Отак спаде слово…Та піде воно коридорами палацу мови допоки не знайде собі місця із високим вікном, у яке зазирає місяць…І зорі заходять, розповісти аби всілякі дивні історії Всесвіту. І ранкова зоря завжди вітається гомінкими птахами. І сонечко вдень світло та тепло усміхається новому слову, що замріяно дивиться з підвіконня, милується степом та річкою гаю…
…А потім заходили гості — диваки веселі, безцеремонні. Влаштовують бал маскарадний з феями, ельфами та чаклунами, з матронами, донами та мадонами, та лицарями без страху і докору. Блазні грають на мандолінах, гітарах та скрипках. Дмухають в труби, в сопілки, щодуху в блискучі фанфари. Бьють у бубни та барабани. Танцюють, звеселяючи натовп всілякого іншого люду, якого набилося в затишне місце з високими просторими вікнами в залах палацу. І пуляв салют! І гриміли оркестри! І кружляли у танцях містичні дами та кавалери. Принцеси ж та принци, королі, королеви у масках билинних драконів споглядали це дійство, обмахуючи пір”яними віялами обличчя. Манірно прихилялись та перемовлялися тихо про щось один з одним, ховали за віялами обличчя (які і так вже було не впізнати у масках)…І все те потопало у квітах! Лилося рікою вино, ломились ряди від їства. Над усім панувала пишна та чепурна розкішна ошатність кохання — безтурботне, веселе, святкове, світле та чисте! — воно огортало душу та серце, підхоплювало цей увесь світ і підносило до небес…
…І слово нове спадало. Крокувало коридорами палацу мови. Допоки не знаходило собі місце з високим просторим вікном до волі…
