Паладин

Частина перша: Початок палаючої легенди.

Пролог

…На вулиці лютували бої, і по всьому місті було чути лязкіт зброї, крики та вибухи заклинань, але ці всі звуки лише відчужено розривали тишу яка тут панувала. Храм тьмяно освітлювався свічками, через що усі присутні здавалися статуями, котрі напружено слідкували за молодим паладином, який стояв, похиливши голову, посередині храму. З одного боку храму стояли ті, хто стали його братами, такі ж як і він паладини, з іншого ж – ті, до кого раніше, ще до служби в ордені, тягнулося його повне бажання, для інших людей дивної, однак все одно справедливості, серце – «слуги темряви»: чорнокнижник, некромант, кілька відьом та демонологи. Закінчивши говорити, вони дивилися на нього і очікували, що скаже їм молодий паладин, на чий бік перейде: до світла чи темряви. В його серці відбувалася боротьба, він був збентежений, та не знав, що йому робити. Раптом вираз обличчя паладина змінився, на ньому запанувала зловіща гримаса, і хвилину напруженого мовчання порушив сміх.

— Ха-ха... Ха-ха-ха... Ха-ха-ха-ха!

Божевільний сміх, який лунав від нього, збентежив усіх. Ніхто, навіть його найближчі друзі та соратники, такого не очікували.

— Як же це все дістало! – паладин підвівся на одне коліно.

— Це все приводить мене до сказу... — піднявся на ноги, та все ще не підняв голови.

— Я ненавиджу порушувати клятви! – він кинув шалений погляд на інших паладинів.

— І ненавиджу, коли мене примушують їх порушувати! – тепер його погляд був спрямований на "темних".

— Тому мені доведеться... – паладин взяв увіткнутий перед ним у землю меч, і той, замість наповнитися білою, злегка блакитною силою паладинів або криваво-червоною – темних, наповнився силою, схожою на полум'я в серці пожежі, такою ж смертельною і могутньою. – ЗНИЩИТИ ВАС УСІХ!!!

Він підняв меч і ударив в землю перед собою з такою силою, що полум’я немов вода розлетілося у всі боки бризками, а кам'яні плити та лави навколо нього, розлетілися на друзки та відкинули або поранили усіх, хто стояв занадто близько.

— Брати, ми повинні якомога швидше зупинити його! – Викрикнув Родерік патріарх паладинів, він перший зрозумів що вони у небезпеці. Лорд-демонолог, котрий стояв навпроти, подивився на паладина і теж зрозумівши, що щось не так, сказав.

— На жаль, Родеріку, – лорд-демонолог підмигнув, як колись у давно минулі часи. – Я повинен з тобою погодитися.

Демонолог і патріарх рвонули з двох боків одночасно, готові завдавати удар...і...не встигли. Паладин підняв меч вгору, з вістря здійнялося полум'я, яке охопило його вогняною сферою, і патріарху з лордом-демонологом довелося відступити на кілька кроків, щоб їх не зачепило.

— Дідько! – тільки й встиг викрикнути лорд-демонолог, Девліан – Родеріку, що це таке?! В житті не повірю, що ти таке дозволив.

— Я і не дозволяв! Гадки не маю, що з ним таке! – Патріарх був здивований не менше демонолога.

Полум'я спало – і вони побачили його: не благородного паладина в біло-золотих латах, а воїна, радше схожого на поріддя темної магії, з палаючими люттю очима. Шолом стікав цівками розпеченого металу по його обличчю, не залишаючи й слідів, лати стали чорними, як згарище, а золоті візерунки нагадували полум'я, що охоплювало його ще мить тому.

Золотий меч на його грудях змінився і тепер був огорнутий вогнем, латні ж рукавиці тепер нагадували не людські руки, а кігтисті лапи якогось чудовиська.

— Ха-ха-ха-ха-ха! Ну що, повеселимося?! – Голос паладина був зовсім не такий, як ще хвилину тому, грубіший і різкіший, він немов і не належав йому, Хойт заклав волосся назад одним різким рухом, розплескавши навколо залишки металу що був у його волоссі.

— Хойте, що з тобою?! – нажахано викрикнув Грегор, не впізнаючи друга. – Друже, схаменись!

— О-о-о-о н-і-і-і, я не хочу заспокоюватись, мені набридло слухати вас усіх! Тепер я покінчу з цим і дам собі волю! Я більше не буду стримувати себе і покажу усе, на що здатен!

— Хойте, припини це божевілля! Ти не зможеш битися зі всіма!

— Що-о-о ж, зараз ми це і дізнаємося!

Навколо його рукавиці з'явилося з десяток вогненних стріл, а меч ще лютіше спалахнув полум'ям. Він метнув стріли в колишніх товаришів, вклавши в них стільки сили, що разом з кількома паладинами вони знесли частину храму, а випад мечем потягнув за собою шлейф вогню і миттєво спопелив декількох не достатньо швидких демонологів.

— Ах ти ж виродок! – люто викрикнув Девліан. – я проллю твою кров!

Випад мечем і ще один – і Девліан з Хойтом зійшлися в смертельному танці з такою люттю, що іскри від полум’я та криваво-червоної демонічної магії сипалися в усі боки, опадаючи і підпалюючи усе навколо. Тут у битву втрутився Родерік, удар його молоту Хойт зупинив рукою, й патріарх відскочив назад. Хойт послав у відповідь з десяток стріл услід огорнувши патріарха полум’ям, однак магічний щит захистив його, і жодна з них не завдала шкоди опавши безсилим полум’ям.

— Ну, Хойте, пора покласти цьому крайтримайся!

Молот наповнився енергією, і в цей раз Хойт не встиг. Удар – і він летить крізь зал та, пробиваючи собою стіну, зникає за межами храму.

— Відступайте! – наказав Девліан своїм супутникам.

— Зупиніть їх! Не дайте їм втекти! – Родерік вказав на темних.

— Ти що, знущаєшся?

— Так, а ти що думав, я вас так відпущу? – Не без усмішки відповів патріарх.

— Ех, ну що ж, з цим ми розберемося пізніше, зараз цей ваш Хойт мене цікавить більше, в мене прямо кров бурлить! – Девліан вказав на дірку в стіні уже без усмішки.

— Я теж хочу відкласти наші чвари на потім, спочатку втовчу декому розуму, а тоді розберуся з тобою, – патріарх міцніше узявся за молот і рішуче попрямував до дірки в стіні.

— Ану швидше, виродки, - грубо крикнув чорнокнижник, поглянувши назад, але зловивши на собі злі погляди відьом, додав: — І дами...

Вони тікали вузькими вуличками Осельда, міста, на вулицях якого зараз розгорілася битва між паладинами та темними магами.

Їх було двадцятеро: Рагнар, три сестри-відьми, некромант і демонологи, а за ними, як казало йому магічне сприйняття, гналося близько сорока паладинів, і він прекрасно розумів, що шансів у них в прямій сутичці мало, а ось використовувати усі свої сили ще було занадто небезпечно для нього зараз, він не міг допустити, щоб його вороги дізналися про те, що він зараз в Осельді. Тому він вирішив поки що тікати, опираючись на те, що знав про відьом, демонологів та незнанні сил некроманта.

— Рагнаре, це ти кого виродком назвав? Що, поставили за старшого, і одразу носа задер?! – зло потряс посохом некромант.

— Добре-добре, і ти, Бельте, тільки не скигли.

Він зараз категорично не хотів сваритися з некромантом через хвіст, який на них повис. Та й було щось в ньому дивне, взяти хоча б посох: звичайний посох, з чорного металу, зроблений схожим на людські кістки, звичайний некромантський пафос, не інакше, а ось сфера, що була затиснута між чотирма воронячими пазурами, була зовсім незвична, як підказувало магічне чуття: наче зроблена з місячного сяйва. А сила, яка від нього йшла, була незвичною для таких артефактів, і якби він менше знався на мистецтві магії, то не помітив би її.

— Бельте, в мене є до тебе запитання.

— Секундочку...

Вони вибігли на чергове перехрестя, де на них вибіг десяток паладинів, але перш ніж вони встигли щось зробити, Бельт стрибнув уперед активуючи заклинання, потужна хвиля енергії яка вивільнилася в цей момент, в купі з сильним бажанням убивства та ненавистю, змусила усіх хто міг відчувати магію мимоволі зупинитися й він цим скористався. Бельт замахнувся своїм посохом сфера на якому витягнулась так, що посох став схожий на косу і розрубав їх усіх магічним ударом осяявши вулицю зеленуватим світлом, тіла паладинів упали додолу одразу розкладаючись, і навіть зачаровані обладунки покривалися іржею. Він дивився на це з кровожерливою усмішкою, лише коротку мить, після чого повернув свій звичний вираз обличчя.

— Ти щось хотів? – награно-невинно, проте якось загрозливо, запитав некромант явно задоволений роботою.

— Вже нічого... – чорнокнижник був здивований тим, як легко некромант убиває паладинів, чи можливо вони усі так можуть ставитися до цього? І чи міг такий сильний чарівник досі залишатися практично непоміченим для спільноти? Хай там як, а Рагнар би так само не зміг.

Вони тікали так ще кілька хвилин, доки паладини не почали їх наздоганяти й стріляти магічними стрілами та зарядами, які вибухали все ближче і ближче, схоже сцена їх загиблих товаришів розпалила в них ще більше бажання дістатися до темних.

— Хільдо, Вільдо, Кільдо, зробіть щось, щоб вони відчепилися!

— Так, Рагнарику! – прощебетали відьми-трійняшки в унісон.

Відьми на ходу сіли на мітли, й через кілька митей промовляння в унісон якогось закляття навколо їхніх рук з'явився зелений димок, який вони на ходу об'єднали в магічний символ й активувавши його увесь бур'ян, який був позаду, почав рости та обростати колючками так, що скоро перетворився на суцільну стіну.

— Це повинно затримати їх, Рагнарику! – знову в унісон сказали відьми.

— Сподіваюсь, тому що нам потрібно від них відірватися.

Родерік з Девліаном підійшли до стіни, де виднівся отвір, і раптом – ВИБУХ!!!

Двох старих ворогів відкинуло на десяток метрів, після чого з отвору вийшов Хойт.

— Думали так просто позбутися мене?! А дзуськи! – Хойт неначе і не помітив удару, що відправив його в політ через пів залу, і все ж з таким самим презирством як і до цього дивився на двох старих ворогів, що об’єдналися проти нього.

— Ах ти малий нахабний виродок! – крикнув Девліан і запустив кілька демонічних снарядів, що понеслися до Хойта з роззявленими, як у демонів, пащами. Родерік же запустив заряд світла, і хоча Хойту це майже не завдало шкоди, але храм не витримав сили магічного вибуху і завалився повністю.

— Дідько... — тільки й вимовив, зрозумівши, що накоїв, патріарх.

— Родеріку, а ти, виявляється, ще досі лаєшся, та ще й в храмі! – Девліан залився злорадним сміхом.

— О-о-о-о, вам стариганам ще весело! – зло вигукнув Хойт. — Що ж, подивимося, як ви посмієтеся від цього!

Хойт підняв руку догори й зібрав у неї усе навколишнє полум’я, після чого метнув метнув його в них вогняною сферою, від якої вони хоч і ухилилися, однак вибух від неї все одно їх зачепив, і зруйнував фасади кількох сусідніх будинків.

— Ну, чого ви, чому не смієтеся?

— Хойте, даю тобі останній шанс, схаменись, інакше мені доведеться битися з тобою в повну силу, – патріарх подивитися уже колишньому паладину в очі з надією побачити в них світло розуму, та його чекало лише полум'я люті.

— Ну і нехай, давно хотів помірятися з тобою силами, стариганю!

Сказавши це, Хойт направив на патріарха вістря, з якого зірвалося полум'я, патріарх більше не збирався його жаліти й магічним ударом розвіяв полум'я, в той час, як Девліан встромив у підлогу меча, і з під Хойта виринули шипи, він же відстрибнув, після чого рвонув у сторону Девліана, і битва розгорілася з новою силою. Темно-кривава демонічна енергія, світла сила паладинів і люте полум'я Хойта зійшлися в битві на вулицях Осельда: руйнувалися будівлі, падали башти, помирали, опинившись на їх шляху, воїни світла та темряви, а Хойт не тільки не слабшав, а і навпаки: чим лютіша була битва, тим сильніший він ставав.

— Девліане! – Родерік не встиг договорити через черговий удар Хойта.

— Та бачу я, бачу, цей малий покидьок тільки сильнішає.

— Зараз нам його не перемогти, потрібно відступити!

— Я з тобою згоден, а то він нам тут цілу війну влаштує самотужки.

— Стій, що ти сказав? – в очах патріарха спалахнув жах. – Так ось у чому річ!

Але патріарх не встиг договорити. Хойт підняв меча, навколо якого зібралися потоки енергії, його очі палали вогнем, а вогненні візерунки на латах запалали насправді. Хойт направив вістря меча на патріарха і викрикнув:

— ЗІРКА РУЙНАЦІЇ!!!

