Вступ
Феномен ісламофобії у сучасному світі становить одну з найбільш глибоко вкорінених форм соціальної нетерпимості. Відповідно до визначення, яке вперше набуло широкого розголосу завдяки звіту британського аналітичного центру “Runnymede Trust” у 1997 році, ісламофобія спочатку трактувалася як “безпідставна ворожість щодо ісламу, а відтак – страх або неприязнь до всіх або більшості мусульман”. У цьому розумінні акцент робився на психологічному вимірі та ірраціональному страху (фобії), який призводить до упереджень.
Проте за останні два десятиліття наукове та суспільне розуміння цього явища зазнало фундаментальної еволюції, яке було зумовлено глобальними геополітичними змінами, міграційними кризами та наслідками так званої “війни з терором”. У 2017 році, публікуючи оновлений звіт, “Runnymede Trust” запропонував нове, значно точніше визначення: “ісламофобія – це “антимусульманський расизм”. Концептуальний зсув від “фобії” до “расизму” є дуже важливим для розуміння природи даного явища. Соціолог Тарік Модуд, навіть запропонував поняття “культурного расизму”, оскільки, на його думку, у сучасному суспільстві дискримінація базується далеко не лише на фенотипових чи біологічних ознаках, це неприязнь конкретних культурних маркерів, таких як одяг, ім’я, традиції чи візуальна релігійна приналежність.
Прояви ісламофобії гнучко адаптуються до локальних історико-політичних та соціальних контекстів. У США вона спирається на правові інструменти на кшталт акту “PATRIOT” та тісно пов’язана зі спадщиною зовнішньополітичних доктрин, які буквально легалізували профілювання мусульман, легітимізуючись консервативним євангельським наративом про “цивілізаційну загрозу” та голлівудським тиражуванням тропу терориста. У Європі ісламофобія переплітається з кризою мультикультуралізму, секуляризмом (як-от французька laïcité), антиіммігрантськими тривогами суспільства. Тут дискримінація є прямим наслідком соціально-економічної геттоїзації мігрантів. Видима релігійність криміналізується в публічному просторі, а праві популісти успішно капіталізують антиіммігрантські тривоги у своїх цілях спробами конвертувати колективну травму від терактів у дискримінаційне законодавство. В Україні ж, за фасадом солідарності, маскується вкорінена побутова ксенофобія. Українське суспільство досі інфіковане наслідками російського інфопростору, що також десятиліттями ототожнювало іслам із тероризмом. Наприклад, жінка-конвертитка досі може стикнутися з інтелектуальним знеціненням. Її свідомий філософський вибір апріорі таврується соціумом як девіація або результат маніпуляції з боку чоловіка-мусульманина тощо. І все ж Україна, поміж інших прикладів, демонструє унікальні деколоніальні задатки до солідарності в наслідок спільної боротьби українців та корінного кримськотатарського народу проти російської агресії.
Концептуалізація ісламофобії
Як дослідниця та новонавернена мусульманка, я відкидаю спроби звести феномен ісламофобії до емоційного дискомфорту. Сучасний аналіз вимагає відмовитися від пошуку “людяності” чи романтизації цього дискурсу. На нашу думку, ісламофобія – це не психологічна реакція, а система інституційної та структурної дискримінації, яка базується на цілком об’єктивних механізмах соціального виключення. Моя концептуалізація цього явища вимагає відмови від зручних, але епістемологічно хибних шаблонів сучасної ліволіберальної соціології.
Трактування ісламофобії виключно через процес расиалізації (як у Халеда Бейдуна) є помилковим. Іслам – це свідомий філософсько-догматичний вибір, а не генетична ознака. Моя власна конверсія доводить, що фокус на етнічних маркерах розмиває межі поняття, підміняючи специфічну релігійну дискримінацію звичайною ксенофобією. Зведення проблеми до інструменту західної гегемонії колапсує, теорія руйнується у спробах пояснити системну дискримінацію мусульман у Китаї чи Індії, а також авторитарну сек’юритизацію ісламу режимами на Близькому Сході.
