Село було старе; таке старе, що колись давно вважалося містом. Багато часу минуло з тих пір, річка майже зруйнувала старий залізний міст, що вів із одного берега села на інший. Ніхто давно не жив на іншому березі — лиш височіли над водою високі комини забутих палаців, такі високі, що часом казали діди, ніби люди, що жили там, були п’ять сажнів зросту. Казали, що там дивні звірі живуть, нікого до себе з людей не пускають — хіба тільки котрий найхитріший із мисливців може пройти в той палац та роздивитися всі чудеса, що в ньому були.
Окіст і Калина дружили змалку, гралися разом, лазили по деревах, крали сусідські яблука й горох, бігали плавати на ту ж таки річку потай від батьків. Батьки на те сватали їх подумки й думали: чи гожий буде чоловік Калині, як та виросте. Але до кого лише не парували батьки Калину у своїх думках! Бо ж була дівка привітна до всіх і добра, всякого нужденного пожаліє, з усяким привітається, в храмі з кожним заговорить. Звірі та птахи її слухалися так, наче мову її розуміли; було й таке, що котрогось хворого звіра дівчина пригорне й заколисає — а на ранок він уже здоровий!
Насварювали Калину, бува, за ті чудеса, та ще більше за надмірну привітність до людей, лякали тим, що зайди вкрадуть, лаяли, що недарма таке світське ім’я дали дівці — ну, чисто тобі кущ, з якого квіт чи ґрона зірвати може всякий, хто руку простягне. На що Калина казала, мовляв, бог нам заповідав любити всіх людей, от я й буду.
Про бога, про янголів, про всякі чудеса дуже любила Калина слухати казки, та й Окіста завше їх послухати тягала. Було, прийде до села оповідач, сяде під великим деревом, заспіває якоїсь пісні, а тоді, як народ збереться, казку заведе. То вже й Калинка з Окостком надбігають, сидять, слухають. Надто ж полюбляли обоє казку про Полісуна: як він лісами ходить, як у лихих хазяїв худобу уводить, а в лихих батьків — потомство. Калина плакала завжди, дітей і тварин жаліючи — а Окіст сміявся й розказував, як би він того Полісуна переміг, і як би назад хазяям усе їхнє добро повернув. І слухали обоє, і вірили в той чарівний світ і в усе, що в ньому водиться в небі, у воді, за лісами й під землею. І самі хотіли творити великі чудеса.
Було то все в дитинстві, звісно, до того, як юнь довідається, що бог давно умер. Богове величезне тіло лежало десь на сході, розпластане між чотирьох річок, на залізних пагорбах, і вже не стало давно пташенят тих птахів, що клювали богові мертві очі. Калина виросла дівчиною так само привітною й доброю, а ще гарною з лиця, тому було пару разів, коли хтось із знайомих, сусідів чи з зайшлих хуторян намагався затягти її десь за клуню — однак щоразу рано чи пізно відбивали інші хлопці, батьки чи подруги. Кляли батьки тоді, звісно, і Калину, і мужів, грозилися різками, костурами та ножами, а сама Калина радила таким залицяльникам сходити до храму виплакати своє гірке серце над образом гробу господнього. Окіст же, як дізнавався, що на подругу хтось не лише оком кинув, але й руку поклав, шаленів страшно, шукав тих людей і ходив за ними назирці, і дихав люто, а однак нічого не робив. Знав-бо: їй це не сподобається. І ждав, поки Калина гляне на нього, розгледить у нім парубка та сяде в його домі на піч. Багатьох дівчат сам Окіст уже водив за клуню на вечорниці — котрих за бажання, а котрих і без, але то було, безперечно, інше. Бо жодна дівчина не говорила так, як Калина, не дивилася так, як Калина, і не клала м’яку руку з ніжними пальцями на гарячого лоба так, як Калина, коли Окіст хворів. Бо Окіст був для Калини як брат, хоч він сам братання з дівками не визнавав. Матір Окіста не дуже любила — шкодою був малою, те розіб’є, се зламає, багато на нього сусіди нарікали — то й била часто, і в льоху закривала в науку. А хотілося, щоб любила, і доброю була, як-от Калина.
І настав день на Жнива, коли тепло було й привітно, і сонце не пекло як улітку, і не несло з півдня запаху сірки й паленої плоті. Калина попорала в себе по хаті, а тоді пішла до Окістової — бо там хазяйнувала сама його матір, більше жінок на господарстві не було, тож дівчина часом помагала по-сусідськи. Матір Окістова в полі була, тож Калина пішла в город — яблука збирати. Позбирала яблука, попиляла старі гілки, дров нарубала. А Окіст поряд стояв, яблука їв. І думав: “А гарна все ж дівчина, роботяща! І в хаті, й коло хати, і в полі, а як лихо прийде — вона й лиху відкоша дасть, бо стріляє добре й ножі, сокири кидає нівроку. І на коня, й за конем; мені б таку в хату!” Тут зразу їй і освідчився:
- А чи підеш мені, Калино, за жону? Я б хотів таємне твоє ім’я знати й тобі над гробом господнім прошепотіти своє.
