«…Шановний ідіоте, ти у цьому світі один…» (“Тобі”, В”ячеслав Прун).
*******************
- Послухай, чувак, ти останній у світі дурень… - шепотнула йому його доля.
Тої ж миті відчув він присмак у роті крові - то удар від життя йому подарунком в щелепу стрімкий, блискавичний та сильний. Він аж вилетів геть із комфортного затишку будень у саме самісіньке дно. З фінгалом під оком та зламаним носом загримів усіма своїми кістками об стінку - не розсипався, бо у схові скелет потрощений був - в шкіряному мішку, що звалося тілом колись. З того тіла звисав ганчіркою смокінг ряндавий, смердючий, брудний…Та червоний метелик звалився з голої шиї на ліве плече (ознака святкових очікувань).
Виплюнув зуби, ковтає червоносоленозагуслую юшку…Шукає напомацки сигарети та запальничку в кишені штанів, що жмаканим дрантям влипають у струпи ступнів - ними він сковзає по слизоті в пітьмі, п”ятами місить багно в намаганні здійнятись на ноги…Та не може…О! Боже…Не розуміє бо як. Голова відлетіла та вскоч покотилась під копита підковані коней, потім чавили її колеса автівок, молотилась вона об шпали залізничних шляхів під безліччю трун-теплушок-вагонів совітських іще паротягів…І то вже пізніше вона про все йому прогугніла, коли вся потрощена геть усуціль до ніг йому нізвідкіль прикотилась, коли устромив до хребта свого цей порожній та битий баняк пучеокий.
Нарешті намацав, знайшов у кишегі штанів сигарети. Запальничкою клацнув, ще двічі…Затягнувся, випустив хмарою дим. Як розвіявся дим, навпроти себе побачив… - усміхнена відьмою сидить підколодна, тупа депресуха…Сука! Вливає у душу лайно. І відмитись нема де, нема чим! Тицьнув в тарець їй, у лярвову пику що сили - так, що спурхнула мухою зі стільця у кватирку та фіранки червоно крильми обпалила. У злеті все щебетала радісно в темну пустелю «…Ві п”яний! Він п”яний! Він п”яний!…» - …і день зазирнув у вікно.
Вмить усе почалося спочатку.
- Послухай, чувак, останній у світ придурок!… - шепоче йому з-за плеча утомлена доля.
Жовтокмслотне сонце злилось на лінолеум чорний підлоги. Павутинням безладно сплелись на шпалерах рожеворозмазані тіні у дні - висолопили язика, дратувались, здригались від реготу у безголоссі, крутили фігури абстрактні з оголених тіл у позах хамські огидно відвертих. «…А-а-а! Пішло воно на хер усе! Я не винен! Не винен, бля!…» - пробуркотів та нюхнув ацетону. Зиркну у кут - там плавала тухлою рибою хвойда. Кинув у хвойду недопал, висморкнув з носа шмарклі із кров”ю, сплюнув та вийшов у день полювати на круки та гави…Гатив з міномета по селам, оселям, матюкався у степ…Розсіював чергами смерть…«…Ось і день розпочався…» - тихо промовим до себе собі. «…І стане віднині правильним днем…» - почулось йому у відлунні нізвідки. Побачив здивований - з неба сипались мертві птахи…
- …То все глюки, напевне…Або я вже точно подох… - подумав з останнім видихом в подиху він………………………………………………………………………