Я розглядаю ісламофобію як наслідок об’єктивного ціннісного розриву. Ригідні нормативні приписи ісламської парадигми неминуче вступають у структурне тертя з радикальним секуляризмом, продукуючи реальне зіткнення несумісних епістемологічних систем. Іслам вимагає від своїх послідовників інтеграції релігійних приписів у публічний простір (зовнішній вигляд, фінансові відносини, соціальна поведінка, правові норми). Натомість сучасні державні моделі, від ліберальних демократій Європи до авторитарних режимів Центральної Азії, базуються на радикальному секуляризмі, який вимагає приватизації релігії та її витіснення з публічної сфери. Видно, саме ця спроба змусити мусульман відмовитися від своїх нормативних приписів на користь секулярного диктату породжує інституційну протидію. Отже, ісламофобія має розглядатися як системний бар’єр, який вибудовує домінантна секулярна система для нейтралізації епістемологічного конкурента.
До чого тут США?
У Сполучених Штатах Америки інституціоналізація ісламофобії демонструє, як державний безпековий апарат використовує структурне виключення для контролю над релігійною групою, чиї цінності сприймаються як виклик системі. Структурна ісламофобія тут виражається через масштабні програми негласного стеження, впровадження програм боротьби з насильницьким екстремізмом (CVE) та спроби законодавчої дискримінації, такі як рух за заборону ісламського права (шаріату) на рівні окремих штатів. Ця політика надсилає суспільству сигнал, що ісламська парадигма є несумісною з американським консенсусом, що своєю чергою легітимізує насильство з боку приватних акторів.
Трагічні події 11 вересня 2001 року стали лише вододілом, але не першопричиною. За офіційними даними ФБР, кількість злочинів проти мусульман в США стрімко зросла з 28 інцидентів у 2000 році до 481 у 2001 році. Останні емпіричні дані свідчать про новий безпрецедентний сплеск. Рада з американсько-ісламських відносин (CAIR) зафіксувала рекордну кількість скарг на дискримінацію. 8 683 випадків за 2024 рік! Це найвищий показник за всю 30-річну історію організації, що становить зростання на 7,4% порівняно з уже підвищеним рівнем 2023 року. У звіті ФБР за 2024 рік задокументовано 11 679 злочинів на ґрунті ненависті загалом по країні, серед яких злочини, мотивовані релігійною нетерпимістю, становили 23,5%. Організації наголошують, що офіційна статистика ФБР недооцінює реальні масштаби. Апогеєм політичної інституціоналізації цього ціннісного конфлікту стала “Muslim Ban” Дональда Трампа. Таке рішення вийшло далеко за межі звичайної ксенофобії та стало системною спробою обмежити присутність носіїв альтернативної епістемологічної парадигми в американському суспільстві.
Сполучені Штати слугують еталонною моделлю того, як ліберальна демократія інструменталізує державний апарат безпеки проти своїх ідеологічних та епістемологічних опонентів. До того ж це приклад величезного лицемірства. США номінально декларують абсолютну свободу віросповідання, але на практиці жорстко маргіналізують іслам, щойно він виходить за межі приватної справи. Рекордна статистика злочинів на ґрунті ненависті є прямим наслідком державної політики.
Трохи про ЄС та Британію
В Європі ісламофобія проявляється насамперед як соціально-економічний бар’єр. Звіт Агентства ЄС з основних прав (FRA) «Бути мусульманином в ЄС» за 2024 рік фіксує, що 47% мусульман стикалися з дискримінацією, що є значним погіршенням порівняно з 39% у 2016 році. Найвищі показники спостерігаються в економічно розвинених країнах: Австрії (71%), Німеччині (68%) та Фінляндії (63%). Мусульмани стикаються з системним виключенням у базових сферах життя, що створює передумови для формування замкненого кола бідності. Жінки, які носять хіджаб, зазнають подвійної дискримінації: рівень відмов при пошуку роботи серед молодих мусульманок у релігійному одязі сягає 58%. Ситуація ускладнюється судовою практикою. Рішення Суду Європейського Союзу (CJEU) у справах щодо носіння релігійних символів на робочому місці дозволили роботодавцям впроваджувати політику «виключної нейтральності». Правозахисники зазначають, що ця нейтральність часто є ілюзорною, оскільки вона непропорційно обмежує право мусульманок на працю, змушуючи їх обирати між релігійними переконаннями та економічним виживанням.
