Для того, аби зрозуміти у чому суть індо-пакистанського конфлікту, треба зрозуміти, звідки взялися Індія та Пакистан у сучасному розумінні цього слова, тому що обидва ці утворення — продукти Новітнього часу.
Примара єдності
Почати варто з того, що Індостан за всю свою історію ніколи не існував як єдина держава — тобто об'єднання територій від Інду до Гангу і від Гімалаїв до Цейлону вперше відбулося за британців та силами британців. Зрештою, Індостан представляв собою складний конгломерат політичних та корпоративних [1] утворень під владою Лондону — з Президентств (фактично, державних колоній), великих туземних князівств (таких собі зон перегринів) та Агенств, які об'єднували дрібніші державні утворення під модеруючим управлінням британців. Тож, час існування Індійської імперії [2] — унікальний історичний період.
Другим фактором, який об'єднував субконтинент окрім прибульців з Європи, була відносна спільність культури. Попри шалене розмаїття мов і діалектів Британського Раджу, регіон мав свої "високі мови" — фарсі [3] та урду. Урду ("висока мова Делі") представляв собою індоарійську мову з впливовм фарсі та арабської, що традиційно записувалася арабським же письмом. Це була мова центрального регіону — місць найвищої на субконтиненті цивілізації та дисперсії і взаємопроникнення культур (Персії, Маверранахру, долин Гангу та Інду), але використовувалася вона повсюдно і була мовою як туземних адміністрацій, так і високої культури — поезії, прози та науки.
Зростання ролі урду (за рахунок зниження частки та престижності фарсі) викликало певною мірою кодифікацію ще однієї індоарійської мови, відомої нині як хінді. Взята як мова адміністрації індусів у провінції Біхар (1881 рік), вона представляла собою урду з меншою кількістю персизмів та арабизмів, та записом за допомогою індійського письма девангарі. Загалом на кінець ХХ століття урду залишалася мовою еліт, тоді як апологети новокодифікованої хінді просували її у вигляді народної. [4] Протиставляти ці мови географічно було фактично неможливо. Показовою є ця стара карта мовних регіонів Індії, складена уважними британськими чиновниками.
На жаль, усе, що вони змогли розгледіти — це розділення на "внутрішні" та "зовнішні індоарійські мови" з перехідними зонами. Простіше кажучи, вони змогли виділити лише певне ядро — той самий найкультурніший регіон Індостану.
Релігійне тло
Індостан був строкатим та дисперсним не лише мовно, але й релігійно. Близько 20% населення складали мусульмани, понад 75% — індуїсти, також були помітні християни, зороастрійці, буддисти та особливо — географічно компактні громади сікхів (Панджаб) та джайнів (Марварі, захід Раджстану). Іслам було розповсюджено досить рівномірно з переважанням у долині Інду та дельті Гангу. Ось, наприклад, карти мусульман та індуїстів:
Проте найбільш помітним розділення між індуїстами та мусульманами було не стільки географічне, скільки соціальне. Як і з протистоянням урду-хінді, іслам був релігією левової частки еліт, найвищих щаблів суспільства, адміністрації та, що важливо, армії. [5] Іслам також дратував поборників традиційного індійського суспільства в дусі індуїзму — мова, звісно, про касти. Справа в тому, що мусульмани очевидно не визнавали такого ультимативного поділу людей за народженням, а отже у більшості випадків перехід індуса в іслам давав йому можливість вийти за межі своєї касти і тим самим міг слугувати соціальним ліфтом.
Отже, вважатимемо це вступом. Карти (географічні) розкладено. Залишилося розставити фігури (а там є кого призначити і ферзем, і слоном — це ж Індія!), але не стримаюся і дам трохи спойлерів. Так, поговоримо про роль англійців вцілому.
Британські зусилля
З початку мого спекулятивного огляду новітньої індійської історії можна зробити відразу кілька висновків (наприклад, про те, що це була історично перша спроба інтеграції макрорегіону і таке інше), але ключовий полягає в тому, що Індія як певна політично-адміністративна єдність стала результатом роботи британської влади. Мова не лише про контроль над всією територією субконтинтиненту, але й про подолання культурної, адмністративної та психологічної роздрібленості Індостану.
Досягалося це кількома різними методами — боротьбою з феодалами (які виступали найбільшими сепаратистами) та формальною владою Великих Моголів, які виступали гарантами збереження феодальної системи [6]. З більшістю туземних князів британці змогли домовитися, особливо ефективно тоді, коли в результаті подій 1857-1859 років вийшли на цілком нові рубежі освоєння Індії — тоді (в результаті суто англійського айкідо) антибританське сипайське повстання принесло найбільші девіденди саме британцям: корпоративна структура Ост-Індської компанії разом із адміністративно-політичними активами в Індії було націоналізовано, а режим Великих Моголів — скасовано.
