто в таке потрапляв то й не звик ображатися, я ж цілий в кінці-кінців. А от якби поранений був, тоді тобі простих вибачень було б замало. Краще допоможи мені з цим прийомом.
Грегор відійшов на кілька кроків та став у стійку.
— Можу лише позаздрити твоїй стійкості, інколи ти вражаєш своєю хоробрістю - прокоментував Ітан, та узяв посох для тренування.
Друзі тренувалися ще близько години, після чого повернулися до інших, і до самого вечора розважали себе як могли. Хоча розвагами вони здебільшого відволікали себе від того, що попри їх табір проходить орда нежиті, і лишень Ітан знав точно, що їм нічого не загрожує. В цей день не було чутно гомону, який зазвичай лунав у таборі, всю його територію охопила майже повна тиша. А під час вечері повернулися академісти.
— Доброго вечора, народе.
— Адаме!
— Як все минуло?
— Усі цілі?
На академіста налетів шквал питань.
— Все добре, ми сплели заклинання так, щоб орда пройшла і не помітила нас.
— Чудово, значить ми тепер в безпеці, – Ліза, як і решта, почувши це від Адама, заспокоїлася, і усю напругу, що накопичилася за день, як рукою змело.
— Повністю... – стомлено промовив академіст, ледь не падаючи на лежак біля вогнища.
— Розкажи, як все було! Ти бачив нежить?
— Так, по-перше, нежить близько до табору не підходила, і я нічого не бачив, а по-друге, ми швидко накласти закляття схову, тому вона нас не помічала. Після цього ми почали плести заклинання для того, щоб нежить не тільки не бачила нас, а й обходила, далі наклали заклинання аби нежить йшла лише до лісу, за тим ще маскуюче заклинання, і попереджуюче, і на кінець зробили так щоб заклинання не потрібно було постійно підтримувати. А вже після того ми зібралися на нараду і після неї розійшлися по групах.
— І що, ви робили це весь день?
— Так, ми ж не справжні чарівники, а лише академісти, більшість повноцінних чарівників відбули кілька днів тому, а в нас на це пішло багато часу, хоча думаю, що професіонали, особливо профільні, впоралися б і за годину.
Підлітки хотіли було продовжити розпитувати Адама, однак він зупинив їх.
— На всі завдання я відповім завтра, а зараз давайте, розходьтеся спати, а то в мене був важкий день, і я не маю сил з вами панькатися, Хойте, прослідкуй.
— Добре, а ти тримай, - Хойт протягнув Адаму миску з кашею.
— Дякую, сьогодні ж в вас не було проблем? – він поглянув на Хойта, поки дмухав на їжу.
— Все було в повному порядку, - Хойт всміхнуся і немов відчув як в спину йому впилися два погляди.
— Добре що хоч ви в порядку, а то Джером бідолаха кажуть заснув. В його то літа це й не дивно. Ну а зараз і вам пора спати, сон є корисним для формування здорового організму процесом, тож не зневажайте ним.
Як і сказав Адам, його підопічні розійшлися і лягли спати у своїх шатрах. Тільки зараз вночі життя потроху поверталося в ліс навколо табору, і можна було почути спів нічних птах та дзеленчання комах, що сповіщало про швидке повернення життя в цей ліс.
Стояла глибока ніч, але в головному шатрі досі сяяло світло, кілька зачарованих каменів створювали яскраве освітлення в шатрі, яке майже не виходило за його межі, і освітлювали кількох чоловіків в робах академістів
— Алене, це не можна так лишати, це загроза безпеці!
— Це не міг бути хтось з нас, ми вже перевірили майже усіх.
— Потрібно повідомити владі Палантиру.
На головного академіста тисли з різних сторін, він стояв над оглядовою пластиною на якій відображався табір в реальному часі, і переглядав запис з захисного бар’єру. Хтось зробив в ньому дірку, а візуальне зображення табору з ранку аж до вечора стер, і не було жодного сліду того, хто міг це зробити. Перевірка на брехню теж нічого не показала, ніхто з охоронців табору які мали доступ не змінювали нічого в оглядовій пластині. З їх підопічними теж все було в порядку, хоч через дірку в бар’єрі не було можливості відслідкувати чи виходив хтось, але принаймні вони всі на місці і вони в порядку. Справа виглядала настільки дивною наскільки можливо, і він здогадувався хто може бути винний.
Ірвін Штейн - злочинець який експериментував над тілами живих істот, біомант та можливо найсильніший телепат світу. Сам Ален хоч і не був до кінця згоден з рішенням Палантиру про статус Ірвіна Штейна як злочинця, декілька його медичних методів допомогли знайти спосіб вилікувати багато хвороб, проте створення химер з людей було вже зайвим, за це він дійсно заслужив звання злочинця. І зараз вони доправляли його дитину в орден паладинів, таємно, тільки орден знав про його статус, вони самі прийняли рішення про взяття його під опіку, а від академістів потрібно було тільки доставити його. Тому влада Палантиру лишиться в невіданні, доти, доки це дитя не зможе очистити своє ім’я, не син злочинця, а герой, такий був єдиний шлях для реабілітації цього прізвища.
— Посильте охорону та відновіть бар’єр, встановіть цілодобове слідкування на підопічними, ми не чекатимемо і не повідомлятимемо, це питання честі та авторитету академістів як організації!
Рядова відповідь, в таких ситуаціях, але в нього не було вибору, нехай навіть його колеги критикуватимуть його за пасивність та він виконає наказ як належить, йому залишилося два тижні і він прослідкує аби все йшло за планом.