Потоки сили зібралися на вістрі меча та втілилися в щось схоже на зірку, із середини якої зірвався вихор вогню і направився до Родеріка...

— Грегоре, ти впевнений, що було правильним рішенням порушити наказ патріарха і направитись до нього з Хойтом?

— Так, упевнений, ми все одно їх не наздогнали б.

  Грегор не став казати Михаїлу, що йому підказувало його передчуття. Передчуття, яке ніколи не помилялось. Грегор занадто добре знав Хойта і розумів, що той нікого жаліти не буде і битиметься до останнього, до того ж його магічна енергія, яку він відчував завдяки медальйону, була зовсім не такою, як завжди. Увібравши її в себе, Хойт ніби став іншою людиною. Та Грегор повинен урятувати свого друга, незважаючи ні на що.

В одному з провулків їх зупинив один з капітанів-паладинів зі столиці.

— Куди це ви?

— Ми біжимо на підмогу патріарху!

— У нас є чіткий наказ відступати, так що ви усі швидше за мною!

Хоч капітан-паладин і повів їх, та Грегор не збирався відступати, усе й так йшло шкереберть і навіть непокора наказу тепер не здавалася чимось страшним. На одному з поворотів він непомітно відділився від групи, скористався тим що частину будинку над ними зруйнувало закляття й зверху посипалася черепиця, після чого щодуху побіг уперед. Його чуття сьогодні допомагало йому як ніколи, він ледь не натикався на групи паладинів та темних, ледь не потрапляв під заклинання якими темні зрівнювали місто з землею, однак це «ледь» щоразу втримувало його, дозволяло просуватися далі.

Аж доки він не побачив його.

Хойт зійшовся в бою з патріархом та лордом-демонологом, а навколо них місто горіло лютим полум’ям, вогонь кружляв навколо них підхоплений немов штормовим вітром, навіть за кілька десятків кроків від межі цього полум’я жар був нестерпний і навіть чуття йому казало що йти туди марно. Але Грегор все одно пішов. Він до болю не хотів втрачати ще одну людину яку міг назвати братом, хоч і йшов він невпевнено, окрім жару що все сильнішав його мучили сумніви, він сам не знав що зараз робити ситуація навколо змінювалася занадто стрімко, Грегор відчував себе мов риба яка потрапила в потік течії і не може досягти своєї мети, бачив лише шлях до відступу.

Та все одно продовжив йти, бодай доля була схожа на потоки полум’я що вирували перед ним, він все одно буде боротися, не жаліючи життя.

В один момент, прямо перед стіною полум’я його погляд наповнився впевненістю, хай би яким він не був варто лише переступити цю межу і він зможе щось зробити.

Однак в долі, в обличчі лейтенанта-паладина Брайля були інші плани, він одним різким рухом своєї кремезною руки відтягнув Грегора від полум’я.

— Що ти задумав довбню?! – гаркнув Брайль. – Здохнути там вирішив? Не бачиш який там бій?!

— Там Хойт, Брайлю, я маю йому допомогти!

— Чим ти йому допоможеш?! Добень! Глянь в його очі, він сам не свій!

— До біса це, Хойт прямо переді мною, усі ще не пізно скінчити доки не сталася трагедія!

— Ні, вже пізно, - позаду Грегора стояв чоловік, над бордовим плащем що закривав тіло стирчала біловолоса, химерно приваблива для цієї ситуації голова. – Цей хлоп скоро втратить розум від свого прокляття, і ми не в силах щось зробити.

— Хто ти такий, - паладини схопилися за зброю зітнувшись з незнайомим.

— Та хіба вам є різниця? – простодушно відповів чоловік, і щиро посміхнувся їм, та в зареві полум’я ця посмішка виглядала чужою, а лютий вітер що панував навколо не сколихнув ні волосини на його голові. – Я допоможу йому, трохи пізніше, а вам пора повернутися туди, де ваше місце.

— Чекай!

— Ні, ах-ха-ха-ха!

Чоловік здійняв уперед руки оповиті магічними колами і перед очима паладинів спалахнуло яскравим білим світлом. Відкривши очі вони побачили що знаходяться вже за межами міста, більшість паладинів тепер допомагала містянам, хоча багато їх стерегло міські ворота.

— Чого вклякли, нам потрібна допомога біля воріт! – з заціпеніння їх вивів капітан-паладин, той самий якого вони зустріли раніше.

— Слухаємось, - коротко відрізав Брайль, його похмурий погляд направлений на Гергора давав зрозуміти, що тому краще просто мовчати й виконувати наказ…

— Родеріку! – злякано викрикнув лорд-демонолог, на мить забувши, що ще до початку битви був готовий убити свого колишнього товариша.

Демонолог стояв на фасаді зруйнованого будинку, а десь в сорока метрах від нього, посередині кратера, лежав понівечений патріарх, на грудях якого була обвуглена дірка.

— Девліане...

Почувся хриплий голос патріарха, котрий збирав останні каплі магічної сили що в ньому ще залишилася, аби сказати хоч кілька слів.

— Тікай, зараз його не здолати...

Патріарх зайшовся в тяжкому кашлі.

— Тільки, кхе-кхе-кхе, тільки дай моїм братам, кхе-кхе, трішки фори.

— Ех, — демонолог подивився на патріарха трішки з жалем. – Дурень ти, Родеріку, навіть на смертному одрі думаєш про інших. – Демонолог повернув спиною до паладина.

— Але я виконаю твою останню волю, – цих слів патріарх уже не почув.

Сказавши це, демонолог зник в чорному тумані...

Було близько восьмої години ранку, однак навколо стояла ніч. Дим зі згарищ підіймався високо в небо над тим, що колись було Осельдом, і над руїнами було видно тільки одну чорну постать.

— Ех, я тебе, батьку не послухав, і гірко про це пошкодував.

Постать роззирнулася навколо і, кинувши останній погляд на те, що колись було містом, побрела до залишків воріт.

— Як же я до цього дійшов, пройшовши такий шлях, закінчив ось так, – постать сіла на камінь та тяжко видихнула. – Зараз здається, наче це все було так давно...

Глава перша: Шлях, що розпочав долю

Хойт народився в невеликому містечку Грен на півдні могутнього королівства Палантир, у тисяча чотириста двадцять п’ятому році тридцять сьомого числа осіннього сезону за новим літочисленням, в сім'ї збіднілого лицаря, Максиміліана Тібальда та Сари, звичайної селянки. Він ріс майже так, як і усі сільські діти, за винятком того що батько з малих років готував його немов у лицарі: тренування з мечем, грамота, і лицарські повчання були лишень малою частиною підготовки.

Ну а з рештою, у Хойта були ті ж самі розваги, він так само бешкетував як і решта, майже звичайне дитинство в містечку неподалік від великого міста. Їхні краї були благополучними, вже більше століття ці землі належали Палантиру, чудовиська тут не водилися, а про минулих жорстоких хазяїв цих земель не нагадувало вже ніщо, окрім фестивалів на котрих розповідачі кожен рік нагадували про те, що саме королівство Палантир визволило їх з під гніту.

На один з таких фестивалів, Хойт, коли йому було дев’ять, приїхав разом з батьком. Музика, гамір дітвори, викрики торговців, запахи святкової їжі, строкаті кольори, Хойт любив фестивалі, як і кожна дитина.

— Батьку, можна мені погуляти? – щойно приїхавши Хойт вже хотів кудись бігти.

— Тільки недалеко, і якщо що, - батько вказав на стовп з червоним прапором поруч, - біжиш сюди, і щоб коли сонце було в зеніті, ти теж був тут, зрозуміло?

— Так батьку.

— Тоді йди, - Тібальд поплескав сина по плечу перед тим як трохи підштовхнути його вперед.

Хойт побіг в натовп, попутно роздивляючись усе навколо, від мудрованих солодощів таких як цукрові коники, печиво в формі маленьких тварин на кшталт кін, та смажених місцевих фруктів, до дивних речей з далеких країв: хітинові інструменти майстровані расою жуків, кейферманами, коробочки з живого дерева які вирощують аргони які й самі схожі на ті дерева, чи дивні писемні приладдя виготовлені сциллами, чиї ноги за чутками схожі на кальмарів.

Задивившись навкруги, він не помітив як перед ним хтось опинився і він врізався збивши того з ніг, ледь сам не впавши.

— Ой вибач, я не помітив тебе, - перед Хойтом скривившись і потираючи голову, сиділа дівчинка в простому сірому платті, з чорним кучерявим волоссям і аметистовими очима, Хойту здалося що він ні разу не бачив когось настільки красивого.

— Та нічого, я сама не дивилася куди йду.

— Ти ціла?

— Я в порядку, сильно гепнулася.

— Тоді давай мені руку, - Хойт протягнув дівчинці руку, аби допомогти їй піднятися.

— Дякую, - вона щиро всміхнулася, й подала руку. Піднявшись дівчинка злегка обтріпалася, та її плаття все одно було брудним.

— Вибач, ти через мене забруднилася, - Хойт винувато потер потилицю.

— Не хвилюйся, мені не звикати, - на мить обличчя дівчинки стало сумним.

— У тебе щось сталося? Де твої батьки?

— Ні, нічого не сталося, - дівчинка знову всміхнулася. – Та й я сама сюди прийшла, без батьків.

— І тебе відпустили?

— Ні, я сама пішла, набридло сидіти вдома от і пішла.

— Але ж твої батьки можуть хвилюватися, - Хойт насупився і склав руки в боки, щоб виглядати серйозніше, як це частенько робив батько.

— Не будуть, я часто так роблю, вже звикли. Я просто дуже люблю ходити отак серед людей.

— Я теж дуже люблю фестивалі, давай разом будемо ходити? А за те що зіпсував плаття я тобі щось придбаю, мені батько дав трохи грошенят.

— Гаразд, та бережися, тебе за язик ніхто не тягнув.

Після того, Хойт разом з незнайомою дівчинкою бродили фестивалем, дивилися на кумедні вистави, гралися з іншими дітьми, куштували смаколики, і його не покидало дивне відчуття, немов він вже роки знає цю дівчинку, так з нею було легко і весело, мабуть тому він і не помічав погляди які вона кидала в усі боки час від часу.

— Ходімо! – дівчинка потягла його на площу, де під музику люди танцювали танці, як казала мати «давніші від усіх королівств», однак він не вмів танцювати, тому перед самою площею різко зупинився вирвавшись з її руки й розгубленим поглядом подивився на неї.

— Щось сталося? – вона поглянула на нього повними нерозуміння очима.

— Я просто… - Хойт запнувся бо не міг зізнатися що не вміє танцювати.

— Ходімо, я навчу тебе своїм танцям, такі мало хто знає, - вона взяла його руки в свої, й повільно потягла на площу.

— Та я… - Хойт неохоче впирався. – Краще не треба.

— Ха-ха-ха-ха, ти немов той зайчик, не бійся я допоможу, - її сміх лився мов струмок, що змив сумніви й залишив тільки цікавість, а погляд яскравих аметистових очей надавав відвагу.

— Гаразд! – раптово урочисто викрикнув Хойт, немов збираючись на бій.

Після цих слів дівчинка хутко потягла його ледь не на центр площі, й завертілася у танці немов та дріада навколо дубка, і це дійсно було схоже, бо Хойт не знаходив собі місця і просто стовбичив.

— Так нікуди не годиться, візьми мене за руки і заплющ очі.

Дівчинка вп’ялася в нього аметистовими очима немов кішка у мишку, і Хойт просто послухав її, та заплющив очі.

— А тепер, рухайся, - пролунало десь з галасу натовпу й шуму музики, а руки дівчинки потягли його за собою.

Спочатку рухи були незграбними, не бачачи що робить він то і діло зупинявся однак дівчинка знову і знову рухала ним немов вітер грає з деревом, і Хойт віддався цьому відчуттю. Тоді вітер затріпотів його волоссям, рухи здавалися такими легкими й природніми немов він усе життя так умів, а шум та музика були мов гармонійний акомпанемент.

— Будь ласка, відкрий очі.

Хойт відкрив очі і першим що він побачив були аметистові очі, такі глибокі та яскраві, від них неможливо було відвести погляд, її волосся тріпотіло в такт вітру, а листя з пелюстками вели свій власний танок навколо. Тепер він по справжньому танцював з нею, її рухи були легкі та граційні немов ті пелюстки що кружляли навколо, погляд не відривався від нього ні на мить.

І ось музика стишіла, люди почали розходитися, музики щось наливати собі в трунки, а листя з пелюстками тепер спокійно опускалося на землю.

— Ось бачиш, не так вже й погано ти танцюєш, я ж казала, - вона тихенько засміялася й побігла в інший бік.

— Агов, куди ти?

— Наздоганяй!

Хойт біг за неї крізь ряди прилавків та веренці строкато одягнених людей, серед яких випливали люди в сірих рясах, відстаючи лишень на крок, та вона немов куниця вислизала у нього з рук, аж доки він не набрався наснаги та одним стрибком наздогнав її узявши за руку. Діти залился щирим сміхом після такої погоні, й захекавшись відійшли в сторону аби спертися об один з прилавків.