У Великій Британії соціальна напруга вилилася у відкрите насильство. За даними Tell MAMA, у 2024 році було зафіксовано 6 313 антимусульманських інцидентів (зростання на 43% за рік і на 165% порівняно з 2022 роком). Каталізатором стали ультраправі заворушення після трагедії в Саутпорті, де через соціальні мережі координувалися напади на мечеті. Тривожним є і поширення дискримінації в закладах Національної служби охорони здоров’я (NHS), де понад 80% медиків-мусульман повідомили про упереджене ставлення до себе.
Пострадянський простір Центральної Азії
Контекст країн Центральної Азії (Узбекистану, Таджикистану, Казахстану, Киргизстану, Туркменістану) доводить, що ісламофобія не є суто західним явищем, пов’язаним з міграцією. У цьому регіоні іслам є автохтонною релігією більшості та глибоко вкорінений в культуру. Тут обмеження прав мусульман випливає з прагнення авторитарних режимів утримати абсолютну політичну владу.
Дослідник Адіб Халід зазначає, що радянський проєкт жорстоко знищив ісламську інституційну інфраструктуру, намагаючись повністю деісламізувати публічний простір. Після здобуття незалежності місцеві еліти успадкували радянську парадигму жорсткого державного контролю над релігією. Відбулася, так завана, “сек’юритизація ісламу” (коли релігійна ідентичність криміналізується задля виправдання стеження, превентивних затримань, обмеження міграції та звуження базових громадянських прав) – процес, за якого будь-який непідконтрольний державі прояв релігійності конструюється як загроза національній безпеці та екстремізм.
Найбільш репресивні заходи спостерігаються в Таджикистані та Узбекистані. Влада Таджикистану заборонила носіння хіджабів у школах та держустановах, контролює зміст п’ятничних проповідей, забороняє чоловікам носити довгі бороди та навіть закрила понад 1500 мечетей, перетворивши деякі з них на світські заклади. Офіційно це подається як боротьба з радикалізацією, проте насправді ці заходи спрямовані на придушення будь-якої альтернативної соціальної організації або політичної опозиції (наприклад, заборона “Партії ісламського відродження”). Звіти Комісії США з міжнародної релігійної свободи (USCIRF) постійно вказують на те, що в Узбекистані сотні людей залишаються за ґратами за розмитими звинуваченнями через мирну практику ісламу. Це дійсно недооцінена світовою спільнотою проблема, яка потребує ще більшої уваги, розголосу та дослідження!
Україна у відлунні імперіалізму
Переважне становище мусульман в Україні суттєво відрізняється від інших країн завдяки унікальному історичному та політичному контексту. Мусульманська спільнота України, основу якої складають корінні кримські татари (понад 248 тисяч осіб до 2014 року), географічно та культурно пов’язана з цими землями протягом століть.
До 2014 року в українському суспільстві існували певні стереотипи щодо ісламу (опитування Центру Разумкова у 2017 році фіксували негативне ставлення на рівні 20,1% при великій частці індиферентних), проте вони формувалися здебільшого під впливом глобального медійного фону, а не через глибокі внутрішні конфлікти.
Ситуація кардинально розділилася після збройної агресії РФ. На тимчасово окупованих територіях Криму російська влада використовує ісламофобію як ще один інструмент імперського придушення. Проти кримських татар розгорнуто системний терор: масові обшуки, викрадення, каральна психіатрія та довготривалі ув’язнення за сфабрикованими справами про причетність до організації «Хізб ут-Тахрір». Російські силовики жорстко підпорядкували собі офіційний муфтіят, перетворивши будь-яку незалежну релігійну діяльність на кримінальний злочин. Звіти ОБСЄ підтверджують рейди на мечеті та фізичні напади на мусульман і в самій РФ.
Натомість на материковій Україні спільна боротьба проти російської агресії прискорила інтеграцію мусульман в українську політичну націю. Обидва народи об’єднані досвідом протистояння імперському колоніалізму (зокрема пам’яттю про депортацію 1944 року). Україна визнала кримських татар корінним народом і легалізувала їхні представницькі органи. Мусульмани беруть активну участь у захисті держави в лавах ЗСУ, а мечеті стали центрами гуманітарної допомоги. Опитування КМІС 2024 року серед внутрішньо переміщених осіб (куди входять тисячі мусульман з Криму та Сходу) показує, що 68% відчувають позитивне ставлення з боку приймаючих громад, і лише 4% фіксують негатив.
