Шедевр модернізму, цегляна готика… і дерево з піструном
Субота, п’ята ранку. Будильник, який я поставив, сподіваючись, що не полінуюся прокинутися так рано, шалено задзвенів. Я зібрався з силами, встав, перекусив печивом і кавою та вибіг надвір. На вулицях — ні душі, а в повітрі літало передчуття сонячної днини.
Спочатку я поїхав потягом до станції Бух, що на північно-східній межі Берліна. Зручно вмостившись у майже порожньому вагоні, я використав цей час — понад годину! — щоби скласти попередній список місць, які варто відвідати.
І першим місцем у списку була водонапірна вежа в Буху. Я дізнався про неї ще три роки тому, коли збирав матеріал для свого огляду старовинних водонапірних веж Берліна, але так і не знайшов часу туди дійти.
Шукаючи маршрут до вежі, я випадково натрапив на групу будинків у голландському стилі — колишню Третю міську психіатричну лікарню (1900–1907). Вона включала понад 40 будівель для 1800 пацієнтів і була взірцевим проєктом медзакладу свого часу.
Я проминув психлікарню і через мить заїхав на територію так званого «Дому для літніх людей» (1905–1909). Сьогодні ми б назвали це місце госпісом. Він був спроєктований як таке собі ідилічне поселення на 1500 мешканців серед лісу, і саме там стояла водонапірна вежа, яку я шукав. Вона височіла з-за огорожі. Її верхівка нагадувала традиційні фахверкові будинки, тоді як основа була аскетичною.
Можливо, колись я повернуся до Буху ретельніше дослідити арзітектуру старих лікарень, але попереду на мене чекала купа інших цікавинок.
Я прямував до Бернау, середньовічного містечка, що прилягає до Берліна на північному сході, і якраз проїздив через селище Панкеталь. Повітря наповнювало дзижчання бджіл і кислувато-солодкі аромати квітів.
Панкеталь справляв враження типового німецького села, нічим не примітного, окрім добряче перебудованої готичної церкви та кількох старовинних будиночків на центральній вулиці.
На кордоні Панкеталя і Бернау я помітив порожній кіоск із кислотно-жовтими і рожевими вивісками «Свіжа полуниця» та «Спаржа з Белітца» (Белітц — містечко на південь від Берліна, відоме як місцева «столиця спаржі»; можливо, напишу про нього наступного разу).
Поки я під’їжджав до центру Бернау, все гадав, що це за величезний синій циліндр виднівся у кінці дороги. Як з’ясувалося, це газопереробний завод 19-го століття з 21-метровим резервуаром для газу (1931). Резервуар довго стояв занедбаним, поки в 1990-х роках його не відреставрували. Сьогодні це одна з місцевих пам’яток.
Бернау славиться своєю середньовічною спадщиною, зокрема мурами та вежами. Але перш ніж я покажу вам цю красу, погляньмо на вишукані двері із зображенням чаплі, змієподібною ручкою та скребком для взуття у формі ящірки — просто випадково помітив. Краса!
А тепер дещо справді давнє. Найстаріший житловий будинок міста — Канторгауз, на фасаді якого викарбувано 1583 рік. Цю ренесансну хатину оточують сучасні житлові квартали, що лише підкреслює його шарм.
Я оглянув Канторгауз зусібіч і звернув на вулицю, що йшла уздовж муру. Чесно кажучи, я, мабуть, ніколи ще не бачив такого тісного сусідства сучасної прямокутної архітектури та готичних укріплень.
Першою оборонною вежею, яку я побачив у Бернау, була Порохова вежа заввишки 29 метрів, збудована близько 1380 року разом з іншими укріпленнями. Її лагідно освітлювало ранкове сонце.
На протилежному боці від центру міста розташовані дві інші вежі, що збереглися, а саме Кам’яна надбрамна вежа та Голодна вежа. Зазвичай тут багатолюдно, але не настільки рано. Мені пощастило побачити площу практично порожньою, не враховуючи кількох припаркованих автівок.
Звичайно, таке середньовічне місто повинно мати не менш стародавній храм. Церква св. Марії в Бернау побудована близько 1240 року як романська базиліка, а потім її кілька разів перебудували протягом наступних століть у готичному стилі. Первісну вежу з польового каменю знесли у 1839 році та замінили на нинішню цегляну вежу.
Нижче — фотографія, яку я зробив тижнем раніше, оскільки головний фасад був у тіні під час моєї велопрогулянки.
А ось ранкове фото церкви зі зворотного боку. Сонце освітлювало цегляну кладку, і будівля нагадувала розжарену піч.