— Дивися! – дівчинка вказала на один з прилавків із прикрасами, й підійшовши взяла до рук простий залізний кулончик, складений з двох крил.

— Пам’ятаєш, ти мені обіцяв що щось придбаєш?

— Пам’ятаю

— Тоді візьми мені його, будь ласка.

— Гаразд, обіцяв то візьму, скільки за нього пане? – Хойт звернувся до торговця, дідуся з великими сірими вусами.

— Ну, його навряд чи хтось взяв би, так що віддам за три мідяки.

— Ось візьміть, - Хойт дістав з мішечка кілька старих монет, й протягнув їх торговцю.

— Дідусю, а можна вас попросити? – дівчинка підійшла до торговця, й щось прошепотіла. Він лишень всміхнувся, й задоволено кивнувши взяв у неї з рук кулон й схилився над ним, щось мудруючи. Через хвилинку, він віддав кулон дівчинці.

— Ось дивися, - вона протягнула Хойту половинку кулона, одне крило на нитці.

— Це мені?

— Еге ж, на пам’ять, бери.

— Але я, навіть не знаю як тебе звати, - Хойт зніяковів.

— Ну так якщо візьмеш, скажу.

— Добре, тоді візьму, - Хойт протягнув руку.

Дівчинка поклала йому в руку кулон, і прижавшись ледь прошепотіла на вухо.

— Морена.

Після цього вона поцілувала його в щоку, швидко побігла в протилежну сторону.

— Мені потрібно бігти, ще колись зустрінемося! – після цих слів, вона немов розчинилася в натовпі.

— Мене Хойт звуть!

Здивований Хойт побіг за нею крізь натовп, та вже нікого не знайшов. Задумавшись, він поглянув у небо, й побачивши, що уже полудень швидко побіг до батька.

— Ось ти де, а я вже збирався йти тебе шукати, - Тібальд стояв з мішком на плечі, він як і завжди стояв з суворим виразом обличчя, однак погляд його був ласкавіший ніж зазвичай. – Ти нагулявся?

— Так, навіть знайшов нову подругу, в неї такі гарні аметистові очі!

— Аметистові кажеш, а де вона? – Тібальд швидко роззирнувся, але схоже не знайшовши того що його цікавило повернувся до сина.

— Кудись побігла, мабуть додому, вона видно дуже поспішала.

— Ну гаразд, а що це в тебе на шиї? – батько вказав на Хойтів кулон з крилом.

— Це кулон, вона мені його подарувала на пам’ять.

— Тоді думаю, ви ще зустрінетеся.

— Вона так само сказала.

Хойт разом з батьком після цього пройшлися ще трохи ярмаркою, і вирішили повертатися додому. Кілька разів, повз них проносилися біжучи кудись люди в сірих рясах, з незвично суворими для такої події як ярмарка обличчями, та Хойт не помічав цього, захоплений дивовижами навколо, як і не помічав, що обличчя його батька стало настороженим. Він добре знав що за люди сновигали ярмаркою, священно служителі, послушники церковної інквізиції. Люди які полюють на будь який прояв того або тих, хто пов’язаний з силами котрі церквою вважаються темними, будь то чорні маги, відьми, чи навіть знахарі та ворожбити. І їм було все одно кого вважати ворогом.

 Раптом по натовпу пройшовся шум. На платформу сцени що була на самому видному місці посеред фестивалю вийшло кілька чоловік у жовтих рясах, священно служителі Спасителя, вищого рангу ніж ті що сновигали в сірому, Тібальд чув про них, і про те що вони могли знаходити усіх кого церква вважала ворогом. Навколо них вже почали збиратися люди. Хойт хоч і стояв доволі далеко та все одно міг розгледіти що відбувалося.

— Увага! Увага! Жителі Грейстоуну, а також навколишніх сіл, у святої церкви Спасителя є важливе повідомлення для всіх вас, - священник, худорлявий чоловік з голеним черепом покритим священними татуюваннями, стояв на платформі і його голос звучав неприродньо голосно, він зачекав поки навколо зібралися люди й продовжив говорити.

— Сьогодні, прямо посеред білого дня, серед нас ми знайшли відьомське поріддя темної магії! В образі дитини, ця мерзенна істота, - обличчя священика скривила огида. – Ходила серед нас, серед простого люду. І хто зна, можливо вона вишукувала нову жертву!

По натовпу пройшлося хвилювання.

— Ведіть цю ворожбитку сюди, аби всі могли її бачити! - священник махнув рукою до своїх помічників. Вони вивели маленьку постать з мішком на голові. Різким рухом він зняв мішок і на загальний подив там була, дитина, звичайна дівчинка у сірому платті, – Ось воно, темне поріддя, не обманюйтеся зовнішнім виглядом, усередині цієї істоти      є темна магія. Не злічити скільки добрих людей було згублено подібними до неї!

— Благаю врятуйте, я хочу жити! Я ні в чому не винна! – дівчинка заливалася сльозами.

— Замовкни! – священник вдарив її. – Я не дам тобі залити отруту в душі праведних людей! – він натягнув їй на рота ганчірку, аби вона не могла говорити.

Тібальду вистачило короткого погляду аметистових очей аби згадати давно дану обіцянку, він рефлекторно потягнувся рукою до поясу, однак сьогодні з ним не було його вірного меча.

В цей час він згадав лиху пору яка панувала більше десяти років тому, свавілля інквізиторів, їх жорстокість, а також свою тоді безпорадність, прямо як зараз.

Та раптом його погляд прикував до себе інший, в натовпі стояв чоловік з довгим чорним волоссям та густою бородою, він дивився прямо Тібальду у вічі. Це все зайняло менше хвилини, чоловік схилив голову та розвернувся розчинившись у натовпі.

Після того Тібальд подивився на сина й побачив, що у нього такий же самий медальйон, і швидко його сховав запхнувши за комір, доки той через натовп не побачив хто стоїть поруч зі священником. Він узяв сина за руку, й швидко повів геть від платформи, яка обіцяла сьогодні перетворитися на ешафот.

— Тату, невже їй не допоможуть? – Хойт подивився на батька очима сповненими відчаю, та він лишень мовчки кивнув. – Але ж вона дитина, як я, я чув її голос.

— Я не знаю цього, але вона не така як ти Хойте.

— Але ж…, - голос Хойта тремтів. Дивлячись на це, Тібальд присів перед Хойтом, й взяв його за плечі.

— Хойте, ми йдемо додому. Ми повинні йти до дому, там і поговоримо. Послухай мене.

— Добре батьку, - Хойт втупився в землю, й не підіймав очей. Син лицаря, він не вмів відмовити батьку.

Йдучи з ярмарки під крики розгніваного священника, Хойт не розумів, чому Морені ніхто не допоможе, він чув її голос хоч і не бачив, він надіявся на те, що знайдеться хоч хтось хто захистить її. Піднімаючись на пагорб біля ярмарку він помітив як звідкись ззаду летіла зграя горлиць, а повернувшись він побачив багаття, що палало там, де ще хвилин десять тому стояв Хойт. В цю мить він зрозумів, що її так ніхто й не врятував.

Повернувшись додому, батько з сином виглядали похмурими.

— Тібальде, щось сталося? – Хойтова мати щось вишивала, але їй вистачило одного короткого погляду аби зрозуміти, що щось не так.

— Уяви собі, прямо на ярмарці зловили дівчинку, ворожбитку. Там і винесли вирок, чесне слово, змінили інквізицію?! Та дзуськи! Навіть ярмарок перетворили на судилище, - Тібальд ходив кімнатою і періодично його рука смикалася до поясу, звичка тягтися до меча в складні моменти.

— Кошмар, Хойте, милий ти в порядку? На тобі лиця немає, – мати стала на коліна аби бути обличчя до обличчя з сином. – схоже то було важке для тебе видовище.

— Не знаю мамо. Я не розумію за що з нею так, - Хойту на очі наверталися сльози.

— Часто буває так, що світ несправедливий Хойте, ми не можемо всім допомогти.

— Синку, я не казав тобі цього поки ми були там, однак з нею вчинили неправильно хоч хто вона була, та в першу чергу дитина. Будь зі мною мій меч, я б вступився за неї, - Тібальд одягнувся у звичайний домашній одяг, однак його рухи були різкі, схоже він теж був злим.

— Тату, невже ти боїшся священика? Ти ж лицар, ти сильний! А він такий старий і слабкий.

— Не всюди можна впоратися грубою силою, якби я став би йому на заваді, то могли б постраждати ти з мамою. Ти ж не хочеш аби мама постраждала?

— Ні, - Хойт шмигнув, не підіймаючи погляду.

— Тоді потрібно бути розсудливим, лицарі це не тільки ті хто кидаються вперед зі зброєю побачивши щось що вважають неправильним, справжній лицар має чітко знати задля чого йде в бій, і намагатися перемогти не спричиняючи зайвих жертв.

— Але як тоді можна було б допомогти їй? Не можна щоб таке траплялося!

— Вірно Хойте, не можна, якщо ти хочеш змінити це, потрібно стати кимось більшим, кимось таким, хто може змінити життя людей довкола себе.

— А як таким стати?

— Не знаю синку. Інакше вже і сам давно таким став би. Та я знав декілька особистостей які були такими, і кожного разу вони робили неймовірні речі, такі які решта називали неможливими. І щоб такого досягти, потрібно починати потрібно з тренування, - Тібальд підійшов до стінки на якій висіло два тренувальні мечі, і узяв більшого. – Ходімо, краще тренуватися ніж лити сльози.

— Я не ллю сльози, - відповів нахмурившись Хойт.

— Гаразд, чекаю тебе на вулиці, - Тібальд швидким кроком вийшов з будинку.

— Тібльде, ти занадто жорсткий з ним, хіба ти не бачиш який він зараз? – Сара встала, й поклавши руки в боки, суворо подивилася на чоловіка, котрий затримався в дверях

— Ніхто не буде чекати поки він буде сумувати, якщо він хоче стати кимось більшим, тоді йому потрібно загартовуватися, - Тібальд вийшов, махнувши Хойту рукою, аби той йшов за ним.

— І все одно, це занадто.

— Нічого мамо, батько правий, - Хойт підійняв очі, і вже виглядав краще.

— Милий, ось візьми, - мати дала Хойту рушника, і утершись, він підбіг до стінки, аби взяти меншого меча. – Хойте, ти в порядку?

— Мені сумно мамо. Тому я й біжу до батька, тренуватися краще ніж сумувати.

— Обережно там, - Сара лишень побачила як Хойт зникає за дверима, - Що батько, що син, прості до неможливого.

На вулиці, щойно Хойт підійшов до батька, він різко й без попередження атакував. Один удари змінявся іншим, Хойт ледь встигав захиститися, аби удар бодай потрапив по ньому не з повною силою.

— Хойте, подивися на мене, - Тібальд спинився, й сів навпроти Хойта.

— Так батьку, - Хойт потер плече, по котрому прийшлося більше ударів.

— Я щойно зробив це не просто так. Інколи життя може бити несподівано, й воно не буде тебе жаліти, потрібно бути готовим у його ударів. Ти розумієш?

— Так.

— Тоді послухай мене, є ще дещо, - він вказав Хойту на груди. – Дістань кулон з крилом.

— Добре, - Хойт дістав кулон, і йому знову стало сумно.

— У лицарів є традиція, давати клятву на якомусь важливому для них предметі. Для тебе зараз таким предметом є цей кулон, я бачу. І якщо тобі сумно, якщо ти жалієш про те, що не зумів щось зробити, тоді дай клятву на ньому.

— Яку клятву? Я не знаю ніяких клятв, - Хойт подивився на кулон задумливим поглядом.

— Ти й не повинен її знати, клятва йде від серця, від того що ти вважаєш важливим. Ти розумієш про що я?

— Здається так, - Хойт задумався про те, чого йому хотілося б. Усі його думки були про те, що якби він міг, він ніколи не допустив би того, щоб людей кривдили тільки через те, що в них начебто є якась темна сила. Морена точно не була такою як відьми з історій які він чув. – Я знаю про що хочу зробити клятву.

— Чудово, тоді краще не кажи її, просто знай, що тепер ти повинен завжди її дотримуватися, інакше ти не матимеш права звати себе ні чоловіком, ні моїм сином.

— Я обов’язково дотримуватимуся клятви батьку!

— Прекрасно сину. Тоді я як лицар, благословляю тебе, щоб ти не сходив зі свого шляху.

— Дякую

Раптом Тібальд знову гепнув Хойта мечем по плечу.

— Ай, за що?!

— Пам’ятаєш? Удари долі, потрібно бути готовим.

 Відтоді, Хойт почав тренуватися ще прилегліше, аби могти дотриматися своєї клятви. З часом, він зрозумів, через що була страчена Морена, та чомусь кожен раз коли він дивився на кулон з крилом, йому ставало спокійніше, і втома вже не була такою важкою.

1437 рік, 6 день весняного сезону.

Минули роки,  Хойту вже було дванадцять і він був досить дебелим хлопцем для свого віку, ростом трішки вище своїх ровесників та був схожий на батька, такий як і він з неслухняним каштановим волоссям, із вольовим підборіддям і носом з невеликим горбиком. Через таку схожість усі, хто знав Хойта, казали, що він точна батькова копія з одною лишень відмінністю: очі синього кольору. Та хоча ні серед родичів батька чи матері, ні у кого не було синіх очей, батько казав, що це так проявлялися в ньому гени Максиміліанів, давнього лицарського роду

І от, одного ще холодного весняного дня, до Хойта в містечко приїхали "академісти", люди з організації що займається розвитком, розповсюдженням, та просуванням магії у світі, в тому числі вони перевіряли дітей на наявність магічного таланту, аби відбирати тих хто розвиватиме магію в світі. Або ж тих хто служитиме їхнім спонсорам. До дому Максиміліанів вони навідалися в першу чергу, мабуть, через розповідь старости їхнього села про лицарство голови сім'ї, а значить як не магом, так паладином син лицаря точно міг стати, а їх у країні набирали звідусіль, і якомога більше, королівство Палантир нарощувало військо. Визначали ж магічний талант за допомогою фоліанта. Обранець клав на нього руку, і наявність здібностей визначалася появою магічних кілець, що здіймалися вверх від країв фоліанта. Залежно від їхньої кількості визначалася величина магічного потенціалу обранця.

Тоді й виявилося, що в Хойта є чималий магічний талант: тридцять кілець із необхідних семи, які були мінімальним показником, і всі, у кого був нижчий показник, вважалися звичайними людьми. Дізнавшись про це, його батьки дуже зраділи, і особливо цим пишався батько, оскільки тепер у Хойта є можливість відправитися в магічну академію або паладинський монастир-фортецю. Коли закінчилася перевірка, академісти дали обраним три години для того, щоб всі охочі могли підготуватися й остаточно вирішити, чи хочуть вони назавжди змінити своє життя. Однак це не стосувалося Хойта. Його батьки вже давно вирішили, якщо в нього будуть магічні задатки, Хойта відправлять до ордену паладинів.

На відміну від чарівників відомих своєю ексцентричністю та часто небезпечними діями, паладини є головною надією усіх віруючих у Спасителя людей світу, церковні лицарі, благородні захисники слабких та карателі зла, саме вони з магією та зброєю на перевіс першими виходять на бій з загрозами людству, та прокладають дорогу до світлого майбутнього, у світ де не існуватиме загроз, таких як чудовиська, та нелюді.

Коли ж настав час відправлятися у дорогу, мати зі сльозами на очах дістала заздалегідь заготовлений похідний мішок і разом з батьком відправили разом Хойта з академістами до Торвалю, столиці королівства Палантира, де мали відбутися урочисті збори майбутніх учнів. На прощання батько лише сказав:

— Синку, не нароби дурниць, живи з честю і пам’ятай свою клятву, я вірю, що ці очі, – батько уважно подивився синові в очі, немов хотів там щось побачити, – принесуть тобі славу, як і нашим далеким пращурам.

Останні сказані батьком слова, Хойт викарбував у пам’яті, як здавалося йому тоді, непохитно.

У Грейстоуні, головному місті регіону, в якому жив Хойт, підібрали ще трьох дітей: одну худорляву дівчинку і двох братів близнюків, не менших за нього. Так їх, юних обранців було одинадцять, окрім тих, кого привели інші академісти. У цей час Хойт і познайомився зі своїм майбутнім найкращим другом, Грегором. Він був родом з селища Грат, що знаходилося по інший бік річки Петір, яка розділяла їхні селища. Сама річка була бурхливою і глибокою, але потреби в мості через неї ніколи не було, тому селища майже не спілкувалися, винятком був щорічний ярмарок, який влаштовували посеред осіннього сезону. Сам же Грегор був високий, худорлявий і з рудим, кольору осіннього листя волоссям, таким, що восени його, напевно, не помітили б у лісі на полюванні.

Вони познайомилися, коли їх усіх зібрали разом, одразу після того, як остання група академістів прийшла в місто, щоб розповісти, що на них чекає, і щоб обрані почали обирати, куди ж вони хочуть піти.

Якщо передати зміст близько годинної розповіді якомога коротше, то стає зрозуміло, що всі охочі вчитися на магів, не зможуть пройти весь навчальний курс. Частину відрахують за неуспішність, а частина загине під час випробувань. Але ті, хто зможуть подолати всі труднощі, стануть елітою, справжніми чарівниками або магами, і якщо протримаються протягом десяти років обов'язкової служби на королівство (що не стосується трьох найкращих випускників), стануть багатими та могутніми. Ті, хто вибере шлях паладинів, їх будуть муштрувати, тренувати, вчити магії майже як справжніх магів, а також їм кожен рік доведеться проходити складні випробування та жити у складних умовах. Паладинами зможуть стати майже усі, про інших же говорили мало: лицарство занепадало з розквітом паладинів, гільдія мисливців на чудовиськ ніколи не була дуже популярною, а інквізиція десяток років тому наробила такого, що дивно, що її досі не розпустили.

Хойт з Грегором познайомилися, коли сидячи на лаві, слухавши нудну, як тоді Хойту здавалося, розповідь він ледь не заснув.

— Ей, – хтось легенько штурхнув його в плече, – ти там що, заснув?

— А? Що ? Ні, не сплю я.

— Послухай но, це ж важливо, – останнє слово хлопчина сказав так, що було одразу зрозуміло, він ставився до цього максимально серйозно, з великими очима за розкритим ротом.

— Я так не думаю.

— І чому ж?

— Ну, по-перше, я вже визначився, а по-друге, те, що вони кажуть, не є, повністю правдою.

— Тобто ти їм не віриш?

— Принаймні, не всьому. Мій батько, хоча збіднілий, але все-таки лицар, тому я багато чого про це все знаю.

— Наприклад?

— Наприклад, те, що серед майбутніх чарівників виходить дещо більше, ніж вони кажуть, а кажуть вони так, тому що їм потрібно, щоб більше людей йшло на паладинів, з ними немає такої мороки, як з чарівниками, вони не влаштовують небезпечних експериментів, їхній кодекс набагато суворіший ніж правила чарівників, та й, окрім того, це дозволяє відсіяти тих, з кого нормального чарівника навряд чи вийшло б.

— А це має сенс. Ті, в кого менший талант, замість того, щоб даремно витрачати час на навчання в магічній академії, стають непоганими паладинами, так же?

— В яблучко.

— А куди тоді йдеш ти?

— Я стану паладином.

— Чому так? Я бачив тебе на тесті рівня магічного таланту, в тебе він дійсно великий.

— Бо я вже так для себе вирішив, та й в паладинах зараз справді є потреба, а це означає, що в мене завжди буде робота, та й здібності до цього в мене є більші.

— Зрозуміло....мене, до речі, Грегором звати.

— Максиміліан Хойт, радий знайомству.

Вони потисли один одному руки, повторюючи за дорослими, та після цього ще кілька годин проговорили, і Хойт дізнався, що Грегора був із сім'ї селян, і що в його сім'ї, крім нього, було ще восьмеро дітей: п'ять хлопців і троє дівчат, але жили вони не бідно, тому що їхній батько був найкращим ковалем в окрузі, і в його кузні ніколи не було застою.

Ви вже могли помітити те, що усі назви селищ і містечок навколо Грейстоуна починаються на «гр»? І це не тому, що в місцевих погано з фантазією. Просто так було заведено називати усі села та містечка навколо головного міста першими двома літерами, а вже далі додавати щось власне. Якщо ж говорити про Грейстоун, то місто було названо так на честь фортеці, яка була вирізана прямо в величезній скелі, що з'явилася тут, якщо вірити легенді, після того, як архімаг, ім'я якого історія не запам'ятала, цією ж скелею розчавив дракона, котрий в сиву давнину тероризував ці землі. З часом на цих землях з'явилося королівство, яке на честь його засновника, великого воїна та лорда, назвали Палантиром, і на цю скелю одразу поклали око архітектори, яким дали завдання побудувати фортецю на кордоні з графствами, які в той час були сильними й незалежними, та вели постійні війни за території. Вони вирізали фортецю прямо в скелі, й вона продовж сотні років слугувала за призначенням аж доки ці землі, не відбили в попередніх володарів, і не віддали роду Лорейнів, які перебудували фортецю в замок, а навколо нього виросло місто.

Хойт з Грегором проговорили так ще кілька годин, про різне, про полювання, про веселі випадки, про невеличкі пригоди, які з ними траплялися, і так продовжувалося доти, доки їх не позвали спати, і вони розійшлися по кімнатах казарм, які лорд Грейстоуну – Райк Лорейн – надав для ночівлі.

Наступного дня майбутні учні відправилися в столицю.

Шлях до столиці мав займати десь близько п’яти тижнів, і по дорозі караван академістів мав збільшитися в рази завдяки новачкам, за якими вони заїжджали в інші міста та села по дорозі до столиці.

Палантир має багатовікову історію. То тут-то там можна було помітити руїни древніх замків, фортець, башт чародіїв, заможних маєтків та навіть цілих міст, чиїх назв уже, напевно, ніхто не пам'ятає. На Хойтову вдачу візник, який їх віз, був чоловіком розумним і знав багато легенд та історій, тому їхати було не нудно, та й Грегор був поруч, так що йому завжди було з ким поговорити.

— Хлопці, гляньте но сюди.

Візничий академіст вказав на ліс, що виднівся на кілька миль ліворуч від них. Він був моторошний та темний, і здавалося, що навіть листя потемніло, хоч навколо панувала весняна пора. Закінчувався ж він перед невеликим, але довгим гірським хребтом, який через свою форму отримав назву Зміїні гори.

— Це, хлопці, ліс нетопирів, в його центрі знаходиться башта Васторіана: некроманта, який жив тут близько чотирьох сотень років тому.

— ОГО, невже той самий?!.. - Тільки й вимовив Хойт, а Грегор боязливо покосився вбік, наче боячись щось побачити.

— Так, хлопці, темна сила, яка йде від склепів під баштою, настільки сильна, що в тому лісі по цей час водиться нежить, а в самому склепі щось навіть страшніше… Тож якщо захочете йти до паладинів, вас колись відправлять туди на практичні заняття.

Чоловік з саркастичною посмішкою глянув на хлопців. Він схоже був справжнім затятим академістом, бо час від часу намагався переконати їх, що варто йти вчитися на чарівника.

— То чому цей склеп не очистять, чи що там з ними роблять, якщо він такий небезпечний? — Грегор все ще боязливо поглядав на ліс.

— Ех, причина тут досить цікава. Ліс тримають, щоб вся нежить в окрузі, що встає з могил, ішла туди й сиділа там тихо.

— Тобто?! – Грегор був збитий з пантелику ще сильніше, ніж раніше і ще більш налякано поглядав на ліс.

— Цей ліс слугує в’язницею нежиті а, хтось видно вирішив що корисніше щоб вона вся там збиралася, ви з цим мабуть не знайомі, бо ваші краї недалеко від лісу і він вас таким чином захищає, але ближче до Астольфіну, або на території вільних графств, та й чого там, по всьому світу, бува таке що нежить сама встає з могил і починає докучати живим, так що ви ще раді маєте бути що тут є цей ліс.

— Тобто вони залишили ліс повний нежиті, бо він корисний? Але раптом нежить вирветься звідти?

— А от щоб цього не було, паладини кілька разів на рік збираються там і проводять навчання, в особливо для послушників, якими ви станете.

— Звучить паскудно, добре що такий ліс тільки один.

— Тут я тебе руданю розчарую, таких лісів в королівстві три: ліс нетопирів для нежиті, ліс перевертнів для нечисті та ліс гідри для чудовиськ.

— Краще б я поки цього не знав, - Грегор сів приклавшись спиною до стінки возу.

— Та годі тобі, краще знати на перед що тебе чекає щось погане, - спробував підбадьорити друга Хойт.

— Та я й так завжди знаю на перед що мене чекає щось погане, вдача в мене така.

Грегор наче був таким самим похмурим, але припіднявся і сів на коліна так аби бачити ліс.

— А чому все ж таки нежить звідти не виходить? – кинувши черговий боязкий погляд, Грегор відвернувся від страшного місця.

— Тобі, руданю, я відповісти не в змозі, скільки років працюю академістом, а я ще ні разу не чув, чому та нежить там сидить, я птаха занадто низького польоту аби таке знати.

— Я, до речі, чув про ліс гідри, мій батько їздив туди на зачистку кілька разів, - спробував змінити тему Хойт.

— О, то твій батько, напевно, лицар.

— Так і є.

— І як його звати?

— Максиміліан Тібальд.

— Х-м-м-м, ніколи не чув про такого.

— Він не найбільш відомий лицар, та й часи для них зараз не найкращі. – Хойт повів плечима.

— Не зважай малий, я взагалі ніякого лицаря не знаю, Лицарські ковенанти в занепаді, тому орден паладинів зараз у розквіті сил. Чи може ковенанти занепали через розквіт паладинів, хто зна.

— І тому, на жаль, потреби в лицарях майже немає.

