Не ворожу.
Та ні, не вгадую!
Не мрію.
Лише вдивляюся в осінні візерунки,
Під сонцем що після дощу леліють
На гілочках, що наче струни,
Зіграє на яких холодний вітер —
Їм листя заплете в бордові сіті…
І — глянь,
Вже сум у двері стукатиме скоро.
Не відчиняй!
Бо там пуста безмовність,
Депресії з негод,
Знемога,
Болі,
Похмурість у думках.
Та помилковість
В чеканнях на покращення у долі.
— …Навіщо те усе?… — спитай самого себе. —
Невдачі, помилки, образи?… —
Спадають карти у строкатий спогад.
По ним ввійди у час, як в хащі непролазні…
Сховай у рукаві своє кохання.
Та образи збери в роках по крихтам
На тим шляху, що зникненням на грані.
Ти зречений тут долею із примхи —
Бо в неї ти у думці лише мався!
Ось… —
Кинутий на спалення в азарті…
…Невдало щось розклад у тебе склався.
Не надто чи на себе взяли карти?……
