«…Рух є життя… - аксіома.
Але ж в нерухомості сховано думку, яка визначає той рух.
То ж суперечність закладена в саме існування усього, що прагне життя…» -
Завжди чомусь згадую цю нісенітницю щойно розплющую очі -
Засяде ж дурня така в мозок! Настирна, аж далі нема де…
А весна відступає в минуле…Прощавай! До побачення, люба!
Всміхаюся сонцю та небу, що білими хмарами вкрите.
Навстріч мені… - двоє безхатьки якісь, чи злодюжки у строю убивць-окупантів.
Обличчям привітні та в їхніх очах - хамська зневага, злість та зненависть.
«Чого либися, бля?!…» - питаються в мене.
«Та весна ж! Що, не бачиш?…» - відповідаю та йду собі далі.
Бо знаю із ким розмовляю - там мозок відсутній, чогось людського навіть немає.
Настрій зіпсовано вщент! Проковтнув його
Як сонце ковтає сяянням хмари,
Котрі пір”їнками в синьому полі, в безмежному просторі волі.
Я забуваю про зустріч злощасну з тима окупантами.
Чую, слухаю пісню птаха у славу весні, яка порухом листя тополі
Вітає мене та сонце, та небо у хмарах, та птаха…До зустрічі, люба!
…Як там не є, але добре, що рухаюсь ще по життю,
Яке шеляга навіть не варте… —
Бо істинно, рух то життя.