Наступними в реалізації створення "єдиної Індії" стали витиснення персидської культури взагалі і фарсі зокрема (які асоціювалися з високою культурою довкола делійського двору Великих Моголів) на користь урду. Також було задіяне ноу-хау — створено єдину для всього субконтиненту Імперську цивільну службу [7], в межах якої готували адміністративний персонал і чиновництво з різних народів Індостану та щедро перемішували їх призначеннями.
Загалом цілеспрямована впертість британців у поєднанні з гнучкістю англійського природничого підходу, а також синергією корпоративних та державних інструментів ламала перед собою в Індії будь-які стіни у боротьбі за єдність субконтиненту.
Для стоврення гомогенної, контрольованої та перспективної (прямо сказати — шалено перспективної) Індії англійцям залишалося вирішити одне питання — релігійне. Враховуючи, що поділ, як я писав, бу не географічним, а соціальним, сепарація була абсолютно недоцільною. Як вирішити шахову дилему, не даючи остаточної перемоги жодній зі сторін? Та просто вибийте ногою дошку! Британці відповіли цілком в дусі вігівського розуміння прогресу: і вирішили вдарити по архаїчному Індостану секуляризацією.
Провести її силами білих людей було б необачно, саме тому англійці почали шукати [8] серед туземців людей, здатних звалити цю ношу на свої кольорові плечі. Чи варто дивуватися, що знайдені для цього люди і створили Індійський національний конгрес. От про нього та сили, що стояли довкола (не лише за ним, але й над ним) — поговоримо далі.
Батьки-засновники
Ось ми і дійшли до розстановки фігур, якщо вони ще комусь потрібні, враховуючи, що за столом точно грають британці — а у них в рукаві пару тузів завжди є, причому обидва козирні. Тож чи знайдуться у них ферзі? ♕
Ми поговоримо про тих, хто створив саму архітектуру Індії, придумав її та доклав зусиль, аби вона з'явилася, розвинулася — та зникла. Мова, звісно, не про Індійський національний конгрес (ІНК). Мова про Джорджа Фредеріка Семюеля Робінсона, 1-го маркіза Ріпон, графа де Грея, і Фредеріка Темпл Гамільтона-Темпл-Блеквуда, 1-го макріза Дафферін і Ава, віконта Кландебой оф Кландебой.
Хто ці люди і яким чином вони стали архітекторами незалежності Британської Індії?
Робінсон — спадковий пер і відданний віг-ліберал, топ-управлінець Британії, на рахунку якого посади міністрів (починаємо загинати пальці) армії, у справах Індії, флоту (перший лорд Адміралтейства), колоній, а ще Лорда-хранителя Малої печатки, голови таємної ради уряду, великого майстра англійського масонства, примирителя Британії з США (за урегулювання "Алабамського інциденту" [9] граф Ріпон став маркізом), розпалювача війни Британії з Росією (з метою убезпечити Індію) [10], спікера Палати лордів та віце-короля Індії (1880-1884). Саме на посаді правителя Британського Раджу [11] він розпочав процес роботи з туземними інтелігентами. Метою його політики була (буквально!) консолідація національної єдності Індії. Що і було прямою цитатою із посиланням автора та його "незабутнє правління" сказано на установчих зборах ІНК 1885 року.
Дафферін — ще одна зірка британської політики, хоч і з іншого, ніж авторитетний масон Робінсон, тіста. Найкращий дебатер Оксфорду, мандрівник до полярних широт, іронічний письменник і джентльмен з блискучою кар'єрою при дворі, у дипломатії та в уряді. Як посланець у Сирії він встиг вигадати Ліван [12], увійшов в історію Канади як один із найкращих генерал-губернаторів і побути заступником відразу клькох міністрів у кабінетах лібералів.
Та особливої слави він здобув як кризовий менеджер на дипломатичній ниві: по-перше, був послом у Росії бід час кризи після Берлінського конгресу та за мить від англо-російської війни під час походу британців у Кандагар [10]. А по-друге — він був послом у Константинополі саме в дні окупації Британією османського Єгипту. [13] Мало того що його зусиллями було уникнуто війни, так він ще й став комісаром з переоблаштування "протекторату", де за багато років до деколонізаційних хвиль розробив план включення єгиптян в управління країною.
Щоправда, підхід з орієнтуванням на сили тузменців спрацював у нього не лише в Єгипті — адже звідти його були призначено віце-королем Індії. Саме за його правління відбувся перший з'їзд ІНК, було започатковано власне індійські збройні сили [14], але головне — руками віце-короля було нанесено удар по консервативним адміністраторам. 1888 року, перед закінченням каденції у Калькутті, офісом віце-короля було опубліковано "Звіт про стан нижчих класів населення у Бенгалії" [15]. Цей документ, відомий також як Звіт Дафферіна, став на довгі роки головною зброєю в руках індійського руху, адже доводив, що старими феодальними методами керувати Індією (на прикладі Бенгалії) — неефективно та жорстоко.
