Зазираємо в оселі Івана Труша та Макса Лібермана
Переклад з англійської (поширюйте серед знайомих з-за кордону, щоб вони розуміли українську культуру та її європейську природу)
Ви коли-небудь бачили майстерню художника? Зазвичай ми споглядаємо живопис у музеях, ізольовано від місця, де його створював автор. Тож сьогодні я розповім вам про двох імпресіоністів, які жили на межі 19–20 століть на відстані 900 км один від одного — у Львові та Берліні — але обоє мешкали у гарних віллах біля озер. Оскільки так сталося, що я досить добре знаю і Львів, і Берлін, то не міг оминути увагою цю дивовижну паралель.
Частина 1. Іван Труш та його вілла в стилі модерн біля Піщаних озер
Іван Труш (1869–1941) — український художник, майстер пейзажу та портрету, мистецький критик і мистецький меценат на Галичині. Він жив у буремні часи, коли українська культура боролася за виживання, затиснута між Російською та Австро-Угорською імперіями.
Я натрапив на віллу Івана Труша випадково, коли збирав матеріал для іншої статті. Вона була вже зачинена, тому того дня я прогулявся біля Піскових озер — затоплених піщаних кар’єрів 19-го століття. Ця місцевість у ті часи була розташована на околиці Львова та призначалася для елітної нерухомості; не дивно, що Труш обрав цей район для своєї творчої резиденції.
Ми з дружиною прийшли сонячного серпневого ранку наступного дня і виявилися єдиними відвідувачами.
Вілла збудована у 1910 році за проєктом архітектора Олександра Лушпинського у стилі сецесії (те саме, що ар-нуво або модерн). Це була одна з перших будівель на вулиці. Значну частину ділянки за тинькованим цегляним будинком з дерев’яною терасою займав сад.
Коли ми увійшли до вілли, нашу увагу одразу привернула вишукана блакитна піч. Вона була оздоблена сецесійними глазурованими кахлями. Я припустив, що вони місцевого виробництва, оскільки на межі 19–20 століть у Львові була потужна кахельна фабрика.
Після Першої світової війни кахельна фабрика Івана Левинського занепала і з роками була майже повністю знесена. Проте кахлі, вироблені там, досі прикрашають багато старовинних будинків у всьому Львові.
Але повернімося до Івана Труша. Хоча він народився в селі, йому вдалося побудувати успішну мистецьку кар’єру і стати тим, кого сьогодні ми б назвали інфлюєнсером. Труш вивчав мистецтво у Кракові (Польща), Відні (Австрія) та Мюнхені (Німеччина), а 1898 року оселився у Львові і наступного року провів свою першу виставку.
Труш перебував в авангарді українського культурного відродження і підтримував контакти з іншими видатними людьми того часу: письменниками Василем Стефаником та Іваном Франком, поетесою Лесею Українкою, державним діячем Михайлом Грушевським, композитором Миколою Лисенком та іншими. Портрет Лесі Українки вважають найвидатнішим шедевром Труша, хоча саме він зрештою зруйнував їхню дружбу.
Цей портрет замовило Шевченківське наукове товариство, яке хотіло, аби Труш зобразив усіх видатних постатей того часу. Але сталося так, що художник створив копію портрета Лесі Українки, а оригінал продав польському графові Пінінському після того, як продемонстрував його на виставці у Львові. Леся Українка гнівно зазначала: «Я здивувалась, не побачивши мого портрета в Товаристві… Ви мені не сказали, що продали оригінал, а не копію, і я була певна, що я принаймні не тільки для самого Пінінського позувала, наражаючи своє здоров’я».
Річ у тім, що Труш працював у холодному приміщенні новозбудованого Музеї старожитностей і мистецтв у Києві під час інтенсивних будівельних робіт, і поетеса скаржилася, що їй потрібно було півтори години, щоб дістатися туди, а потім ще дві години позувати для картини. Крім того, вона була надзвичайно скромною і в певному сенсі соромилася самого факту існування портрета.
Сьогодні ніхто не знає, який із портретів оригінальний. Один перебуває на віллі художника у Львові, а інший — у Національному художньому музеї в Києві (це якраз отой колишній «Музеї старожитностей і мистецтв», де працював Труш). Портрети були виставлені поруч у 2021 році, до 150-річчя Лесі Українки.