— То ти, напевно, підеш до паладинів?

— Вірно.

— А ти, Грегоре, до кого ти підеш?

— Ну, у мене немає великого магічного таланту, так що я теж піду до паладинів, а то перспектива піти до інквізиції або, наприклад, в гільдію мисливців за чудовиськами мене не приваблює – не для мене це.

— Ну і правильно, і в тих, і в інших погана слава, особливо в інквізиції. Мою сестру спалили бо звинуватили в відьомстві, а вона ж бо була праведною жінкою. Страшні часи були, от що вам скажу, і диво що їх не розформували, лише привели представників з інших країн і замінили майже все керівництво, я чув що багацько менших інквізиторів навіть залишили, тьху. - чоловік сплюнув в сторону, й насупився кудись в далечину важким поглядом.

Решту дороги вони проїхали, слухаючи розповіді про пам'ятки історії, що траплялися на шляху, і на четвертий день подорожі приїхали до Царського Млина.

Царським Млином називають місто, побудоване навколо найбільшого на світі млина, розташованого на пагорбі посеред міста. Сам млин має цілих сімдесят метрів у висоту, і був збудований велетнями, які замість того, щоб побудувати семиметровий млин вирішили, що треба побудувати сімдесяти метровий, що й не дивно, зважаючи на те, що велетні чим-чим, а розумом не славляться. Запитаєте, чому його попросили побудувати велетнів? Насправді ніхто і не знає, чому вибір випав саме на них. Можливо, тому що їх в цих краях ще було багато, а можливо, правитель цих земель просто хотів закінчити будівництво швидше, але зрештою, коли він їхав оглядати будівництво і побачив, що вони наробили, то спочатку наказав їм припинити, але після роздумів вирішив залишити млин і до будувати його, після чого залишив як пам'ятку про себе і над вхідними воротами повісив напис "Млин побудований за наказом Хорторна". З часом навколо нього виросло селище, містечко і на кінець ціле місто, яке стало центром торгівлі в регіоні. Взагалі дуже часто міста називають залежно від того, що є незвичайного в них, Царський Млин назвали в честь величезного млина, так само як Грейстоун назвали через замок лорда, що побудували прямо в скелі сірого кольору, так що одним словом, над назвами в Палантрі довго не думають.

Академісти виїхали в місто зранку через центральні ворота, щоб забрати ще дітей, проте на відміну від попередніх місць зупинки, мали залишитися тут на ніч.

Після приїзду усіх дітей зібрали у дворі біля постоялого двору, в якому мали заночувати, аби повідомити, що вони можуть гуляти містом до вечора. Тож Хойт вирішив, що настав час дістати гроші, що дав йому батько перед тим, як відправити його, і він разом з Грегором вирішили прогулятися містом і, можливо, щось собі прикупити.

Царський Млин недарма мав назву найбільшого торгового міста в регіоні. Увесь простір на перших поверхах дерев'яних будинків був заповнений магазинами, майстернями, кузнями та багато чим іншим для задоволення потреб приїжджих. Сам же млин був прикрашений різноманітною різьбою, а в ньому проводяться аукціони з продажу найцінніших та найрідкісніших речей.

Прогулявшись околицями, ми вийшли на центральну площу, яка, на відміну від чистої, невеликої та звичної нам площі Грейстоуна, була величезна і заповнена різноманітними торговцями, на столах у яких виднілися найрізноманітніші товари: від фруктів та овочів, до магічних предметів різного застосування.

Потинявшись по площі близько години, хлопці повернулися на вулиці міста в східному районі, і тут Хойт помітив її – "Крамниця Малецефистики". Малецефистикою називають науку про темні діяння, але в сучасних магічних школах це була офіційна кафедра. Причина ж, чому це дозволяють вивчати майбутнім чарівникам, у тому, що в випадку з тими самими некромантами найкращі способи боротьби з нежиттю знають саме вони і ті зусилля, що докладає некромант для, наприклад, упокоєння кладовища, значно менші в порівнянні з тими, що докладає адепт святої магії. Та незважаючи на це, кафедра малецефистики в рік все одно має від сили двоє троє учнів, занадто багато тиску на них здійснюється, навіть якщо їм і дозволяється жити на території Палантиру, їм потрібно до того моменту потрапити під захист академії, інакше з ними панькатися не будуть.

Хойт вирішив зайти всередину, щоб подивитись на товари, і на тих хто ці товари купує, й позвав Грегора з собою.

— А ти упевнений, що це гарна ідея? – запитав він, підозріло косячись на затемнені вікна, крізь які все ж було видно деякі речі на вітринах, та зловісну вивіску.

— Не дрейф, все буде добре.

— І взагалі, навіщо тобі в крамницю малецефистики?

— Просто так, цікаво, - Хойт потирав руки очікуючи на те, що побачить в такому незвичному місці.

— Що значить, просто так?! Просто так в такі місця не ходять! — Грегор був без перебільшення шокований такою заявою.

— Грегоре... – Хойт подивився на нього поглядом, який явно не віщував для друга нічого хорошого, жалісливо-упевнений, цей погляд наче говорив «ти погодишся».

— Ну добре, добре... – здався хлопець, запустивши довгі пальці у своє руде волосся тріпочучи його, немов відганяючи погані думки. – Але пообіцяй нічого не брати!

Майбутні паладини ввійшли в на диво, не темне зловіще приміщення, яким воно здавалось знадвору, а в доволі затишну (хоч Грегор і не поділяв Хойтових думок) і освітлювану кількома кристалами зеленого, фіолетового то червоного кольору кімнату.

— Добридень, шановні.

Власник, який сидів в найтемнішому кутку був такий худий і згорблений, що скидався на павука, кинув на хлопців погляд, після чого продовжив чимось шарудіти в себе під прилавком.

— Добридень.

— Щось шукаєте? – не відводячи погляду промовив чоловік.

— Ні, ми просто зайшли подивитися.

Власник підозріливо зиркнув на хлопців, але заклопотаний роботою нічого не сказав.

Магазин являв собою невелике приміщення, заповнене різноманітними магічними речами: від черепів різних розмірів та видів, до томів, сувоїв з невідомими письменами та іншими, здавалося, дрібничками.

— О, то навіть так буває…

Озвався той, кого спочатку не було видно. Це був хлопчина років п’ятнадцяти-шіснадцяти, в плащі темного, майже чорного кольору із зеленим переливом і з посохом, зробленим з металу, у формі людської кістки, а на його вершині, в обрамленні з чотирьох воронячих кігтів, красувалася біла сфера.

— Ви, напевно, мої майбутні колеги.

— Та не зовсім, – сказав Грегор, зробивши крок назад.

— О, а хто ж тоді?

— Скажімо так, наш рід занять, напевно, схожий, однак, методи інші, - Хойт вийшов перед Грегором.

— Ха, ви ще скажіть, що ви майбутні паладини, – хлопчина та хазяїн після сказаного навіть трішки засміялися.

— Ну, взагалі наче так.

Почувши це, в хлопця очі ледь не вилізли з орбіт, а хазяїн крамниці щось впустив, і воно гулко вдарилося в підлогу.

— Вибачте, що?!

— Ми зараз направляємося в Торвальд, щоб стати на службу.

Впевнившись, що йому це не почулось, чоловік витріщив очі на дивних дітей так, що, здавалося, ще трішки – і вони вилетять з орбіт, та влучивши в них, спопелять, як дві вогняні кулі. Некромант же відступив на кілька кроків і, сівши на череп якоїсь невідомої тварини, випалив:

— Отакої, за ввесь час моєї подорожі я такого ще не бачив...

— Ну а що тут такого? По-моєму, тут немає нічого незвичного, – на справді Хойт тоді розумів, чому вони так здивовані, але йому було цікавіше грати дурника.

— Немає нічого незвичного, – пирхнув власник, відклавши щось під прилавком в бік та піднявшись. – Та я таке за усі тридцять сім років, проведених у цьому магазині, не бачив. Щоб майбутні паладини та й просто так заходили... Я навіть більше скажу, бувалі паладини майже ніколи не заходять сюди, з добрими намірами, - останні слова він буркнув собі під носа, знову стаючи до роботи.

— Ну а ми зайшли, усе буває в перший раз, – Хойт ледве стримував регіт, а ось Грегор, який і без того почував себе тут дуже незатишно, помітно зблід.

— Ха, хлопці, а це вельми цікаво. Давайте знайомитися. Мене звуть Бельт, – хлопець елегантно піднявся, розправив плащ та майже нечутними широкими кроками підійшов майже впритул до Хойта та потягнув руку. – Некромант.

— Мене звати Хойт, – він потис руку своєму новому знайомому. - Паладин.

Хойт тоді не міг розгледіти Бельта під плащем, і усе, що можна було зрозуміти про його зовнішність, - це те, що хлопець був середнього зросту, та начебто такої ж статури, з худорлявим, довгим обличчям та смарагдовими очима.

— А я Грегор, – хлопчина неохоче представився, та підходити ближче не бажав.

— Що ж, будьмо знайомі, – після цього некромант змірив нових знайомих поглядом і промовив до власника: – Вже готово?

— Так.

Молодий некромант такими ж нечутними кроками направився до столу, за яким сидів власник і забрав пакунок, що був загорнутий у чорну тканину, так що й годі було здогадатися, що в ньому знаходилося. Він повернувся до хлопців і подав Хойтові руку.

— Хоч ми тільки познайомилися, та нам пора прощатися, я дуже поспішаю, тому в мене наразі немає часу на розмови. Можливо, ми ще колись зустрінемося, і я сподіваюся, що ми тоді станемо, – зробив невеличку паузу. – Друзями.

— До зустрічі, Бельте, я теж на це маю надію.

Хойт на прощання потиснув йому руку. Не дивлячись на те, хто перед ним стояв, він не відчував страху чи відрази, хлопець перед ним виглядав привітним, хоч і був одягнений моторошно.

Некромант простягнув руку до Грегора.

— І-і-і я, теж.

Грегор потис, як міг, йому руку, після чого некромант швидким кроком вийшов з приміщення, і Хойт з Грегором провели його поглядом. Подивившись на різні моторошні магічні знаряддя ще кілька хвилин, вони теж покинули магазин, супроводжувані незадоволеним та зацікавленим поглядом власника.

Трохи пізніше, гуляючи по місту, хлопці натрапили на магазин з магічними знаряддями який зачинявся і влаштував з цього приводу розпродаж, тож навіть на кишенькові гроші вони змогли купити собі купили собі магічні амулети, що дозволяли розмовляти одне з одним на відстані.

Палантир, на рівні з сусіднім для нього Тір-Дейграном, був в числі перших магічних держав світу, безліч ремісників, майстрів та чарівників займаються виготовленням магічних речей аби заробити, тому, ціни на такі вироби у цих двох королівствах коштували дешево, в порівнянні з багатьма іншими.

Таким чином двоє нових друзів провели весь день, гуляючи містом та роздивляючись його цікавинки. Як частина «Палантирського шляху академістів» - головного тракту яким академісти переміщалися Палантиром, це місто звикло до подібного, і місцеві жителі з радістю допомагали та приглядали за цими дітьми, яким в майбутньому належало їх захищати. З цієї причини багато хто з приїжджих дивувався такій свободі дітей, які могли практично всюди переміщатися в містах на «Палантирському шляху академістів», вони переймалися, що дітям хтось міг нашкодити, однак місцеві швидко їх заспокоювали, мовляв «майбутнім захисникам Палантиру в їх містах нічого не загрожує».

Стояла глибока ніч, і навіть місяць не міг її освітити, проте хтось упевнено йшов крізь ліс, опираючись на посох, до пагорба з одним-єдиним дубом.

Чорна постать зупинилася під ним, і з посоха почала витікати чорна матерія. Коли вона виросла до розміру людини, постать з посохом заговорила:

— Ти теж відчув це?

— Так, – сухо відповіла тінь.

— Цей хлопець... – погляд постатей був прикутий до однієї точки в місті неподалік. – В ньому є щось незвичайне. Його погляд не такий як у інших.

— Так, він має потенціал і, можливо, навіть дещо більше.

— Ти знову щось не договорюєш, – роздратовано промовила перша постать. – Невже не можна сказати одразу?

— Ха-ха-ха-ха-ха, – друга постать засміялася, через що від неї клубками відлітала темрява. – Ти повинен сам усе зрозуміти, інакше гріш тобі ціна.

— От якби ти мене навчив... – перша постать хотіла було продовжити, та друга її перебила.

— Я тебе навчив тому, що потрібно, це ти дивишся на поверхню замість того, щоб зануритися в глибину.

— Так я це й зробив, – голос першої постаті був ще більш роздратований, ніж до цього.

— Це тобі так здається, а ось я знайшов в його душі дещо дуже цікаве.

— В такому випадку потрібно, щоб він перейшов на НАШ бік! – очі постаті немов зсередини засвітилися зеленим полум'ям...

