Деконструкція українського “тубільства”
У сучасному історіософському дискурсі, а тепер і в українському просувається бачення України через призму колоніалізму, як колишню колонію, що дуже добре реагує з несвіжим явищем української меншовартості. Зокрема Т. Снайдер, як дійсно відомий фахівець зі східноєвропейської історії, впроваджує це у курсі «The making of modern Ukraine» (з англ. Спорудження модерної України), розрахованому в першу чергу на західну аудиторію, але популярному також серед українців.
Здавалось би, Україна вже проходила спроби книжкового продукування масової свідомості, зокрема до цього приклався М. Грушевський (назва тієї ж брошури «Хто такі українці й чого вони хочуть?» говорить сама за себе).
Протистояти «колоніфікації» української свідомості, що вже встигла проявити себе деякими ініціативами української влади, вважаю, найлогічніше самою історією, викриттям та осмисленням її у повному обсязі, в усіх її деталях.
У цій статті пропоную до розгляду один з епізодів агресивної зовнішньої політики середньовічної української держави – Королівства Руського, а саме участь у протистоянні за спадщину Бабенбергів, котрі правили Австрією.
Попри важливість австрійської території, зокрема для руських князів, та інтерес деяких дослідників, як Л. Войтовича, М. Котляра, О. Головко, ряду іноземних вчених, тема залишається малодослідженою.
Геополітика Середньовіччя
Для сприйняття суті, необхідно окреслити ситуацію у політиці того часу. Події втручання Романовичів у війну за спадок Бабенбергів хронологічно розміщені після монгольського плюндрування держави Данила, коли монголи змогли прорватися у Центральну Європу, і вже була черга тамтешніх володарів протистояти їм, але вони піддались тому самому розбрату, що настиг руські князівства. З рештою, більша сила монголів відступила, оскільки загинув Великий Хан та необхідно було обрати нового.
Поставши з попелу, уламки Романової держави довелось збирати до купи, долаючи супротив сепаратистів. Щоб виграти бодай якийсь час, Данилом був прийнятий ярлик на його володіння. Щоправда, для нього, як і загалом, це була формальність, котра мало до чого зобов’язувала, на відміну від північно-східних князівств та, зокрема, новоявлених «Великих Князів» - “головних” намісників Орди, яких було аж 2. В той самий час, Данило теж претендує на повернення собі Києва, але не з рук хана, а насправді. В майбутньому, Данило спробує закликати Папу Інокентія IV до проголошення хрестового походу проти монголів.
Разом з тим налагоджуються відносини з Польщею та Угорщиною. Старий мазовецький князь помирає, а Бела IV, що до того відмовив Данилові у союзі проти Орди, тепер сам пропонує свою доньку. Цілком справедливо, Данило розраховував на славу не меншу як у його батька, «царя» (за літописом) Романа.
Угорський король Бела IV в цей час веде війну проти Бабенбергів, причому, неуспішну — він зазнає поразки, але у таборі противника бояри вбивають свого герцога Фрідріха, чим обривають династію. Тепер, війна йде за спадщину (Штірію) між Чехією та Угорщиною. Користуючись ситуацією, Бела відправляє до Данила посланця з пропозицією: “Пошли мені сина Романа, щоби я оддав за нього сестру герцога й оддав йому землю Німецьку”. Таким чином, партія Романовичів отримує суттєвий ґрунт, Роман Данилович оголошується герцогом. Акт одруження був скріплений обітницею Бели IV, текст якої до літопису не записали.
Руси проти німців
Данило вступає у війну на стороні угорського короля Бели проти чеського володаря Оттотакра II, з яким теж мав династичні зв’язки. Для самого князя ця війна сприймається непросто, адже жоден до нього з князів Русі не “воював землі Чеської”.
Хворіючи, Данило продовжував вести війська особисто, там же здобував славу син Лев. При осаді одного з міст, “німці, побачивши, як сильно ринули русичі, побігли, і декількох їх убили у воротах. І воріт вони не заперли, втікаючи”.
Епізод втечі ворогів при зустрічі з військом Русі був зовсім не одиничним: “став поблизу города, що зветься Насилля, почувши, що є захоплені руси і ляхи в городі тому. А на другий день, приготувавшись до бою, він пішов до нього, і [городяни], побачивши, що ринула сила-силенна війська, не видержали і здалися. Узявши город, [Данило] випустив колодників і поставив хоругов свою на городській стіні на знак побіди, а самих [городян] помилував. І, одійшовши, став він на німецькому селі.”
На короткий час, руські війська зайняли частину Австрії.
Військово, твердиня [Гімберґ] Романовичів на чужині була приречена на падіння, кінець кінцем вона потрапила в оточення війська чеського, з великим обмеженням у їжі. Розпалилась полеміка між оточеним Романом та Оттотакром. Оттотакр, викриваючи наміри Бели задати удару в тил, у Галичину, пропонує Роману розділити «німецьку землю» (Австрію) порівну, звертаючись на свою кровну спорідненість з Романовичами.
Роман Данилович був категорично проти зраджувати угорця Белу, попри те що той не допоміг йому, волів бути вірним обітниці. Врешті, за умови розлучення Романа з Бабенбергами, його випускають з оточення.
На іншому фронті, руські війська цілком вдало наступають на землі чеського володаря, але античеський фронт цілком рушиться. Цікаво що Гертруда далі одружилася з внуком Оттокара, котрому і дісталась влада над Австрією.
Замість висновку
На цьому звісно політика Романовичів не закінчується. Тут хочеться додати, що спроба здобути собі вотчину за межами Русі це якийсь прояв антипатріотизму Романовичів, то слід зважати, що Данило I принципово відклав власну коронацію, аби провести її на своїй землі.
В оцінці істориків ці події мають досить відмінні оцінки. Л. Войтович відстоює, що участь Русі у цій війні є продовженням політичного вектора династії, спробу побудови плацдарму у Західній Європі та підготовкою до боротьби з монголами, але це погіршило наші відносини з Чехією, він вважає це стратегічним прорахунком, який був виправлений старшим братом Левом Даниловичем.
Схожий погляд має І. Крип’якевич. М. Котляр же вважає, що ця війна, бувши прорахунком, не мала ніяких підстав на успіх, наче у Романовичів не було підстав отримати такий вплив в Центральній Європі.
Часопис “Гетьманат” — t.me/hetmanate