Окрім окреслення проблеми ("треба допускати індійців до адміністрування"), віце-король запропонував і її вирішення — однією рукою він випустив у велике плавання ІНК, а іншою вніс пропозицію запустити вибори в країні, на яких ІНК мала розгортати свою діяльність. І лорда Дафферіна вкотре все вийшло — Акт про індійські ради запустив виборчий процес уже за 4 роки.
А що ж Індійський національний конгрес? На установчих зборах [16] вони проголосили свою програму — секуляризація та продовження курсу лорда Ріпона. Зрештою, цього досить, аби зрозуміти як і для чого виник ІНК. Але історія про Конгрес тільки починається і заслуговує окремого погляду.
Далі буде.
Примітки та зноски
[1] Коли фантасти ХХ і ХХІ століть малюють світ майбутнього, де місце держав посядуть корпорації, вони очевидно вигадують велосипед — набагато цікавіше було б їм подивитися на реальний досвід подібного "корпоративного світу" часів розквіту комерційних компаній в "обох Індіях", а також їхню заслугу у колонізації Латинської Америки.
[2] Індійська імперія — одна з офіційних назв володінь Лондону на Індостані, і цілком логічна — саме завдяки Індії британські монархи отримали право іменуватися імператорами.
[3] Якщо говорити широко, но "культурна Індія", особливо до середини ХІХ століття, була абсолютньо природною частиною "перського світу".
[4] Це може слугувати прикладом внутрішньої мовної конкуренції та диглосії разом з іншими класичними прикладами протистоянь "високої" та "народної мов" — кафаревуси та димотики у Греції, а також веньяню та байхуа у Китаї — у тому-таки ХІХ столітті.
[5] Цікавий нюанс — у сучасній, набагато гомогенніщій релігійно Індії, у списку найбагатших людей теж не індуїсти — переважно джайни, зороастрійці та мусульмани. Як то кажуть, аби люди, а піп буде.
[6] Вважається, що феодальна система була настільки вкоріненою та зручною, що ОІК в Індії просто прилаштувалася до неї. Насправді ж менеджери Компанії приклали багато зусиль, аби "індійський феодалізм" набув "автентичних" рис і став справді зручним. Але усьому був сій час!
[7] Imperial Civil Service пройшла випробування часом і досі існує в усіх державах колишньої Індії. Саме в цій структурі починав свою кар'єру дід Камали Гарріс.
[8] Власне, це одна з суперздатностей британців, що дозволило їм стати першокласними колонізаторами — вміння відбирати здібних до вчення туземців. Тобто, працювати з матеріалом, який є.
[9] Під час Громадянської війни у США флот конфедератів представляв собою піратські флотилії, побудовані та оснащені у Ліверпулі та інших портах Британії. Після того, як один з таких каперів — "Алабама" — був потоплений корветом США, Вашингтон опинився на межі війни з Лондоном. Розгляд справи міжнародними комісіями тривав 8 років.
[10] Велика гра — несправделиво призабуте протистояння Росії та Британії у Персії та Центральній Азії, в результаті якої ці території були поділені гравцями на зони впливу, а рух росіян до Індії було зупинено.
[11] Ще одна з офіційних та, напевно, найбільш розповсюджених у той час назв Індійської імперії.
[12] У той час у Сирії відбулася черова різанина християн-маронітів, тому втрутилися європейські держави. Дафферін, єдиний з прежставників Європи, був не на стороні маронітів, але друзів. Саме з метою захисити союзників Британії він запропонував запровадити у Лівані окрему від Сирії адміністрацію, залучивши до неї християн. Це, в результаті, і створило відомий нам Ліван.
[13] Спроба Єгипту встановити втрачений (через продаж акцій англіцям) контроль над Суецьким каналом призвела до англо-єгипетської війни та окупації англійцями формально османського Єгипту. Звідти Британія не піде майже 100 років.
[14] Необхідно розрізняти Індійську армію (набрана з туземців з британськими офіцерами), Британську армію в Індії (власне британські частини, направлені в Індію), Армію Індії (об'єднані сили попередніх двох категорій) і створені за розпорядженням Дафферіна Імперські службові війська — набрані силами "туземних князівств" з індійським офіцерським складом, але навчані та екіпіровані за британським зразком.
[15] Бенгалія — історично найдавніша англійська територія в Індії, яка була полігоном для основної маси адміністративних нововведень на субконтиненті. Саме в місцевій столиці Калькутті знаходився до 1911 року управлінський центр Британського Раджу.
[16] З установчими зборами і самою появою ІНК пов'язаний ще один англійський анекдот: офіційно вважається, що автором ідеї об'єднання індійських інтелігентів та головним драйвером "збирання" ІНК був Аллан Октавіан Юм, чиновник, державний колектор, каратель часів Сіпайського повстання, ліберал, реформатор та орнітолог.
