У дописі про цикл оповідань Генрі Каттнера про професора Ґеллегера я згадувала кількох цікавих персонажів звідти: маленьких лібблів, які зовнішньо нагадують заледве не іграшкових зайченят із чарівними рожевими носиками, що також полюбляють їсти печивко й запивати його молочком. Ліббли прибули на Землю з Марса через експеримент Ґеллегера з машиною часу, який привів їх до нас із майбутнього. Та попри свій чарівний вигляд, ліббли далеко не такі невинні, як може здатися на перший погляд: уже з першої взаємодії з нашим головним героєм вони сміливо заявляють, що цей світ належить їм. А якщо, з якихось причин, цього ще не трапилося, вони вже прочитали достатньо книжок, аби знати, як його завоювати. На підґрунті цього Каттнер вибудовує низку комічних ситуацій: на словах ліббли абсолютно безжальні, однак, коли один з них випадково розливає склянку молока, то плаче, а інший давиться шматком печива, коли оголошує свою кровожерливу промову.
Працюючи над перекладом цього оповіданням, ці малі іншопланетні «кроленята» нагадали мені про іншого схожого прибульця з оповідань колеги та подруги Каттнера, Лі Брекетт. В її історії під назвою Tweener змальована нею істота не має людських рис, на відмінну від балакучих і кмітливих лібблів. Це також подібна до кролика істота з дивного кольору хутром і вухами химерної форми, якого зі своєї експедиції на Марс дядько привозить своїм малим племінникам, аби той став їхнім домашнім улюбленцем. Це — представник колись домінантної форми життя на Марсі, якого через відсутність ґрунтовної класифікації називають tweener, адже він нагадує як кролика, так і бабака, мавпу чи ж білку.
Діти називають істоту Джоном Картером і на деякий час дійсно сприймають її як кумедного домашнього улюбленця, однак зовсім скоро голова їхньої родини починає відчувати дивні симптоми: його мучать страшні головні болі й не дають спокою дивні сни про Марс. А тим часом його діти починають ставитися до Джона з якоюсь непритаманною їм шанобливістю. Чи є причиною всім цим пошестям маленьке чарівне створіння, яке, на перший погляд, не здатне нікому нашкодити? Цілком можливо… Тут у нас, між іншим, доволі «брекеттська» гілка розвитку сюжету: письменниця має фактично аналогічну (правда значно більш криваву) історію про прибулицю, яку з її рідного дому насильницьки забирають жити на Землю.
Саме тому важко сказати, чи посилалась Брекетт на лібблів як на джерело свого натхнення, але, на мою думку, це дуже цікава паралель, хоч я й певна, що у фантастиці є й значно більше маленьких і пухнастик створіннячок, які геть не такі хороші, як може здаватися на перший погляд!
До речі, Tweener також має адаптацію у вигляді коміксу. От, яким його зобразив Джон П’єрард:
