Злет і падіння Індійської імперії. Частина 2

Повертаючись до індійського серіалу, відчуваю потребу сформулювати окрім натяків, анекдотів та екзотичних деталей важливі тези та прямо сказати, навіщо британцям в Індії потрібні були національна єдність загалом та Конгрес зокрема.

Великий приз Великої гри

Услід за Іммануїлом Валлерстайном [1] я підкрселюю, що Індія як єдність з'явилася зусиллями англійців. Та ця єдність протягом більшої частини ХІХ століття була більш-ніж ефемерною — попри режим колоній та протекторатів, навіть адміністративно Індостан представляв собою строкатий вінегрет, який попервах ніхто не збирався зводити до спільного знаменника, байдуже якого — культурного чи політичного.

Проте такий конфедеративно-мутний стан речей, який до цього сприяв британському адмініструванню (divide et impera у класичному розумінні розділення і стравлювання варварів), в останній чверті ХІХ століття ледь не став проблемою. Справа у згаданій у попередній серії Великій грі. Росія, попри успіхи і проблеми на Європейському театрі [2], невпинно рвалася в Центральну та Південну Азію. Це вилилося в анексію частини Персії [3] та нав'язування цій державі фактичного протекторату, а також походах у Середній Азії. Саме тут інтереси Росії зійшлися проти інтересів Британії.

Попри позірне розділення сфер впливу (Росії діставався Бухарський емірат, Британії — Афганський, а території між ними ставали буфером), жодна з країн не вважала такий стан речей вічним. Як не дивно, справи на центральноазійському напрямку гірше йшли саме у британців: росіяни знайшли підхід до місцевих емірів. В результаті поки Росія впевнено контролювали Хіву, Коканд і Бухару, британці були змушені вести виснажливі війни з проросійським еміром Афганістану і, зрештою, вивести звідти війська взагалі. Це відбулося 1880-го року. Наступні 20 років конфлікт тривав і двічі ледь не вилився у війну між Росією та Британією — в Афганістані 1885 року, а також напочатку 1890-х — у захопленні контролю над Паміром [4]. Увесь цей розклад говорив про те, що апетити Росії у русі на південь не зникають. Під тиском мали опинитися найближчі до нових російських кордонів Кашмір, Панджаб и землі кочівників. Розділені на дрібні (у Панджабі та Північно-Західних територіях) та відносно великі (у Кашмірі) князівства, ці землі представляли собою нескладну здобич для російської дипломатії та розвідки.

Характерною особливістю роботи британців було те, що вони не лише намагалися вирішити поточні проблеми, але й уникнути їх у майбутньому. Саме тому ризиковану та уразливу (зі сторони росіян або — в майбутньому — нових конкурентів у регіоні) політичну роздробленість британці вирішили підкріпити культурною "національною єдністю". Лапки тут абсолютно невипадкові — ніякої "індійської національності" на той момент не існувало ані етнічно [5], ані політично, ані культурно. Тому за вирішення цієї проблеми довелося братися віце-королям, колоніальним чиновникам та просто джентельменам-орнітологам.

Отже, саме тому пророчі пропозиції віце-короля Ріпона, хитромудрі дії віце-короля Дафферіна та ініціатива карателя-натураліста Юма припали саме на 1880-і — буремні роки англо-російського протистояння у передпокої Індії. Англійці посилено готували ешелоновану оборону від політичних інспірацій Росії, яких вони остерігалися більше за пряме вторгнення.

Британцям було важливо перетворити Індостан з тхалі — подносу з маленькими тарілочками різної їжі — на завеликий кусень, який би був не по зубах навіть хижій щелепі російського ведмедя. Трохи забігаючи наперед необхідно визнати — Лондону задумане вдалося. І не лише з точки зору протистояння з Росією, яка менш ніж за півстоліття вийде з війни за Азію, кажу про створення Індії як такої — цілком у валлерстайнівському трактуванні. [1]

Та виникає інше питання: навіщо ж тоді єдність, створену такими зусиллями, було порушено розділенням Індії?