Глава друга: Ріка з мертвих

Обозу залишалося їхати більше трьох тижнів, але Хойту не судилося засумувати в дорозі хоча б через те, що майбутніх учнів уже почали розподіляти по групах, у яких вони мали їхати до самої столиці, і можливо навіть далі. В Хойтовій групі, окрім нього з Грегором, було ще п'ятеро дітей, що теж мали стати паладинами: Ліза – весела дівчина з Грону, гарної зовнішності з каштановим волоссям і карими очима, вона частенько заспокоювала забіяк, а також співати пісень, що в неї дуже добре виходило. Ден – трішки огрядний та балакучий хлопець з Рокстеда, з обличчям у веснянках, русявим волоссям та карими очима, великий любитель готувати. Ітан – худорлявий біловолосий хлопець з блакитними очима, на котрого час від часу дуже дивно поглядали академісти, через що він був трохи відлюдькуватий, але цікавий в розмові, особливо коли мова заходила про чудовиськ, про яких він знав дуже багато. Марі, дивна сирота, котра залишилася без батьків через інцидент у її містечкові, з довгим прямим волоссям кольору воронячого крила і сірими очима, з пронизливим поглядом, через який здавалося, що вона дивиться прямо в душу, та Леон, доволі натренований чорнявий та кучерявий хлопчина з янтарними очима, а також задиркуватий і надто самовпевнений, син заможного купця, який вважав себе кращим за решту, тому він, бувши в їхній компанії, постійно вихвалявся.

Він же був єдиним з їх групи хто вмів використовувати зброю, тому Хойт частенько влаштовував з ним спаринги, під час яких Леон уже не був таким самовпевненим, тому що Хойт був кращим за нього бійцем.

Також не можна забувати про Адама – молодого академіста, якого приставили наглядати за Хойтовою групою. Високий та худорлявий чоловік двадцяти шести років, з гарним почуттям гумору і хорошою вдачею, що швидко зробило усіх у його групі приязними до нього. Єдиний, хто не розділяв загального настрою, був Леон, але враховуючи його характер, це й не було дивним.

На групи усіх поділили після того, як діти визначилися з тим, ким хочуть стати, щоб витратити менше часу на підготовку до вступу, тому що цього року церемонії вступу відбудуться раніше, ніж було заплановано, хоча нікому так і не пояснили чому, але Ален, головний академіст каравану, лаявся дуже довго, що свідчило про те, що причина перенесення церемоній вельми серйозна.

З цієї невідомої нікому причини зараз академісти прискорено навчали дітей не тільки під час привалів, а й навіть в дорозі, в основному пояснюючи їм принципи магії, з якою їм всім доведеться зіткнутися.

Магія як виявилося була дуже точною та вивіреною наукою, зовсім не такою як уявляло собі більшість, її основою були енергограми – тонкі лінії що створювалися заклинателями з магічної енергії доступної їм, і формувалися в складні формули, їх роль це задати команду яку має виконати світ. Однак не всі могли робити це однаково, те що академісти називали талантом до магії насправді було поєднанням кількох факторів, таких як: кількість магічної енергії, рівень інтелекту, здатність інтелекту пристосовуватися до використання магії, швидкість мислення та сумісність з магією взагалі.

Самі ж академісти вели себе як і належить умілим наставникам, підліткам було цікаво слухати їх лекції, навіть коли мова йшла про доволі складні речі, і вони навіть розпалили вогник суперництва виплачуючи по кілька мідяків тим хто краще вивчав теми та освоював теорію магії.

Так і продовжувалася їх подорож, коли Адам зібрав своїх підопічних разом навколо вогнища.

— Так, народе! – він вже звично гукнув усіх, і тихіше продовжив. – В мене є важлива новина. Завтра ми проїжджатимемо повз орду нежиті, яка направляється в ліс нетопирів, тому я попрошу вас бути максимально можливо обережними і уважними.

— І що, ніхто їм не завадить? – стурбовано запитав Ден.

— Ні, тому що ліс Нетопирів – це якщо ви не знаєте, в’язниця нежиті, і для того, щоб з нежиттю не було жодних проблем було прийняте рішення пропустити її, тим більше, що йдучи до лісу вони нікого не чіпають самі по собі, однак все одно прошу вас бути обережними, якщо один з мерців помітить вас – він може напасти. Головне, якщо помітите такого, швидко скажіть про нього нам, а ми вже розберемося, – він вказав головою на академістів-охоронців, що супроводжували обоз. Звичайно ж, ми будемо накладати чари аби нежить оминула нас, тому такого статися не повинно, але обережність не завадить.

— Хоча я думаю, що з вами нічого немає статися, тим більше, що з вами два таких півня...кхе-кхе, майстра меча, – Адам з усмішкою глянув на Хойта з Леоном, після чого вони почали, як і завжди, спопеляти один одного поглядами.

— Що ж, друзі, давайте вечеряйте і спати, на нас чекає ще довга дорога.

Ідучи назад до шатра академістів, він обернувся до Хойта і тихо сказав:

— Хойте, придивись за ними раптом що, охоронців завтра буде мало в таборі, вони всі допомагатимуть нам.

— Добре, Адаме.

Він злегка посміхнувся і пішов далі, а Хойт повернувся до вогнища, на якому Ден доварював кашу.

— Як думаєте, ми побачимо нежить? – з ентузіазмом запитав Хойт.

— Спаситель збав, Хойте, – з острахом в голосі сказав Грегор. – Нам ще тільки цього не вистачало.

— Х-м-м-м, взагалі-то так...

— Що!? – уже здивовано викрикнув Грегор.

— Нічого, Грегоре, їж кашу, – Хойт вирішив не жахати друга далі.

— А ось я не боюся нежиті, я якось бачила цю ходу нежиті до лісу нетопирів, – озвалася Ліза.

— І я також, – додав Леон.

— А ти, Марі? – поцікавився Ден.

— І так, і ні, – як завжди холодно відповіла дівчина.

— Тобто?

— Я не стільки боюся нежиті, стільки її недолюблюю.

— Недолюблюєш? – Зацікавлено запитав Хойт, та відповіді на своє запитання не почув. – Що ж, напевно, це не моє діло.

— Хто б казав, Хойте... – хмикнув Грегор, помішуючи кашу, щоб швидше холонула.

— Ех, твоя правда Грегоре, – відповів хлопець, згадуючи невеличку пригоду в магазині малецифістики.

— І все ж таки це дивно, зазвичай нежить не ходить такими великими групами щоб академісти їх побоювалися, та й Ален чомусь довго лаявся і наказав обозу пришвидшитися, щось тут не чисто, - Ітан дивився у вогонь тримаючи їжу на колінах, і спершись головою на руку про щось замислився.

— Тут не має про що думати, ми діти і нас нічого не скажуть, якби було щось серйозне нам би все одно не сказали навіть будь ми дорослими, - Марі сиділа й так само незацікавлено помішувала їжу.

— Та все ж щось сталося, аномальна поведінка нежиті потребує вивчення, і…

— І не твоя робота цим займатися, - обірвала його Марі, після чого почала їсти ставлячи крапку в обговоренні.

— Ти Ітане ще той зануда, тобі б в чарівники, я чув ти талановитий, - спробував змінити тему Хойт.

— Я теж так думаю, але все одно я стану паладином, я роблю це не тільки для себе, а й для сестри яку залишив позаду.

Після Ітанових слів запала незручна тиша, навіть Леон зазвичай байдужий до їх справ схоже уважного його слухав.

— Та годі вам, я ні про що не шкодую чи типу того, навіть серед паладинів є архіваріуси, майже повноцінні чарівники от на цю роль я й мітитиму, тож не переймайтеся зі мною все в порядку.

Від навмисно серйозного вигляду, та від його раптової знервованості підлітки залилися сміхом.

— Агов, що я такого сказав?

— Ти б себе бачив зі сторони, цей вічно серйозний зануда і раптом так розхвилювався, та й ми всі мабуть думали, що ти продовжиш розповідати історію з сестрою, а ти раптом виправдовуватися, от оказія, - Хойт підійшов і відчутно поплескав розгубленого Ітана по плечу.

— Та я щось… - Ітан ще більше зніяковів.

— Буде тобі, нам незвично бачити такого тебе, от і все, менше думай про це і більше їж, а то охолоне.

Не відповідаючи Ітан почав тихо їсти разом з рештою. Одразу після вечері вони до самої ночі вели розмови про найбільший їх зараз інтерес, нежить, легенди та історії, в перемішку з фактами від Ітана допомогли йому прийти в себе, і він знову зі звичним спокійним виразом розповідав про те, що схоже було його серцю ближче ніж гумор.

Наступного дня караван рухався як звичайно десь до полудня, коли розвідники яких відправили уперед помітили орду нежиті, що розтягнулася на кілька кілометрів.

Трохи пізніше Адам зібрав групу разом на обід і повідомив новину:

— Народе, наші розвідники помітили орду нежиті, про яку я вам розповідав вчора.

— Що, так скоро? – запитала стурбовано Ліза.

— Так, тому я прошу вас не виходити за межі табору. Це може бути небезпечно.

Зазвичай усміхнений та навіть трохи легковажний Адам виглядав серйозним як ніколи.

— І ще, мене не буде поруч з вами, тому що я потрібен в голові каравану, замість мене за вами та іншими дітьми пригляне Джерем.

До речі, про Джерема. Це був дуже старий огрядний академіст, який інколи допомагав куховарити й розбирався в цьому ой як непогано. Дехто навіть жартував, що він готує краще, ніж чаклує.

— Привіт, дітлахи, – Джером підійшов до їх групи.

— Ви разом з іншими групами будете зі мною, і не думайте вкоїти чогось дурного, інакше пожалкуєте, – Джером потряс в повітрі кулаком для більшої загрозливості, що, власне, не дуже йому допомогло.

— Ну все, друзі, я пішов, – мовив Адам.

— Удачі, Адаме.

— А ти куди?

Джером гукнув Ітана який пішов одразу ж за Адамом

— Я лише спитати.

Не повертаючись до старого академіста він пішов уперед.

— Ти хочеш щось спитати? – Адам сповільнив крок, - Тільки швидко.

— Адаме, там же щось сталося, правда? Не може бути ця купа нежиті та пришвидшення каравану бути збігом.

Адам різко спинився і поглянув Ітану прямо в очі. Він не хотів говорити справжньої причини, але щира зацікавленість в очах хлопця розчулила його серце. Він був академіст і не міг просто так відмовити такій жазі до знання.

— Ти вельми кмітливий Ітане, дійсно дещо сталося, але ти обіцяєш що це лишиться між нами?

— Так, обіцяю, - твердо відповів Ітан.

— Гаразд, слухай, - Адам схилився до нього. – Кілька днів тому від атаки паладинів загинув чарівник якого прозвали «королем нежиті», він довгий час стримував нежить та ворожих до живих істот некромантів, і тепер коли його не стало ситуація різко погіршилася. Не питай чому так сталося, погляд на це питання Палантирців в значній мірі не сходиться з думками таких приблуд з інших країн як я, скажу лише, що коли ти захочеш вивчити це питання то спробуй підійти з різних точок зору, тільки так ти знатимеш правду наближену до істини, а тепер іди назад до решти, і щоб рот тримав на замку.

Адам спровадив Ітана назад до решти не давши тому й слова сказати, хоча бачив що той виглядав трохи розгубленим. Він розумів що перед цим підлітком стоятиме ще багато подібних питань на які йому не зможуть дати відповідей, та й сам він по правді дуже поспішав, і міг лише надіятися що той знайде правильну відповідь.

— Так, шмаркачі, ходімо за мною! – тим часом Джером махнув рукою закликаючи усіх до себе.

Хойтова група пройшла за ним у центр їхньої частини табору, де вже було більше півсотні дітей.

— Ідеально... – сказав собі під ніс Хойт, розглядаючи натовп який то і діло немов молоко на вогні намагався розтектися хто куди.

— П-с-с, Хойте, я все чув. Ти що, щось задумав? – підозріло зіщулився Грегор.

— Тобі здалося, – Хойт намагався зробити якомога невинний вигляд, та виходило не дуже через лукаву усмішку.

— Ага, здалося... Ну дивися, Хойте, знову ти мене у свою авантюру не втягнеш.

— Ну чого ти, Грегоре, все ще ображаєшся за той випадок з куріпкою?

— Не просто куріпкою, а куріпкою Джерема. В мене досі вуха болять.

— Ну хто ж знав, що він наклав на неї закляття відстеження. Вона виглядала такою доступною і...смачнооою, – мрійливо протягнув Хойт. – Ще й цей старигань наклав закляття відстеження на їжу! Чим він взагалі думав?!

— Ну-ну, та якби не Адам, то нам би так легко це не обійшлося, а ось Джером після такого, напевно, аж до скону накладатиме ці закляття на куріпок й іншу їжу.

— Можливо, але все ж таки Адам заступився за нас тоді лише тому, що розділили її зі всіма, так що за те, що ми так легко віддулися, можеш подякувати мені.

— Дуууже тобі дякую, Хойте, – єхидно промовив Грегор, – за те, що отримав не такої прочуханки, як міг.

— Слухайте усі мене!

За допомогою магії голос Джерома звучав ніби у вусі кожного із присутніх на подвір’ї.

