Перемога Кароля Навроцького на президентських виборах у Польщі вчергове нагадала, як непросто вибудовувати польсько-українські відносини, навіть коли спільна загроза з боку Росії змушує триматися разом. 42-річний історик переміг з результатом 50,89% проти 49,11% у мера Варшави Рафала Тжасковського, коли країна фактично розкололася навпіл. Цей мінімальний розрив оголив глибокі суперечності в польському суспільстві, зокрема й у поглядах на Україну, розкривши поділ на дві майже рівні частини з діаметрально протилежними баченнями майбутнього країни.
Навроцький, новачок у політиці, балотувався як незалежний кандидат, але мав підтримку правої партії "Право і Справедливість" (PiS). Його електоральну базу складали передусім жителі менших міст і сільських районів, де сильний вплив католицької церкви, а також старше покоління, що зберігає скептичне ставлення до змін і європейської інтеграції. Натомість Тжасковський, кандидат від чинного уряду Дональда Туска, спирався на підтримку великих міст, молодих поляків і тих, хто виступає за поглиблення євроінтеграції.
Навроцький проводив кампанію під гаслом "Польща понад усе", а його платформу описували як "патріотичну, про-християнську, про-НАТО, про-західну та про-Трампа". До недавнього часу він очолював Інститут національної пам'яті — установу, яка активно просуває націоналістичні історичні наративи.
Саме історична риторика стала одним із ключових інструментів мобілізації електорату Навроцького. Як очільник Інституту національної пам'яті, він активно просував наративи, що прославляли польський героїзм і страждання під час Другої світової війни, одночасно критикуючи українські національні рухи. Кампанія апелювала до "втоми від українських біженців" і побоювань втягування Польщі у війну, хоча всі польські партії офіційно виключають відправку військ в Україну. Ця риторика резонувала з частиною польського суспільства, особливо в менших містах і сільських районах, де менш помітна пряма взаємодія з українцями.
Під час виборчої кампанії Навроцький не соромився робити антиукраїнські заяви, зокрема про неприйнятність вступу України в НАТО. Однак парадокс полягає в тому, що серед його прихильників опинилися люди з діаметрально протилежними поглядами. Професор Анджей Новак, голова Громадського комітету підтримки Навроцького, є запеклим прихильником інтеграції України в євроатлантичні структури. У своїй книзі "Як поставала імперія зла" він прямо попереджає про російську стратегію: "Якщо маємо разом з євробюрократами знайти спільного ворога, першим кандидатом, безсумнівно, буде Польща". Ідея проста й цинічна — показати Польщу як розсадник антисемітизму та ксенофобії, щоб прогресивна Європа з огидою відвернулася від неї, забувши про підтримку східного флангу НАТО.
Для поляків історія завжди була важливою. Довгий час головним символом їхньої боротьби була Катинь — масовий розстріл польських офіцерів радянськими військами в 1940 році. Ця трагедія об’єднувала поляків проти тоталітарної Росії та нагадувала про важливість свободи. Але останнім часом Катинь відійшла на другий план, а на перший вийшла Волинь — конфлікт між поляками та українцями в 1943 році.
Ці дві трагедії дуже різні. Катинь була боротьбою проти сильного ворога — СРСР. Волинь же часто зводять до звинувачень українців, які зараз є союзниками Польщі у війні проти Росії. Пам’ять про Катинь закликала до правди і єдності, а згадки про Волинь часто розпалюють ворожнечу. Для прикладу, фільм "Катинь" показує трагедію, але й героїзм, тоді як фільм "Волинь" зображає лише біль і ненависть. Це впливає на те, як поляки бачать українців.
Риторика про Волинь не лише псує відносини з Україною, а й зближує деяких польських політиків із Росією. Звинувачення українців у націоналізмі звучать так само, як російська пропаганда. Росія хоче посварити Польщу та Україну, щоб послабити їх обох. Наприклад, польський Сейм нещодавно оголосив 11 липня Днем пам’яті жертв "геноциду" від ОУН і УПА. МЗС України справедливо розцінює цей крок як такий, що йде врозріз із духом добросусідства.
Україна завжди виступає за те, щоб складні сторінки спільної історії з іншими народами, зокрема Польщею, вивчали чесно, по-науковому, без упереджень. Справжнє примирення можливе лише через відкритий діалог, взаємну повагу та спільну роботу істориків. Політичні ярлики чи однобічні звинувачення тут не допоможуть. Чи можна ігнорувати болючі моменти польсько-української історії? Звісно, ні — їх треба досліджувати, але як партнерам, які усвідомлюють, що сьогодні ми разом протистоїмо спільному ворогу.
Цікаво, що в Польщі ставлення до України дуже залежить від покоління. Молоді поляки, які виросли в незалежній країні, багато подорожували чи вчилися за кордоном, бачать Україну зовсім інакше. Для них це сучасна європейська держава, яка героїчно б'ється за свою свободу. Вони дружать з українцями, працюють разом, вчаться в одних аудиторіях, і це руйнує старі стереотипи. А от старше покоління, особливо ті, хто жив у часи ПНР, часто дивляться на українців крізь радянську призму, згадуючи "бандерівців" чи історичні образи. Ця різниця особливо помітна у великих містах, де молодь активно підтримує Україну: волонтерить, збирає допомогу, виходить на протести проти антиукраїнських заяв. Чи не свідчить це про те, що майбутнє польсько-українських відносин — у руках нового покоління?