Секрет успіху колонізатора

Британці заслужено отримали славу найкращих колонізаторів у світі, звісно, не завдяки усвідомленню тягаря білої людини, як би вони хотіли, аби про них думали. Але й не лише високим досягненням у мистецтвах підлості, розбещення і жорстокості, як натякають їхні противники, конкуренти та окремі родичі. Британці досягли вершин глобального панування тому, що побудували його на реалізмі та страхуванні. Обидві ці підвалини з'явилися за межами Британських островів, проте свого хрестоматійного вигляду досягли саме там.

Прикладаючи ці принципи до індійського ландшафту, треба визнати: принцип реалізму дозволив британцям малими (корпоративними) силами взяти під контроль місцеві "активи". Для цього абсолютно усі туземні соціальні конструкти (від організацій громад до релігійних обрядів і верховних феодалів) були просто вписані у новий політично-корпоративний устрій. Британці не стали формувати паралельних органів, альтернативних чи надмозкових владних вертикалей, чим уникли операцій, які вимагали б багато фінансів, сил та людей.

"Націоналізація" активів ОІК, ліквідація монархії Моголів, певна уніфікація управління різними частинами Індійської імперії англійцями протягом ХІХ століття були продовженням цієї реалістичної політики — щоразу це була не реалізація якогось ідеалістичного концепту, а буденна реакція на сформований виклик. Саме так сталося і з місцевим національним рухом та самою "індійською єдністю" взагалі — про необхідність появи цього феномену я вже говорив.

Чому ж ця єдність була порушена? А тому, що у справу вступив другий принцип британської колоніальної політики — страхування.

Обриси майбутньої загрози

На відміну від французів та їхніх першокласних стратегій [6], що робили британці, окрім суто реагування — це і була страховка. Скажімо, у протекторатах (наприклад, у Єгипті) англійці фінансували та підтримували як діючий режим, так і найбільшу опозиційну силу. Тобто розкладали яйця відразу до двох корзин, і якщо обставини в країні чи у світі вимагатимуть зміни ладу у протектораті, це не нестиме втрат для протектора. Але головне тут інше — британці не мали ані бажання, ані завдання будувати свій варіант майбутнього. Вони прикидали варіанти — і відсікали найменш бажані з них. Саме цей бритвенний принцип і поховав перспективи "Єдиної Індії".

Адже спровокована англійцями єдність Індії була доброю для британського управління субконтинентом та убезпечення від зовнішніх впливів, але вона ніяк не підходила для умови незалежності колонії, яка невідворотньо насувалася.

Років за 50-100 від початку роботи ІНК імперія б так чи інакше трансформувалася: уже тоді "білі домініони" імперії почали отримувати "відповідальні уряди" та зростаючу самостійність. Це прокладало дорогу Вестмінстерській системі і Співдружності націй. Індія, хоч і з відставанням від домініонів, та все ж йшли до цього статусу. А домініон вів до незалежності, нехай навіть і обмеженої лагідними обіймами метрополії.

Створення руками британської адміністрації та її агентів незалежної держави з найбільшим у світі населенням [7], найбільшої та найпотужнішої мусульманської держави [8] з потенційно величезним зовнішнім впливом [9] та з потенціалом стати відразу "майстернею світу" [10] не входило у плани Лондону. Вепр має бути з раною у боці — це і була вимога страхування. Якою має бути рана? Будемо розбиратися далі.

Лінія відриву

Британія дала — Британія взяла. Це коротке резюме історії єдності субконтиненту Індостан. Але сам спосіб, у який Британія забрала свій же подарунок заслуговує окремих слів.

Адміністрація відмовилася як від суто географічного поділу [11], так і від дарування незалежності тим частинам Раджу, які зберігали формальну державність [12]. У результаті британці вирішили розіграти складну, неочевидну, але дуже перспективну карту — карту релігійного сепаратизму [13].