Мені потрібно було підзарядитися перед продовженням поїздки. Жуючи курячо-ананасовий тост у кафе неподалік, я дізнався, що в церкві, виявляється, є готичний вівтар, якому п’ять сотень років! На жаль, будівля була зачинена до другої дня, а я не міг чекати так довго.
Перед від’їздом із Бернау я хотів подивитися на модерністський шедевр архітектурної школи Баугауз — дещо кардинально відмінне від середньовічної спадщини, яку ми щойно розглядали. Але він був розташований посеред лісу на околиці міста.
Я вже їхав до тої модерністської пам’ятки, але раптом вдалині виникла ще одна цегляна вежа. Стривайте, чому вона так далеко від решти фортифікаційних споруд? Але коли під’їхав ближче, виявилося, що це не така вже й стара водонапірна вежа (1909–1910), натхненна готичним настроєм міста.
Любите історичну архітектуру? Тоді запрошую вас у свій інстаграм зі світлинами архітектури — від 🏰готики до 🏢модернізму.
За 15 хвилин я дістався до профспілкової школи ADGB (1928–1930), збудованої за проєктом швейцарського архітектора Ганнеса Мейєра. Мабуть, цей кампус із жовтої цегли не дуже вразить сучасного глядача, який звик до мінімалістичної, практично не оздобленої архітектури, але на той час це був передовий, інноваційний проєкт.
Спробуйте ось що: знайдіть в інтернеті старі фотографії автомобілів й одягу 1930-х років, і ви зрозумієте, наскільки науково-фантастичний вигляд мали такі будинки в часи їхнього будівництва. Не дивно, що будівлі Баугаузу в Бернау, Дессау та Ваймарі належать до всесвітньої спадщини ЮНЕСКО.
Цей комплекс утілює філософію Баугаузу, тобто фокусування на функції будівлі та задоволенні потреб її користувачів. Рух Баугауз учив архітекторів аналізувати вимоги клієнта, а також враховувати специфіку ландшафту. Наприклад, можна використати природний схил та зорієнтувати будівлю в просторі таким чином, щоб аудиторії були природно освітлені сонцем удень.
У цій школі профспілкові адміністратори та керівники вивчали трудове право, виробничу гігієну, менеджмент та економіку. Комплекс передбачав проживання та харчування як викладачів, так і студентів.
Судячи з синьо-жовтих прапорів та оголошень на фасаді, я припустив, що це місце приймає українських біженців, які врятувалися від російського вторгнення в Україну у 2022 році. Російська Федерація (і її попередні реінкарнації — Совєцький Союз і Московія) століттями намагалася стерти Україну з лиця землі. Сподіваюся, що незабаром загарбники будуть розбиті раз і назавжди та заплатять сповна за всі свої воєнні злочини. Замисліться: відстань між Бернау та лінією українсько-російського фронту — понад дві тисячі кілометрів, а відголоски війни долинають і сюди…
Я прямував далі через ліс; це був не найпряміший шлях, зате я милувався природою. Я обрав «Пішохідний» маршрут, щоб оминути автомагістралі, де гуркотіли над вухом вантажівки. Через годину я помітив на горизонті церковний шпиль. Це був Бізенталь, миле аграрне містечко на півшляху до Еберсвальде.
Згідно з туристичною мапою на перехресті, у Бізенталі було кілька пам’яток, зокрема церква, яку я помітив здалеку. Я підійшов ближче і побачив чудернацьку суміш готики (основа вежі з польового каменю) та бароко (оздоблені вікна). Оригінальна будівля 13-го століття була знищена пожежею 1756 року, а потім сильно перебудована.
Я також зауважив розкішну фахверкову ратушу Бізенталя (яку я ще сфотографую у м’якому вечірньому освітленні дорогою додому) та стару оглядову вежу на пагорбі.
Вежа постала на місці середньовічного замку Біздаль (звідси й сучасна назва міста), який був зведений на двох сусідніх пагорбах, з’єднаних мостом. На жаль, замок давно знесли, і від нього залишилися лише рештки фундаменту. До речі, територія коло Бізенталя спочатку була заселена слов’янами, і німці кілька разів намагалися їх витіснити, поки їм це не вдалося в 10 столітті.
Тим часом я вже виїхав за межі міста та рухався лісовою дорогою. Ця частина подорожі не була цікавою — і менш ніж за годину я нарешті досягнув Еберсвальде!
Кілька швидких фактів:
Місто Еверсвольде («ліс кабанів») було засноване маркграфом Бранденбургу в 1254 році як осередок місцевих торгових шляхів.
Пожежа 1499 року спопелила Еберсвальде, але після відбудови воно стало першим у регіоні промисловим містом, що спеціалізувалося на металургії.