Але статус ВПО та релігійна ідентичність не є тотожними змінними, і солідарність із переселенцями далеко не дорівнює прийняттю ісламської парадигми. Існують суттєві проблеми у контексті переходу в іслам самих українців та українок. Така категорична зміна філософської парадигми апріорі трактуватиметься як наслідок психологічної нестабільності, браку критичного мислення або чоловічого примусу, знецінюючи будь-який інтелектуальний бекграунд стосовно свого вибору. В наслідок цього, інституційне тертя стає повсякденною нормою. Це мікроагресія під час оформлення державних документів, відмови у працевлаштуванні через візуальні маркери релігійності (хіджаб) та необхідність постійно виправдовувати свій зовнішній вигляд. У цьому контексті важливо додати, що ісламська спільнота не є монолітною, і спроби нав’язати суспільству радикальні вимоги щодо інклюзивності прямо суперечили б статті 35 Конституції України.
З іншогож боку, я розумію, що світська держава не зобов’язана та не повинна підлаштовувати свій інституційний апарат під релігійні догми меншини (близько 1–2% населення). Проблеми структурної інтеграції та скептицизм щодо конвертованих осіб є досить природним захисним механізмом суспільства, який має вирішуватися через локальні правові компроміси. Світські інституції повинні розрізняти традиційний для кримських татар ханафітський мазхаб та імпортовані фундаменталістські течії. Настороженість суспільства до візуальних чи поведінкових маркерів радикалізації є цілком раціональним запобіжником. Державні інституції повинні розробити чіткі правові критерії, які розмежовують пасивну релігійну атрибутику (хіджаб) та активні політичні маркери радикальних рухів. Тотальна політика “нейтральності” роботодавців, підтримана судами ЄС, має бути юридично визнана формою прихованої соціально-економічної сегрегації. Академічний та суспільний дискурс мусить відмовитися від монополії секуляризму як єдиної міри раціональності. Інтеграція ісламської правової та філософської традиції у компаративістські дослідження є необхідною умовою для зняття соціальної стигми “девіації” з конвертитів тощо. Про це можна говоритии багато.
Право на автономний, складний інтелектуальний вибір має артикулюватися без виправдань, знешкоджуючи спроби співрозмовника звести релігійні переконання до наслідків психологічної вразливості. Побутова ксенофобія живиться страхом перед чужорідною експансією та нав’язаним стереотипом про екзотизацію. Як чудово було б, якби у свідомості пересічного громадянина існувало відокремлення ісламської догматики від арабського чи східного культурного імперіалізму, та артикуляція своєї ідентичності через локальний контекст змогла б зруйнувати цей застарілий міф про конверсію як відмову від власної ідентичності.
Мініманіфест
Повага до мого вибору носити хіджаб – це обов’язкова умова спілкування зі мною, а не тема для суперечок чи сумнівів. Мій хіджаб не підлягає обговоренню чи критиці (у всякому разі, поки я присутня у просторі). Іслам не є етнічною власністю Сходу чи інструментом арабської культурної експансії. Це універсальна нормативна система, сумісна з українським культурним та політичним контекстом. Вихід за межі секулярної парадигми не позбавляє мене громадянської суб’єктності, раціональності чи критичного апарату. Прийняття ісламу в сучасній Україні – це акт свідомої філософсько-догматичної селекції. Це не симптом психологічної вразливості чи результат чужого впливу. Спроба суспільства звести релігійну конверсію дорослої жінки до патріархального підпорядкування або інтелектуальної девіації є проявом патерналізму та когнітивних лінощів, повного небажання зрозуміти насправді. Я відмовляюся легітимізувати подібні інтерпретації виправданнями чи шукати емоційного схвалення. Мій вигляд не є запрошенням до суперечок, критики чи скептичних дискусій.
Зріле суспільство здатне визнати існування альтернативних епістемологічних систем без страху та агресії.