Як завжди це буває з острів'янами — нічого спеціально вигадувати не довелося. Усе почалося як наслідок необхідної політики divide et impera після націоналізації активів ОІК — тоді британці почали запроваджувати паралельне адміністрування для мусульман та індуїстів. Причина цьому була на поверхні — під час повстання сіпаїв 1857 року різні релігії не завадили індійцям об'єднатися.

Проте надалі британцям довелося докладати певні зусилля.

Хто має стати драйвером релігійного сепаратизму серед індійців? Відповідь на це питання насправді лежить на поверхні: це справа меншини. Адже кількісна перевага індуїстів (75% проти 25%) ризикувала перетворити "сепарацію" на геноцид, а перевага мусульман в еліті — на соціальний бунт, здатний викликати вогонь по британцях.

Але виникала нова проблема — як підписати на це мусульман? Адже саме представники цієї релігійної громади так чи інакше контролювали більшість сфер життя величезної Індійської імперії та її мешканців незалежно від їхнього віросповідання. Хто вимагає собі кімнату, коли може мати відразу весь палац?

За цю непросту роботу було доручено взятися не просто мислителю, але рицарю Британської імперії, серу Саїду Ахмад-хану. Це без перебільшення видатна постать: відданий колоніальний адміністратор (усе життя працював на одного работодавця — на ОІК), засновник першого мусульманського вишу Індії і регіону — Muhammedan Anglo-Oriental College в Алігарсі [14], ще двох гімназій для індійців та ісламського наукового товариства. Також увійшов в історію як популяризатор урду (у реальності — один з головних розпалювачів досить штучного конфлікту урду-хінді, про який вже згадував. Працюючи адміністратором, інспектором та юристом, так і не отримав вищої освіти, та це не завадило серу Саїду стати почесним доктором Едінбурзького університету. Талант, який не приховаєш за зовнішністю дервіша.

Сер Саїд першим сформулював постулати того, що пізніше називатимуть "теорією двох націй". Мовляв, індійці різних релігій представляють слабкопов'язані між собою народи, які живуть різними культурами. Поважний старець йшов далі:

Ось так, немислимо. Два моменти виділені мною. І) "Звісно, ні" — говорить він патетично, ігноруючи факт, що його промові (1887 рік) передувало лише століття британського контролю і щонайменше кілька століть співжиття релігійних громад без проявів геноциду. ІІ) "Необхідно, щоб один з них переміг іншого" — характерна обмовка. Якщо прочитати її не як пересторогу, а як план, то все стає на свої місця.

Але найголовніше у цій (та багатьох інших) промові те, що представник одночасно давньої індійської мусульманської аристократії та колоніальної адміністрації, легко і категорично заперечує шанс мусульман знову тримати всю (чи основну частку) влади в Індії. Хоч цим займалися його предки при дворі падішахів у Делі і цим займався він сам усе своє життя в Агрі та Мадрасі.

Авторитет сера Саїда був значним, тож кинуті ним зерна [15] проростали — і зрештою дали плоди вже у ХХ столітті. Так ми наближаємося до фіналу історії.

Примітки та зноски

[1] Американський соціолог Іммануїл Валлерстайн написав ессе "Чи дійсно існує Індія?", у якому він констатував сказану мною думку і віддавав авторство Індії британцям. Зокрема він наголошував, що сучасне уявлення про Індію як певну єдність легітимізує себе через спекулятивне пояснення минулого — простіше кажучи, шукає аргументи під зручний факт. Загалом раджу це ессе як один з наочних і зрозумілих прикладів, чому відмова від умовного способу історію не уточнює, а обкрадає.

[2] Середина ХІХ століття для Росії на західному напрямку виглядала справжнімим російськими гірками — від авторитету одного з лідерів Європи і її "Священного союзу" до принизливої поразки в Криму.