Найбільший у Німеччині доісторичний скарб із 81 золотого предмета був знайдений поблизу Еберсвальде у 1913 році. Це був скарб бронзової доби, що складався з чаш, нашийних кілець, браслетів і спіралей для рук — загальною вагою понад 2,5 кг! Однак совєти викрали їх наприкінці Другої світової війни та виставили його в Москві. (Сподіваюся, одного дня совєтська імперія зла буде засуджена світом так само, як і фашисти з нацистами).
Церква Святої Марії Магдалини в Еберсвальде (1285–1333) — один з найяскравіших храмів у стилі високої готики в землі Бранденбург. Окрім добре збереженого екстер'єру, він має настінні розписи 16 століття і фантастичний ренесансний вівтар (1606).
Крім того, в Еберсвальде є кілька старовинних фахверкових будинків (які ви не знайдете в центрі спустошеного війною Берліна). Я хочу показати вам два з них; цікаво, що обидва — аптеки.
«Аптека Лева» побудована як житловий будинок для мера міста в 1703 році. З 1794 року тут міститься аптека.
«Аптека Орла» — найстаріший будинок в Еберсвальде. Він використовувався як аптека з 1623 року аж донедавна, коли після ретельної реставрації його перетворили на краєзнавчий музей і туристично-інформаційний центр.
І в цей момент я зрозумів, наскільки сильно зголоднів. Інформаційний щит на головній площі розповідав історію місцевого делікатесу — шпріцкухена — хрусткого пончика із кремом згори. Еберсвальдський шпріцкухен винайшов берлінський кондитер Густав Луїс Цітеманн у 1832 році, і люди часто купували ці солодощі на залізничному вокзалі перед тим, як сісти до поїзда.
Я замовив шпріцкухен у кав’ярні в центрі та збирався ще взяти флет-вайт, але касирка здивовано запитала, що це таке, і я пояснив, що просто хочу каву з молоком… Мої гіпстерсько-столичні замашки виявилися тут безсилими.
Я вже гадав, що можу повертатися додому, але тут мені на очі потрапило ще одне цікаве місце на мапі — абатство Корин — видатний зразок цегляної готики всього за шість кілометрів на північ від Еберсвальде. До того ж, сонце хилилося до горизонту, і я міг сфотографувати абатство під час «золотої години»!
Туди було їхати хвилин сорок.
Абатство Корин було побудовано в 1258 році та мало неабиякий вплив далеко за межами маркграфства Бранденбург, зокрема на територіях, заселених слов’янами. Корин належить до мережі німецько-польських середньовічних монастирів, розташованих уздовж сучасного кордону між цими країнами.
Монастир занепав у 16–19 століттях, але згодом його відновили під проводом Карла Фрідріха Шинкеля (відомого архітектора, який спроєктував чимало будівель у центрі Берліна).
Я роззирнувся і замилувався квітучою природою біля абатства, але не міг залишатися тут надто довго, бо хотів повернутися додому до півночі.
Настав час завершити подорож. Я обрав дещо інший маршрут, щоб не їхати знову через місця, яку я вже бачив.
Цього разу я оминув центр Еберсвальде і відвідав, мабуть, найдивнішу місцеву пам’ятку — бук з пенісом. Він навіть позначений на Google Maps! Звісно, я написав п’ятизірковий відгук.
Пам’ятаєте, я згадував про старовинну ратушу в Бізенталі? Так от, на зворотному шляху я нарешті зняв гарний кадр у м’якому світлі, замість засвіченого фото опівдні проти сонця.
Місяць був майже у повні. Небо набувало фіолетового відтінку. Вдень я не бачив багато людей, а тепер усі ознаки життя зовсім зникли. Лише поодинокі машини час від часу проїжджали повз.
Стало прохолодно, але не занажто, тому я не ризикував замерзнути, на відміну від моїх зимових веломандрівок. Крім того, я взяв багато вуглеводних перекусів, пам’ятаючи уроки моєї поїздки до Ютербоґа минулого місяця, коли я промок до нитки під дощем і був змушений провести ніч у цілодобовому кафе на заправці.
За даними Страви, такі поїздки можуть спалити 3500–4000 калорій, тому-то я і навіть не помітив, як зжер усі снеки в дорозі.
Я рухався набагато швидше, ніж вранці, бо не було на що витріщатися. Крім того, слухав класичний рок і метал із колонки, яку міцно прикріпив ремінцями до рами велосипеда.
Я приїхав до Бернау, коли вже стемніло, і сів на поїзд до Берліна. Щоб не заснути у вагоні, увімкнув старий добрий мультсеріал «Рожева пантера» і прокручував у голові враження того дня.