— Ви повинні сидіти тут і нікуди не рипатись доти, доки не повернуться ваші наглядачі, в разі порушення цього, кхм, правила, вас буде суворо покарано.

— А куди вони пішли? – викрикнув хтось із натовпу.

— Вони пішли готувати закляття, щоб відвести орду якомога далі від нас. Невже тобі нічого не казали?

— Але хіба ми не в безпеці!? Нам казали, що нежить йде в ліс нетопирів.

— Саме так, однак, таке велике скупчення живих може привернути їхню увагу, так що потрібно їх відвести від табору, аби вони не помітили нас.

Джерома продовжили обсипати питаннями, але Хойта це вже не цікавило, він був захоплений іншою ідеєю.

— Грегоре, нумо відійдемо.

— Ну ходімо.

Вони зайшли за шатер так, щоб їх не було видно.

— Мені потрібно, щоб ти пішов зі мною в одне місце.

— І куди ж? – підозріло запитав Грегор, немов почав здогадуватися, що друг задумав.

— Ти краще став менше питань і просто йди за мною.

— Хойте... – Тон Грегора не обіцяв чогось хорошого.

— Так? – приречено запитав Хойт.

— Ти мене за ідіота маєш! Я прекрасно знаю, куди ти йдеш, і кажу тобі категоричне «ні», – Грегор поставив руки в боки й пронизував Хойта поглядом.

— Але чому? Це ж такий досвід для майбутніх паладинів – побачити справжню нежить, – захоплено, ледь не з сяйвом в очах відповів Хойт.

— Хойте, я розумію тебе, але схаменись, в нас навіть зброї немає про всяк випадок.

— Є, – хлопець дістав з-за спини тренувальний меч, що до цього ховав десь під сорочкою.

— О, чудово, але навіть якщо так, то зброї немає в мене, – Хойт мовчки дістав другий меч.

— Ти знущаєшся.

— Ні, я потурбувався про безпеку друга.

Грегор спопелив Хойта поглядом.

— Ти ж все одно підеш, – Грегор чи то запитав, чи то ствердив, вже знаючи відповідь, та все ж таки надіючись на протилежну.

— Так.

— Знаєш я все ще можу розказати про твій задум Джерему.

— Якщо ти це зробиш, хріна лисого я з тобою розмовлятиму, - Хойт сердито насупився.

— Та щоб тобі, - Грегор потер потилицю. – Гаразд, зробимо як ти кажеш, але в наступний раз, ти не посмієш мене не послухати, зрозумів.

— Обіцяю тобі, честю лицаря.

— Але ж ми будемо паладинами! До того ж, табір охороняють як ти надумав вибратися?

— Я знаю, що зараз частина охоронців в голові обозу, допомагає відвадити від нас нежить, тож вибратися буде не так і складно.

Хойт з Грегором почали тихо пробиратися крізь табір в напрямку лісу туди, звідки їх на думку мали йти мертві. На той час їх частина табору була майже порожньою через те, що більшість академістів і охоронців направилися в голову колони, так що труднощів в тому, щоб непомітно покинути табір, у них не виникало.

Вийшовши з табору, певний час вони йшли через ліс майже не ховаючись, він був відкритим та світлим, але чим далі вони заходили в нього, тим напруженішою ставала атмосфера навкруги, й згодом вони почали пробиратися майже навприсядки, хоча здавалося б нічого не змінилося. Але ні, вся природа наче відчувала, що в її володіннях зараз крокує смерть, і їй це явно не подобалося. Тварини, птахи, різні повзучі гади, навіть комахи тікали в бік табору, наче від лісової пожежі, однак те, від чого тікали звірі, було ще небезпечніше. Після пожежі природа завжди відновлювалася, вогонь був частиною кола життя, та нежить була іншою, протиприродна аура смерті яка її оточує, зайва в цьому світі і отруює його, особливо якщо затримується десь.

— Хойте, це дуже, дуже погана ідея. Нумо повернімось, поки є можливість, – боязко і шепотом сказав Грегор поглядаючи на ліс в якому все менше і менше життя.

— Ні, відступати вже ніколи, та й хіба можуть майбутні паладини боятися нежиті? – Хойт підштрикнув друга, та це не сильно на нього подіяло.

— Отож, бо й воно, майбутні, і я хочу, щоб ми ними таки стали.

— Не бійся, просто довірся мені, – Хойт видавив з себе посмішку, хоча самому теж було страшно. Але бажання побачити те, за чим вони пішли (чи, може, проста нерозсудливість) штовхали його вперед.

— Ти помітив? Навколо немає тварин.

Ліс навколо них дійсно неначе вимер. Не бажаючи раптово наткнутися на нежить, чи просто зі страху, хлопчаки йшли крізь ліс максимально обережно, прислухаючись до кожного звуку, як раптом почули шарудіння попереду. У напрямку звуку був невеликий пагорб, і Хойт швидко повів Грегора під цей пагорб, якраз під корінь старого дерева, за яким було зручно ховатися.

— Що таке, ти щось помітив? – стривожився Грегор, його очі бігали навколо

— П-с-с-с-с!

Хойт заткнув йому рота, а сам тим часом виглянув з-за пагорба і побачив його – справжнього ходячого мерця. Вже майже зогнилий, той був більше схожий на скелет, обтягнутий залишками плоті та обривками одягу. Він повільно ковиляв до пагорба, за яким ховалися хлопчаки, так що вони ще поки могли тихо втекти. Взагалі-то вони змогли б втекти в будь-якому випадку, адже мерці хоч і бігають, але досить повільно. Але Хойту в голову запала божевільна ідея.

— Грегоре, – прошепотів він, – відійди на кілька кроків.

— Навіщо?

— Довірся мені, просто відійди.

— Д-д-добре...

Грегор, пригинаючись, відійшов на кілька кроків назад, так що він все ще не бачив мертвяка який повільними кроками ковиляв в його сторону.

— А тепер, за моїм сигналом, ти встанеш і будеш стояти, не дивлячись ні на що.

— Хойте, що ти задумав? – в голосі Грегора звучав страх.

— Довірся мені, – Хойт став трохи вбік і піднявся по корінню старого дуба, що був для них сховком.

— Зараз!

Грегор піднявся і нарешті помітив мерця, в той час Хойт почав здійснювати свій план. Мрець помітив Грегора і почав ковиляти в його бік, але видно, що Грегору і не треба було казати, щоб він не рухався, він упав в ступор від страху, а його наповненні жахом очі втупилися в  мерця, який вже майже дістався до нього, і лише тоді він видавив з себе крик.    

— Хоооойт!!!

А за тим…

череп мертвяка розлетівся на шматки, Хойт кинувся на нього зверху ударивши його важким тренувальним мечем.

— Встиг!

Викрикнув Хойт, після чого друзі стояли десь хвилину, зціпенівши, й дивилися на  вже не ходячого мерця, який тепер лежав на землі купкою кісток і плоті.

— Х-х-х-хойте! Що це в біса було?! – обличчя, поблідле від страху, вже швидко ставало червоним. Грегор був розлючений. – Що це було, я тебе питаю?! Куди ти зник?! Навіщо ти сказав мені встати?! ЩО?! ЦЕ?! БУЛО?!

— Я вирішив, що зможу вирубити цього мертвяка, тому й попросив тебе встати, а сам побіг на гору, щоб ударити його по макітрі.    

— Хойте! – очі Грегора палали люттю, а сам він ледь не зривався на істерику. – Як ти міг?!

— Мені здалося, що це буде круто, – саме в той момент Грегор дізнався про мабуть найгіршу рису Хойта, самовбивчу нерозсудливість, коли той не думав про наслідки, а просто робив що хотів, так ще й з таким виразом обличчя наче все робить правильно.

— Якщо ти хоч раз утнеш щось подібне, я прикінчу тебе, чуєш, чесне слово, ти про це пожалкуєш, - від суміші страху та гніву на очах Грегора проступили сльози, його обличчя стало бордовим, а руки так і норовили потягтися уперед аби поколотити Хойта.

— Добре-добре, Грегоре, обіцяю, я більше такого не утну, – намагаючись заспокоїти друга відповів Хойт. – Але ж все обійшлося, все добре, ти живий і цілий, а зомбі лежить на землі.

— Хойте! – здавалося що руде Грегорове волосся спалахне наче полум'я.

— Ну все-все, не галасуй, а то ще мертвяків набіжить, і я не впевнений, що зможу їх усіх так само вирубити.

— Та йди ти в безодню, – все ще зло, але набагато тихіше відрізав Грегор.    

Раптом вони почули шелест в кущах неподалік.    

— Хойте, що це?! – через страх перспективи знову зустрітися із зомбі весь Грегорів запал кудись зник і він знову зблід.

— Я не знаю і не хочу знати, що це, забираймося звідси, - підтверджуючи свої слова Хойт схопив Грегора за руку й помчав що було сил.

Вони мчали через ліс, наче навіжені, не зважаючи на гілля яке било їх по обличчю та на коріння яке заважало бігти, й тільки перед самим табором зупинилися, аби відпочити й привести себе до ладу, поки їх ніхто не бачить.

— Як ти думаєш, воно піде за нами?

— Навряд чи, ми так бігли, що зомбі напевно одразу ж і відстав якщо він там дійсно був.

— От і добре, не вистачало, щоб ми із собою мертвяка привели.    

Відпочивши, хлопці пробралися в табір, там саме де й вийшли, і повернулися до решти.

— Де ви були? – Першим їм зустрівся Ден.

— Гуляли.

Хойт з Грегором обмінялися поглядами.

— Ти краще скажи, Джером не помітив, що нас немає?

— Ні, вам пощастило, що я вас відмазав.

— Дякую тобі, Дене, - сказав, видихаючи, Хойт.

— А все ж таки, куди ви ходили?

— О-о-о-о, це я тобі розповім пізніше, ти краще скажи де решта.

— Вони всі сидять в он тому шатрі, й там зараз таке видовище: Ітан грає в шахи з Леоном.

— О-о-о-о, не можна пропускати як зазнайці втирають носа, – Грегор потер руки, очікуючи побачити, як Леону, як він щойно й казав, втруть носа.

Вони вже втрьох зайшли до шатра, де на них чекала цікава і мила їх оку картина: Ітан зі своїм звичайним спокійним виразом обличчя сидить навпроти своєї повної протилежності – Леона, що просто палав від люті.

— Який рахунок?

— Чотири – нуль.

— І що, він все ще не луснув від злості? Дивно.

— Сам дивуюсь.

Навколо них зібралося з два десятки підлітків, які спостерігали за грою. Усім було цікаво подивитися, як Ітан вщент розгромить Леона.

— Прокляття, як це в тебе виходить! – Леон нарешті вийшов з себе. – П'ять разів підряд, це просто якийсь абсурд, щоб мене обіграв якийсь селюк.

— Прошу, я не селюк, а син сільського писаря.

— А хоч писаря, хоч знахаря та навіть чорта, але як це в тебе так виходить?!

На превеликий для себе жаль, Леон, сідаючи грати в шахи з Ітаном, ще не знав про найголовнішу особливість суперника – його блискучий розум. Він був з тих кого називають геніями, тому він був розумнішим мабуть від усіх дітей у таборі. Майже все, що стосувалося інтелектуальної праці, не було для нього непосильним, а якби його тіло було б хоч на половину таким же сильним, як і розум, він міг би стати дуже небезпечним супротивником, особливо враховуючи те, що навіть зараз за допомогою своєї голови та тактики він може битися на вельми гідному рівні, як для новачка.

— Може, ще одну партію? – нейтрально запитав Ітан, схоже що його не цікавив опонент.

— Н-і-і-і-і, досить з мене на сьогодні! – Леон вилетів з шатра весь червоний від люті, його гордості завдали сильного удару.

— Ух, ще б трішки – й ми б згоріли живцем, – зауважив Хойт, після чого весь шатер заповнився реготом.

— Так, ану припиніть реготати, – втрутилася Ліза. – Йому теж може бути неприємно.

— Він це заслужив.

— А ти, Хойте, міг би бути розсудливішим і не підіймати кпини з Леона! Врешті-решт, тебе залишили за старшого.

— Лізо, повір мені, рано чи пізно щось подібне мало статися і краще, щоб це були ми зараз, ніж наші майбутні брати та сестри, та й взагалі ми посміємося трішки та припинимо, а ось в майбутньому щось таке могло б статися, що йому до-о-о-вго б згадували, так що хай буде готовий, а якщо він не засвоїть уроку, то так йому і треба.

— Можливо, ти й правий, але ти краще на себе глянь, який розумник, а постійно влипаєш в неприємності через самовпевненість, – дівчина поклала руки в боки не давши й відповісти і поспішила вийти з шатра, за її прикладом решта розійшлися хто куди, розуміючи, що далі нічого цікавого не буде.

— Здається сьогодні не день для наших мечників, вас обох обіграли, ще й справедливо, - Грешор штрикнув друга в бік ліктем з задоволеним виразом обличчям.

— А ти виглядаєш на диво спокійним, я тільки зараз подумав про те що зробив, і чесно кажучи руки трохи трясуться.