[3] Саме у 2-й чверті ХІХ Росія приєднала сучасний Азербайджан (з актуальним у ці дні Карабахом) та встановила сприятливі для себе умови по південному узбережжю Каспія і у північній Персії. А у 1880-і у Тегерані було створено Персидську козачу бригаду, яка не лише виконувала функції придворної лейб-гвардії, але й виконувала обов'язку охоронців шаха і родини. Звісно, цей підрозділ, який управлявся російськими офіцерами і існував на гроші з Петербургу, був зайвим аргументом для персидського монарха триматися ближче до Росії.

[4] Памір було розділено між Росією (Кокандське ханство, нині територія Таджикистану), Афганістаном та Індією (нині належить Пакистану та спірному Кашміру). На прикладеній до серії мапі цей клаптик виділено зеленим.

[5] Навіть нині ніхто не говорить про якусь неполітичну індійську націю. З сотень етносів Індії та Пакистану у першій смогли відносно гомогенізувати десяток народностей у хіндустанців, але подальший процес настільки застопорився, що нині державою фактично не підтримується. Індійців влаштовує відносна расова, релігійна та мовна єдність. Під мовною єдністю я в більшій мірі маю місцеву англійську хінгліш, аніж хінді.

[6] Великі перегони європейських країн та формування колоніальних імперій припадають не стільки на ХІХ століття, як прийнято вважати, скільки на початок ХХ - на останню частину Belle Époque. Але не варто вважати, що аж до Першої Світової війни перспективи існування європейських колоній в Африці та Азії видавалися вічними — деколонізація була старшою за добу "Високої колонізації". Маю на увазі, що "деколонізована" Америка була наочним прикладом того, що очікуватиме нові європейські території у Східній півкулі. Питання стояло лише коли і на яких умовах пройде цей процес. Забігаючи наперед, варто відзначити, що вихід Сполучених Штатів на лідерські позиції у світі (а це саме Інтербеллум) прямо натякнув, до Друга деоклонізація буде швидкою. І, скоріш за все, болючою — і для метрополій, і для колоній.

Тож, кожна держава відпрацьовувала свій рецепт, але найпоширенішим був французький підхід — створення з колоній частини метрополії, причому буквально -- з поступовим представництвом у парламенті, статусом заморських провінцій, громадянством і т.д., а також прокачування туземців до евалюе, тобто культурна асиміляція. Цим шляхом йшли, окрім Франції, усі інші романські колонізатори — першочергово Бельгія і Португалія, у меншій мірі (бо, загалом, були на третіх ролях у перегонах) — Італія та Іспанія. Німці особливо нічого не встигли реалізувати, але, як відомо, колонізатори з германців ніякі.

Англійський же метод, знов таки, базувався на реалізмі — вони нічого не вигадували для колоній і не будували стратегічних планів як їхні сусіди з іншого берегу Ла-Маншу. Вони просто реагували на реальні рухи в колоніях, тримали статус-кво, але не трималися за нього надто міцно, що дозволило британцям вибудувати гнучку систему Співдружності, яка з легкістю пережила масштабний наступ Сполучених Штатів (відомий як період деколонізації ХХ століття) і зберегла британську зону впливу аж до ХХІ століття та брекзіту.

Простіше кажучи, у французів і компанії була хороша стратегія, але у них не було (зусиллями лідера світу) двох поколінь, необхідних для її ґрунтовної реалізації. Цікаво було б поглянути на світ, у якому б цей план було б реалізовано — думаю, хоч відмінність не була б глобальною, відрізнявся б він у кращий бік.

[7] Нині це виглядало б так: 1,7 мільярди людей проти 1,35 нинішньої Індії та 1,39 нинішнього Китаю.