Труш не лише зображав видатних українців, але й створив численні портрети своєї дружини. У 1904 році він одружився з Аріадною Драгомановою, донькою академіка Михайла Драгоманова та кузиною Лесі Українки. Аріадна народилася в Женеві (Швейцарія), де її родина мешкала з 1876 року через політичні репресії в Російській імперії (див. Емський указ). Аріадна вивчала літературу, історію, філософію та математику в Сорбонському університеті (Франція) та живопис у Софійській художній школі (Болгарія).
Аріадна зацікавила Івана ще до того, як вони познайомилися особисто. Коли він побачив групову фотографію Лесі Українки та Аріадни Драгоманової, то одразу почав змальовувати останню. Не гладенько зачесана і задумлива Леся, а пишноволоса і загадкова Аріадна захопила уяву Труша. Аріадна була справжньою сецесійною героїнею, ідеалом жіночої зовнішності 1890–1910-х років.
Окрім українських полотен, Труш привіз численні картини зі своїх подорожей до Італії, Єгипту та Палестини. На стіні майстерні художника я одразу впізнав Сфінкса, піраміди Гізи та знаменитий венеційський міський пейзаж із гондолами.
Повернувшись додому, Труш заснував перші професійні мистецькі організації в регіоні та організував їхні перші виставки українського мистецтва. Його власний доробок налічує понад 6000 робіт. Крім того, він відіграв значну роль у створенні Львівського національного музею.
Ймовірно, передчуваючи свою смерть, Іван Труш намалював моторошний «Кримський пляж» — безлюдний скелястий пейзаж із брилою у формі черепа. Це була найбільш незвична картина на віллі.
Труш помер у 1941 році, в розпал Другої світової війни, коли жорстокі бої спочатку зруйнували Україну із заходу на схід, а потім, вдруге, спустошили нашу землю зі сходу на захід.
Під час війни з краківського музею зникло понад 120 картин художника. У 2018 році одна з них, разом із кількома роботами польських майстрів, з’явилася на аукціоні у Варшаві. Це означає, що викрадені німцями картини, ймовірно, ніколи не покидали країну і були розграбовані або привласнені.
Ми виходили з вілли-музею зі змішаними почуттями: радістю від того, що дізналися більше про нашу культуру, і сумом від того, що так багато мистецьких скарбів було втрачено або знищено в ті жорстокі часи.
Тим часом сад за віллою цвів і гудів. Ми розглядали квіти і джмелів, а потім попрямували до трамвайної зупинки. Саме в цей момент у мене народилася ідея цієї статті (це було аж у 2021 році, але ніяк не було часу і натхнення перебрати фото й написати текст).
Частина 2. Макс Ліберман та його неокласична вілла біля озера Ванзеє
Макс Ліберман (1847–1935) — німецький художник, гравер, один із провідників імпресіонізму в континентальній Європі, колекціонер, що спеціалізувався на французькому мистецтві. Наприкінці свого життя Ліберман став свідком репресій проти євреїв з боку нацистів, які прийшли до влади в Німеччині перед початком Другої світової війни.
Я натрапив на цю віллу, досліджуючи Ванзеє, мальовничий район на південно-західній околиці Берліна. Резиденція Лібермана розташована на тій самій вулиці, що й сумнозвісний Будинок ванзейської конференції, де нацисти домовилися про «остаточне розв’язання єврейського питання», але ці події відбудуться лише в 1942 році, вже після смерті художника.
Отже, вілла Ванзеє була побудована в 1910 році за неокласичним проєктом архітектора Пауля Отто Августа Баумґартена. Ліберман назвав свій новий дім «палацом біля озера» і настільки полюбив його, що створив понад 250 картин, на яких зобразив це місце.
Будинок розділив ділянку на дві частини — компактний город і значно більшу рекреаційну зону. Перша частина зображена на фото вище, а друга — на зображенні нижче.
Територія між будівлею та берегом містила терасу, простору галявину, березову алею та садок із живоплотом. Зараз перший поверх і терасу використовують як кав’ярню; я провів там деякий час, п’ючи запашний флетвайт із яблучним пирогом і читаючи про це місце, щоб не пропустити нічого важливого.
Цікаво, що заможна родина Ліберманів володіла розкішним маєтком у самому центрі Берліна, поруч зі знаменитою Бранденбурзькою брамою, ще з 19 століття. Однак у 1910 році 63-річний художник втомився від метушні великого міста і шукав тиші та спокою, звідси й ідея літнього будиночка на озері.
