Після виходу документального фільму “ЖЕРТВИ ЯКУБА ЯХЛА В АФРИЦІ” з’явилась можливість познайомитися зі свідками, зібрати свідчення та матеріали, які досі не були представлені публічно. Кожна людина, яку знімальна група зустрічала на своєму шляху, виявилась безпосередньо причетною до історії, і кожна з них несла свою частину правди, що доповнювала картину того, що сталося з Вайолет у минулі роки.
Так, імпровізовані інтерв’ю на вулицях не завжди були ідеальними, адже знімальна група працювала в реальних умовах — без студійних меблів, мікрофонів із вітрозахистом чи освітлення. Однак ці розмови були щирими, а отримана інформація — цінною та достовірною. Люди самі хотіли говорити й ділитися тим, що знають.
Як народилась фальшива реальність у європейських медіа
Після прем’єри фільму у чеських ЗМІ з’явилася низка матеріалів, які не лише ігнорували свідчення постраждалих, але й суперечили фактам. Автори цих публікацій не поїхали в Танзанію, не зустрілися з Вайолет, не поговорили з адвокаткою чи зі словацькими волонтерами, які надавали допомогу дівчинці. Вони не звернулися до жодного свідка, не попросили документів і навіть не зв’язалися зі знімальною групою фільму.
Попри це, в їхніх статтях з’явилися категоричні висновки, які базувалися на двох анонімних джерелах та на цитатах Якуба Яхла, що подані без жодної критичної оцінки. Подібний підхід не відповідає журналістським стандартам і серйозно спотворює реальність.
Особливо проблемними стали висловлювання Яхла, у яких він знецінював голоси африканських свідків, стверджуючи, що «африканці можуть казати що завгодно» і «не розуміють наслідків». Такі заяви мають ознаки колоніального мислення, але в публікаціях вони були подані як нормальна думка, без критики чи аналізу. Це продемонструвало, наскільки легко частина європейських медіа може відтворювати упередження, не помічаючи власної позиції.
Мовчання, яке стало позицією
Словацькі волонтери, які роками працювали з місцевими дітьми, зверталися до чеських редакцій, пропонуючи документи, контакти та свідчення. Проте ніхто з журналістів не відгукнувся. Це створило враження, ніби вони не шукали істини — вони шукали підтвердження вже сформованої тези.
Волонтери неодноразово повторювали:
«Ми були готові говорити, ми хотіли показати документи, але нам ніхто не відповів.»
Ця відмова перевіряти факти і чути людей стала однією з найтривожніших ознак того, що в окремих випадках медіа можуть сприяти замовчуванню насильства.
Повернення до Танзанії та нове життя Вайолет
Під час повернення знімальної групи до Танзанії стало очевидно, що життя Вайолет змінилося. Вона живе в новому домі, відвідує школу перукарського мистецтва, навчається працювати з професійними інструментами та вперше самостійно обирає одяг.
Її мрія — відкрити свій салон. І ця мрія стала реальною завдяки людям, які подивилися фільм і підтримали адвокатку, що взяла на себе складну юридичну роботу і підтримала дівчину в такий складний для неї час.
Юридична частина: шлях до суду
Адвокатка розпочала процес відкриття кримінальної справи. Процедура включає:
офіційне свідчення Вайолет,
медичне обстеження та документування травм,
збір доказів поліцією,
верифікацію даних в імміграційній службі,
формування справи в суді.
У Танзанії злочини сексуального насильства над дітьми караються суворо — від тривалих строків ув’язнення до довічного.
Адвокатка неодноразово підкреслювала, що готова вести справу до кінця, незалежно від зовнішнього тиску.
Система, у якій діти залишаються невидимими
В Танзанії багато дітей не мають документів, офіційних опікунів чи постійного місця проживання. Для системи вони «неіснуючі». Тому без адвоката шансів домогтися справедливості практично немає.
Робота адвокатки стала не просто юридичним супроводом. Вона забезпечила Вайолет житло, освіту, доступ до медицини та підтримку.
Новий початок
Сьогодні Вайолет будує майбутнє з нуля. Під час останньої зустрічі вона сказала:
«Тепер у мене є майбутнє.»
Ця фраза стала ключем до розуміння того, заради чого знімаються такі фільми.
Заради справедливості.
Заради голосу, який має бути почутий.
Заради життя, яке заслуговує на шанс.
Боротьба за правду
Після виходу фільму в медіапросторі почалася дискусія — але не про насильство над дитиною, а про «дискредитацію громадської організації». При цьому факти, документи, свідчення, робота адвокатки й дослідників залишалися поза увагою.
Усе, що могло підтвердити правдивість історії Вайолет — від імен свідків до фінансових даних — не було використано в публікаціях, які критикували фільм.
Натомість журналісти обмежилися розмовами з людьми, які не мають прямого стосунку до подій, або тими, хто прямо зацікавлений у захисті своєї репутації.
Власні свідчення vs. фабрикації
Свідки, які жили поруч із Вайолет, словацькі волонтери та інші причетні особи надають деталізовану інформацію й готові публічно підтвердити її. Але їхні голоси не були включені в альтернативні медіаматеріали.
Це створює ситуацію, у якій правду намагаються замінити гіпотезою, а свідчення — думками.
Кінцівка, яка є початком
На цій історії поставлена лише перша крапка. Попереду — розгляд справи, допити, перевірка інформації, судові рішення. Команда фільму продовжує стежити за розвитком подій і підтримувати Вайолет.
Ця історія — не про сенсацію. Це історія про відповідальність: юридичну, людську і журналістську.