[8] Окрім абсолютного значення найбільшого населення, постколоніальна Єдина Індія отримувала у спадок найкращу серед ісламських країн систему освіти (зокрема — вищої) і бюрократичного управління, що перетворювало її на кузню управлінських кадрів.

[9] Загинаємо пальці: Бірма (контрольована до незалежності індійським бізнесом), Цейлон (етнічно, релігійно та економічно прив'язаний до субконтиненту), Тибет (який був союзником Індії і який міг би стати буфером проти Китаю), Афганістан (який є продовженням того самого Пакистану, точніше британських Північно-Західних територій), Ємен (його столиця і ключовий порт Аден адміністративно управлявся з Бомбею). Про перспективи гіпотетичного (і реального нині) індійського впливу у Південній та Східній Африці, Перській затоці, Індонезії, Малайзії, Індокитаю, а також Ірану та Близького Сходу і навіть американської Гвіани можна говорити окремо.

[10] Якщо Китай учився бути "майстернею світу" у слині, сльозах, крові і диму "Великого стрибку" і "Культурної революції" у 2-й половині ХХ століття, то в Індії необхідні підвалини (і демографічні, і фінансові, і ресурсні) для цього були закладені набагато раніше — і не спрацювали лише внаслідок збігу обставин.

[11] Згаданий Валлерстайн у своєму есеї "розділив" її на власне Індію, хінді-урду мовну територію колишньої імперії Великих Моголів та успадкованої від неї базисної культури, та "Дравідію", південну частину півострова, яка етнічно, культурно і навіть расово суттєво відрізняється від індоарійської Півночі. В уявному експерименті Валлерстайна підставою для такого поділу було припущення про перемогу Франції у Семирічній війні і, як наслідок, продовження експансії в Індії. Проте навіть нині цей поділ відчутний — південь набагато менше підтримує правлячі сили (колишню — ІНК, нинішню — націоналістів) і голосує за лівих і регіоналістів.

Проте географічний поділ не міг виступати ефективною страховкою і тією раною, наявність якої завжди мала б обмежувати простір руху незалежної Індії — південь не представляв собою ані економічної, ані демографічної, ані будь-якої іншої цінності. Навпаки — лишити Індію в кордонах імперії Великих Моголів означало однозначно викликати асоціації з цією державою, що могло (і напевно б створило) окремий головний біль для британців.

[12] Цей спосіб здатен був повідкусувати окремі регіони (Хайдарабад і Майсур на півдні, Раджстан у центрі, Кашмір на півночі). Але навіть у цих територіально великих і формально напівнезалежних державах Індостану система власного управління була успішно знищена і замінена на колоніальну адміністрацію (через структури ОІК та Імперську цивільну службу, у якій робив кар'єру дід Камали Гарріс (https://t.me/c/1357886515/21)).

[13] Релігійний сепаратизм сам по собі річ унікальна. Зазвичай він існує у вигляді геттоізованого і непідконтрльного легітимному урядуванню життя громади або їх мереж. Такі приклади ми маємо у минулому (класичні гетто — тобто осередки ашкеназів) та у сучасності (окреслена минулого року у Франції проблема "ісламського сепаратизму"). Але поставити це в основу розділення багатомільйонної держави — це був експеримент без прикладів до чи після (формування держави Ізраїль — найближчий з можливих прикладів, хоч і безмежно далекий від індійських реалій).

[14] Коледж, а потім і університет існував на гроші родини Ага-хан, лідерів секти ісмаїілітів, шиїтів, які, зрештою, і побудувалаи суннітський Пакистан. Такий от англо-ісламський синкретизм. Про представників родини я вимушений буду згадати окремо.

[15] Сер Саїд активно критикував ІНК, що в той момент (80-90-і роки ХІХ століття) могло здаватися ледь не фрондою проти англійців. Але через 30-50 років ця критика зіграла свою роль — саме на прецеденті його критики виникне не лише Мусульманська ліга, брат-близнюк ІНК, але і сам Пакистан як такий.