Майстерня художника розташовувалася на верхньому поверсі в кімнаті з бочкоподібним склепінням. Сьогодні там виставлені численні картини, пов'язані з віллою. Було дуже цікаво порівнювати роботи Лібермана з реальним виглядом відповідних місць.
Пейзаж із білою лавкою особливо відомий — його навіть надруковано на звороті квитків до вілли-музею. Біля лівого краю картини можна легко впізнати сходи на терасу. Припускаю, що жінка в білому на лавці — це дружина художника Марта.
Але набагато більше, ніж експонати в кімнатах, мене вразила лоджія з фресками Лібермана (див. нижче). Ці фрески були виявлені випадково за підказками зі старої фотографії художника. Реставратори витратили три роки, щоб дістати цей унікальний витвір мистецтва з-під 14 шарів фарби.
Отже, ми поговорили про віллу, а як щодо самого художника?
Макс Ліберман народився в Берліні в родині заможного єврейського фабриканта текстилю та банкіра. Він вивчав мистецтво у Ваймарі (Німеччина), Парижі (Франція), Амстердамі та Гаазі (Нідерланди). Проживши деякий час у Мюнхені, художник повернувся до Берліна в 1884 році, де одружився і провів решту свого життя.
Ліберман прославився своїми портретами — понад 200! — зокрема фізика Альберта Айнштайна та державного діяча Пауля фон Гінденбурґа, але вони не виставлені на його віллі.
Хоча Макс Ліберман був відомим художником, з роками він поступово втратив усе, чого набув протягом років. І будівництво вілли у Ванзеє, цього мальовничого прихистку на березі озера, збіглося з початком його негараздів.
Протягом десятиліття, починаючи з 1899 року, Ліберман очолював найбільш новаторський і трендовий мистецький рух — берлінську сецесію. Однак під його керівництвом сецесія не лише досягла розквіту, але й занепала. Близько 1910 року між імпресіоністами та експресіоністами спалахнув конфлікт: комітет сецесії відкинув художників-експресіоністів, тож вони влаштовували свої виставки окремо. Водночас імпресіонізм перебував у стані стагнації, і в 1911 році Ліберман залишив посаду лідера сецесії.
У 1920 році Ліберман став президентом Академії мистецтв, а згодом, на своє 80-річчя, провів масштабну персональну виставку і був ушанований званням почесного громадянина Берліна. Але недовго він насолоджувався заслуженим визнанням. У січні 1933 року державна влада в Німеччині перейшла до рук націонал-соціалістів, і художник спостерігав із вікна своєї майстерні в центрі міста, як нацисти святкують перемогу маршем через Бранденбурзьку браму.
Лібермана переслідували як єврея, його роботи вилучили з публічних експозицій, а він сам відмовився від усіх своїх мистецьких звань і самоусунувся з поля зору громадськості. Художник зізнався одному зі своїх останніх відвідувачів: «Я живу лише з ненависті… Я більше не дивлюся у вікно цієї кімнати — я не хочу бачити новий світ навколо себе».
Макс Ліберман помер у 1935 році, а через кілька років нацисти змусили його вдову Марту продати віллу набагато нижче від ринкової вартості, але так і не заплатили їй. Марта покінчила життя самогубством у 1943 році, коли дізналася, що її депортують до концентраційного табору Терезієнштадт.
Величезна мистецька колекція, яка включала як твори Лібермана, так і картини інших художників, була розграбована нацистами. Сотні творів мистецтва донині вважають втраченими. Після смерті власників вілла слугувала лікарнею та дайвінг-клубом і поступово руйнувалася.
Родинний палац Ліберманів біля Бранденбурзьких воріт був знищений під час Другої світової війни. Нова будівля, що слабко нагадує оригінал, з'явилася тут у 1990 році.
Поки я писав цю статтю, я дізнався, що ще один культурний скарб був знищений нацистами 21-го століття — росіянами — цими варварами, мародерами, ґвалтівниками і вбивцями, які ведуть геноцидну війну проти України.
6 червня 2023 року росіяни підірвали Каховську дамбу, що спричинило катастрофічне затоплення. Унікальний будинок-музей української художниці-наївістки Поліни Райко опинився під водою і зазнав серйозних пошкоджень. Лише 30-40% її унікальних фресок вціліли після катастрофи. Не толеруйте Росію ні за яких обставин. Ця імперія зла повинна бути розвалитися, і вона розвалиться.