Попри політичні суперечки, факти свідчать про значний позитивний економічний вплив українців на польську економіку. Українці — які складають близько 5% працівників у Польщі — внесли приблизно 15,1 мільярда злотих (3,6 мільярда євро) до польського державного бюджету минулого року через податки та внески соціального страхування. Водночас вони отримали лише близько 2,8 мільярда злотих допомоги від Польщі. Українські біженці у 2024 році допомогли збільшити доходи бюджету Польщі приблизно на 4 мільярди доларів, згідно з оцінками державного Банку економіки Польщі (BGK). Це чітко демонструє, що українці не є тягарем для польської економіки, а навпаки — значно її підтримують.
Незважаючи на електоральну перемогу Навроцького, багато впливових польських політиків залишаються незмінними прихильниками України та українців. Для прикладу, прем'єр-міністр Дональд Туск неодноразово висловлював непохитну підтримку України. "Ми всі сподіваємося на швидке закінчення війни, і Європа хоче мати якомога більш однозначну позицію", — заявив Туск, додавши, що хоча Польща не направить солдатів до майбутньої миротворчої місії в Україні, вона готова надати будь-яку логістичну допомогу "навіть у більших масштабах". "Ми, як європейці, продовжуватимемо стояти поруч з Україною для досягнення справедливого та тривалого миру", — підкреслив Туск у лютому 2025 року.
Також президент Анджей Дуда, попри деякі суперечливі заяви, залишається прихильником допомоги Україні. Дуда заявив, що рішення США дозволити Україні використовувати американську зброю для ударів вглиб Росії може стати вирішальним моментом у війні. Туск і Дуда визнають, що певні життєво важливі національні інтереси є більшими за навіть найбільші, найфундаментальніші внутрішні розбіжності. Проти реваншистської Росії і Польща, і Сполучені Штати повинні визнати небезпеку, яку становить путінська війна в Україні. Міністр закордонних справ Радослав Сікорський є одним із найбільш послідовних прихильників інтеграції України до євроатлантичних структур. Він неодноразово наголошував на важливості підтримки України як на рівні ЄС, так і НАТО.
Попри сучасні суперечки, польсько-українські відносини мають багатовікову історію співпраці та взаємної підтримки. Протягом століть поляки та українці разом боролися проти спільних окупантів. Під час повстання Костюшка 1794 року українські козаки воювали пліч-о-пліч з польськими повстанцями. У XIX столітті польські та українські патріоти спільно виступали проти царської Росії, розуміючи, що їхні долі нерозривно пов'язані. Львів, Краків та Варшава століттями були центрами інтелектуального обміну. Українські письменники, такі як Іван Франко, активно співпрацювали з польськими колегами. Польські університети традиційно приймали українських студентів, а українські навчальні заклади — польських.
Сьогоднішнє партнерство між Польщею та Україною дає багато користі обом країнам. Польща є одним з головних торговельних партнерів України, а українські компанії все більше вкладають гроші в польську економіку. Обсяг торгівлі між країнами щороку сягає мільярдів доларів. Вони також працюють разом у сфері енергетики — будують газопроводи та електромережі, щоб менше залежати від Росії, що дуже важливо зараз.
Україна є важливим шляхом для польських товарів на схід, а Польща — головним входом для українського експорту в Європу. Швидко розвивається і співпраця в ІТ-сфері: українські та польські компанії створюють спільні стартапи та нові технології. Через своє розташування обидві країни є природними союзниками у сфері безпеки. Вони разом захищають східний фланг Європи від російської загрози.
Як президент, Навроцький змушений буде балансувати між своєю кампанійною риторикою та партійними інтересами з одного боку, і ширшими національними інтересами з іншого. Перемога Кароля Навроцького на президентських виборах ставить Польщу на історичне роздоріжжя, де легко піддатися наративам, які, свідомо чи ні, грають на руку Кремлю — адже будь-яка сварка між Польщею та Україною лише зміцнює Росію.
Чи дозволимо ми старим суперечкам зруйнувати спільне майбутнє? Проте є надія, що такі люди, як професор Новак та інші помірковані голоси в оточенні Навроцького, можуть зберегти підтримку України на шляху до Європи. Інтереси наших країн у питаннях безпеки збігаються, і це має стати міцним мостом через прірву історичних непорозумінь. І ця надія отримала додаткове підкріплення, оскільки у Польщі планують провести перерахунок голосів на президентських виборах. Мінімальний розрив між кандидатами показує, наскільки хитким є мандат на антиукраїнську риторику. Можливо, саме цей перерахунок нагадає, що майбутнє польсько-українських відносин не має бути заручником вузької електоральної більшості, яка опирається на історичні образи.