— Ну то для мене нормально, я вже звик?

— Звик? Як це звик?

— А, я тобі мабуть не розповідав, моя мати мисливиця і часто брала мене з собою, а там то кабан, то вовк, якось раз навіть молода кеска в ліс забігла. От відтоді я й швидко приходжу до тями. Але зізнаюся, сьогоднішня зустріч мене в ступор ввела. А ти сам як так зміг сміливо на нього кинутись, як би я не злився на тебе, але так само зробити духу не стало б.

— Я таким завжди був, батько казав що в мене в серці вогонь і тому я кидаюся на небезпеки, он бач розчервонівся навіть, досі не минуло.

Хойт торкнувся лоба аби впевнитися в тому що він досі гарячий. Він згадав, що відтоді як батько вперше дав йому меча він завжди немов загоряється зсередини і що є сил кидається на ворога. Благо для нього, батько навчив як контролювати себе в бою, але це відчуття все одно було з ним.

Теж не знаючи, що робити, двійко друзів вирішили трохи потренуватися і взяли з собою Ітана який досі був в роздумах.

— Як ти думаєш, з Адамом все добре? – Хойт насідав на Грегора, забуваючи, що той не рівний йому супротивник.

— Н-у-у-у-у, моя чуйка підказує, що все буде добре, – Грегор зробив один з фінтів, яких Хойт його недавно вчив, та вийшло в нього не дуже.

— Непогано, тобі тільки не вистачає швидкості, – підбадьорив друга Хойт, після чого вдарив знизу догори, й Грегор ледь втримався, щоб не впасти. – Сподіваюсь, що твоя чуйка не підведе.

— Ха, моя чуйка ніколи не підводить, і сьогодні, до речі, теж була вірна мені.

— Ну годі тобі, все ж обійшлося.

— Еге ж, обійшлося, мене ледве не вбив зомбі.

— Але ж не вбив, і взагалі, закрили тему, краще не говорити про такі речі тут.

— Зручно тобі! Сам винен і сам мені рота затикаєш.

— Як хоч тоді, можеш розповідати як не боїшся, -  єхидно відповів Хойт.

— Ах ти…, - Грегор теж не хотів отримати покарання і міг лише жалітися на самого себе, за те що втнув дурню з Хойтом.

— Зачекай Грегоре, тебе сьогодні що? – поглинутий думками, Ітан не одразу зрозумів, що почув.

— Я просто в халепу потрапив через нього, нічого незвичного, - Грегор зупинився і зверхньо поглянув на Хойта.

— Але ти казав про зомбі? Тобто ти його бачив?

— Навіть більше, Хойт його лупонув тренувальним мечем по голові, а після ми втекли.

— Це дуже погано, - Ітан скочив на місці. – Нежить так просто не вб’єш, він міг піти за вами.

Ітан узяв їх по під руки і відвів в сторону. Впевнившись що навколо нема когось хто міг би їх почути він продовжив.

— Ця нежить могла піти за вами, вони дуже сильно відчувають живих і звичайна зброя їх не бере, скоріш ходімо туди де ви його бачили, ми маємо впевнитися що він не пішов за вами.

— Давай тоді краще скажемо одразу охороні, не хочу ще раз його зустріти, - Грегора взяли дрижаки.

— Спочатку переконаймося, за те що привабили нежить до табору серйозне покарання.

— Тоді так і зробимо, але я піду сам аби нас не помітили, а ви сидіть тут - Хойт пішов не чекаючи.

— Розумно, але…

Ітан розумів що Хойту краще піти самому, але бажання цікавості в ньому сильнішало. І він таки пішов за Хойтом залишивши Грегора попіклуватися про їх прикриття, попри його заперечення.

Хойт був явно швидший, але зараз він просувався обережно та тихо, тож Ітан також за ним встигав, хоча й заледве тримаючи його на межі зору. Пробираючись через кущі та під коріннями дерев які перепліталися в нього над головою, він все більше наповнювався відчуттям пізнання незвіданого, аж доки він не зіткнувся обличчям зі спиною Хойта. Він стояв з тренувальним мечем напоготів, а спереду серед дерев було видно кілька химерних постатей. Вони йшли кудись вліво не помічаючи їх, але Ітан точно помітив їх неприродню зовнішність, це була нежить.

— Він досі тут, - Хойт вказав мечем на тіло, майже скелет, яке валялося на землі.

— Щось тут не так, - Ітан почав роздивлятися все навколо, тому й помітив як у їх бік йшов мрець, він проходив майже нечутно між кущами і Хойт його ще не помітим, але рухнутися аби сказати про це йому він не міг, тіло заціпеніло.

— «Тобі не варто боятися, поблизу є некромант який слідкує аби вони нікому не нашкодили» - в голові Ітана пролунав знайомий голос, і от тепер він справді заціпенів від страху.

— «Не хвилюйся сину, ти буде в безпеці».

— «Лише коли мені заблокують ментальний зв’язок, тільки тоді я буду в безпеці». – Ітан оргизнувся в думках, дивуючись власній хоробрості.

— «Як скажеш сину» - в останніх словах звучала глузлива усмішка.

Коли голос зник, час який наче вповільнився повернуся в своє русло, а мрець який наближався раптово перечепився за корінь і упав купою кісток. Лише на мить, але Ітан побачив миготіння темної зеленої тканими, яка одразу ж зникла.

— Ой! – тільки й зойкнув Хойт коли побачив, що сталося.

— Забираймося звідси.

Ітан щосили тягнув Хойта за собою, але він швидко його обігнав, в цей раз той не був наляканим і зміг обережно привести їх обох до табору. Сам Ітан виглядав наляканим, і він не був певен чим саме, чи тим голосом чи видовищем, та йому не дали задуматися про це.

— Чим ти думав! Нас могли помітити, і в таборі теж можуть бути проблеми, - повернувшись в табір Хойт ледь не накинувся на Ітана.

— Хто б говорив! Ти перший це почав, і всі за тобою наслідки виправляють! Ліза права, ти навіть не розумієш що ти став причиною, а якби в тебе було б менше вдачі, Грегор міг би загинути через тебе.

Ітан випалив це в один подих, на залишках злості, і сам від себе такого не очікував. Однак схоже що його слова подіяли, Хойт був такий шокований, що лише стояв з роззявленим ротом і дивився не в силах щось сказати. Так тривало кілька хвилин, Ітан не звичний таким чином виплескувати емоції просто стояв здійнявши голову у гору і розглядаючи хмари. Якоюсь мірою йому полегшало, хоча він не був задоволений цим способом. Хойт ще опустив очі до землі, його занесло подіями останніх днів і він дійсно втратив голову, та попхався куди не варто було, зараз йому його власна ідея здавалася дурною.

Та не довго думаючи Хойт прийняв найпростіше для себе рішення.

— Вибач Ітане, я повів себе як дурень, - він простягнув руку очікуючи на рішення друга.

— Гаразд, в цей раз твої слова звучать щиро, я пробачаю тобі, але лише тому що обійшлося без реальних проблем, - Ітан пожав йому руку. – І йди ще перед Грегором нормально вибачься.

— Звичайно.

Вони знайшли Грегора на тренувальному майданчику, він саме відпрацьовував якийсь прийом, і був такий зосереджений що не помітив їх наближення.

— Грегоре.

— Ай! – від несподіванки той аж підскочив. – От налякав, та твоя порада була слушною, на тренуванні так відволікся що не тільки про тривоги, а й про взагалі все на світі забув.

— Ти добре концентруєшся. Грегор, я прийшов аби вибачитися, через мене ти потрапив в халепу.

— Що це з тобою? Я хіба тебе не пробачив? Та й я звик вже до цього, я через матір часто в таке потрапляв то й не звик ображатися, я ж цілий в кінці-кінців. А от якби поранений був, тоді тобі простих вибачень було б замало. Краще допоможи мені з цим прийомом.

Грегор відійшов на кілька кроків та став у стійку.

— Можу лише позаздрити твоїй стійкості, інколи ти вражаєш своєю хоробрістю - прокоментував Ітан, та узяв посох для тренування.

Друзі тренувалися ще близько години, після чого повернулися до інших, і до самого вечора розважали себе як могли. Хоча розвагами вони здебільшого відволікали себе від того, що попри їх табір проходить орда нежиті, і лишень Ітан знав точно, що їм нічого не загрожує. В цей день не було чутно гомону, який зазвичай лунав у таборі, всю його територію охопила майже повна тиша. А під час вечері повернулися академісти.

— Доброго вечора, народе.

— Адаме!

— Як все минуло?

— Усі цілі?

На академіста налетів шквал питань.

— Все добре, ми сплели заклинання так, щоб орда пройшла і не помітила нас.

— Чудово, значить ми тепер в безпеці, – Ліза, як і решта, почувши це від Адама, заспокоїлася, і усю напругу, що накопичилася за день, як рукою змело.

— Повністю... – стомлено промовив академіст, ледь не падаючи на лежак біля вогнища.

— Розкажи, як все було! Ти бачив нежить?

— Так, по-перше, нежить близько до табору не підходила, і я нічого не бачив, а по-друге, ми швидко накласти закляття схову, тому вона нас не помічала. Після цього ми почали плести заклинання для того, щоб нежить не тільки не бачила нас, а й обходила, далі наклали заклинання аби нежить йшла лише до лісу, за тим ще маскуюче заклинання, і попереджуюче, і на кінець зробили так щоб заклинання не потрібно було постійно підтримувати. А вже після того ми зібралися на нараду і після неї розійшлися по групах.

— І що, ви робили це весь день?

— Так, ми ж не справжні чарівники, а лише академісти, більшість повноцінних чарівників відбули кілька днів тому, а в нас на це пішло багато часу, хоча думаю, що професіонали, особливо профільні, впоралися б і за годину.

Підлітки хотіли було продовжити розпитувати Адама, однак він зупинив їх.

— На всі завдання я відповім завтра, а зараз давайте, розходьтеся спати, а то в мене був важкий день, і я не маю сил з вами панькатися, Хойте, прослідкуй.

— Добре, а ти тримай, - Хойт протягнув Адаму миску з кашею.

— Дякую, сьогодні ж в вас не було проблем? – він поглянув на Хойта, поки дмухав на їжу.

— Все було в повному порядку, - Хойт всміхнуся і немов відчув як в спину йому впилися два погляди.

— Добре що хоч ви в порядку, а то Джером бідолаха кажуть заснув. В його то літа це й не дивно. Ну а зараз і вам пора спати, сон є корисним для формування здорового організму процесом, тож не зневажайте ним.

Як і сказав Адам, його підопічні розійшлися і лягли спати у своїх шатрах. Тільки зараз вночі життя потроху поверталося в ліс навколо табору, і можна було почути спів нічних птах та дзеленчання комах, що сповіщало про швидке повернення життя в цей ліс.

Стояла глибока ніч, але в головному шатрі досі сяяло світло, кілька зачарованих каменів створювали яскраве освітлення в шатрі, яке майже не виходило за його межі, і освітлювали кількох чоловіків в робах академістів

— Алене, це не можна так лишати, це загроза безпеці!

— Це не міг бути хтось з нас, ми вже перевірили майже усіх.

— Потрібно повідомити владі Палантиру.

На головного академіста тисли з різних сторін, він стояв над оглядовою пластиною на якій відображався табір в реальному часі, і переглядав запис з захисного бар’єру. Хтось зробив в ньому дірку, а візуальне зображення табору з ранку аж до вечора стер, і не було жодного сліду того, хто міг це зробити. Перевірка на брехню теж нічого не показала, ніхто з охоронців табору які мали доступ не змінювали нічого в оглядовій пластині. З їх підопічними теж все було в порядку, хоч через дірку в бар’єрі не було можливості відслідкувати чи виходив хтось, але принаймні вони всі на місці і вони в порядку. Справа виглядала настільки дивною наскільки можливо, і він здогадувався хто може бути винний.

Ірвін Штейн -  злочинець який експериментував над тілами живих істот, біомант та можливо найсильніший телепат світу. Сам Ален хоч і не був до кінця згоден з рішенням Палантиру про статус Ірвіна Штейна як злочинця, декілька його медичних методів допомогли знайти спосіб вилікувати багато хвороб, проте створення химер з людей було вже зайвим, за це він дійсно заслужив звання злочинця. І зараз вони доправляли його дитину в орден паладинів, таємно, тільки орден знав про його статус, вони самі прийняли рішення про взяття його під опіку, а від академістів потрібно було тільки доставити його. Тому влада Палантиру лишиться в невіданні, доти, доки це дитя не зможе очистити своє ім’я, не син злочинця, а герой, такий був єдиний шлях для реабілітації цього прізвища.

— Посильте охорону та відновіть бар’єр, встановіть цілодобове слідкування на підопічними, ми не чекатимемо і не повідомлятимемо, це питання честі та авторитету академістів як організації!

Рядова відповідь, в таких ситуаціях, але в нього не було вибору, нехай навіть його колеги критикуватимуть його за пасивність та він виконає наказ як належить, йому залишилося два тижні і він прослідкує аби все йшло за планом.