Наче хмари налетіли на сонце в ту мить. Подув північний вітер, проникливий, злий, холодний. Зблідла Калина лицем, потемніла очима, але сказала:
- Знала я, що не за сестру тобі. Але прошу, не тягни під вінець.
- Та я й не тягтиму, сама підеш! Ти ж бо й хороша, й добра, і вправна — а в мене брови гарні й чорні, і всім я вдався, хіба такої жони нема!
Нічого на те не сказала Калина, крім:
- Шапку вдягни, бо голову застудиш.
І стало від того дня так: хто з хлопців до Калини не залицявся (навіть як вона не хотіла), чатував на них Окіст. І говорив, і просив, і погрожував, а бувало й із кулаками кидався, а один раз із ножем:
- Моя Калина, не лізь!
Подруг теж намагався відбити від неї, а часом просто дивився й дивився з вікна на її хату. Як за теплого дня вечеряє Калина з батьками й сестрами на дворі — чи не більше її сестрам кладуть, як їй? А якщо Калина хліб бере, то чи руками своїми ніжними рук когось із рідні не торкається? І ревнував, і плакав, бо хотів, щоби вона так торкалася його й лише його.
- То чого ти сидиш, як пес? — спитала його якось матір. — Сходив би ото зі сватами, та й посватався. Ви змалку дружите, тобі вона гарбуза не піднесе!
І справді, подумав собі Окіст, чого се я. Завжди Калина до мене дружня була — то, певно, стидається по-дівочому, то я їй усіляких дарів принесу, таких і сяких, бурштинового намиста з заходу, сонцесяйного каміння зі сходу — поставимо сватання як треба, тоді вона стане зі мною на рушника!
Та й пішов одразу до Калининого батька: так і так, кохаю вашу дочку, буду сватів із дарами слати, свататися. Матері її вклонився в ноги, сестрам по низці намиста з посрібленими зорями подарував, що на останні гроші купив у лихваря. А перед самою Калиною в ноги упав. Увечері то було, в останній теплий день перед зимою.
- Я, — каже, — знаю, що тобі абиякого жениха не треба. І буду я клятий і тричі проклятий, якщо тобі всього найкращого на сватання не принесу.
Та лиш плаче тихо.
- Не треба, — каже, — не неси.
- Але ж як принесу тобі всіх дарів, таких і сяких, хіба ти мені за них гарбуза винесеш?
Калина на те слізьми зайшлася й без тями як нежива впала. Попросили тоді Окіста з хати: ти, мовляв, іди поки, збирай дари; чи не видиш — налякав дівку.
Окіст на те забрався додому, зібрав речі в мішок, батькову стару шаблю взяв, шапку надів, бо Калина просила не мерзнути, та з материним “А щоб ти живий був!” пішов, куди очі бачили.
Настала зима, сира й холодна — на хатах стіни замерзали ззовні, як старовинне скло. Окіста не видно й не чути. А у Калини тим часом, стали люде говорити, з’явився залицяльник новий. Бо ж кому вона вдень і вночі і вишиває, й перешиває, й шиє, для кого так спішно скриню збирає! Не для Окіста ж, який десь був загув! І листи вечорами читає край вікна, і пише, і хтось чув уночі голос низький та глибокий біля їхньої клуні. Не Калини батька голос! А Калина йому тихенько й ніжно відповідала.
Настали зимові свята, вечорниці; всі на вечорниці йдуть — Калина не йде, бо ж без дня заміжня, от-от свати надійдуть. Почав люд, про те балакаючи, говорити, мовляв, чи не з-за мосту той жених. Бо ж і чули його, і обнови якісь на невісті бачили, тільки його самого не було. А Калина на те: так, із-за мосту, я туди й малою часто бігала, там над річкою тоненька стежина залізна лишилася неушкоджена!
А відомо було всім: за мостом ніхто з живих душ не замешкає, хіба з мисливців хто на зиму поселився у одному з тих великих порожніх палаців, і ганяє там звірину, і її ж їсть, і там же і спить. А Калина на те: так, каже, він із мисливців!
- Ну, то й добре, — казали люде, — в неї й ім’я світське таке, що де до неї якомусь окосту свататись! Добрий має бути муж. А не так, щоби наобіцяв зір із неба, а сам утік!
Стали в Калини звірі з’являтися, ніби їх для неї той мисливець із-за мосту ловить: і пташечки маленькі, й зайчики, і все те живе, і не дає вона їх забивати — бо ж від жениха дарунки! Одного дня оленя з’явилося, та таке гарне, голівонька всього одна, ніжок чотири тоненькі, а між вушок замість рогів вишневе дерево росте. Кивали між собою люде: така дивина чимало на ярмарку вартуватиме, буде Калина багатою нареченою! А та лиш до себе посміхалася, та тривожилися батьки, бо ж за весь цей час жениха того ні разу не бачили.
Настав місяць лютий, та такий, що дороги з хуторів до пояса бикові снігом засипав. Ні вийти, ні виїхати. Одне лиш — до криниць і до річки баби доріжки витоптали. Тою доріжкою, між стін снігу Калина щодня до мосту бігала, про щось таке зі своїм женихом домовлялася, а люди чудувалися: ото молодь пішла! І не бояться до мосту залізного в такі погоди ходити!
А як став сніг танути, пройшов по мосту в село парубок невідомий, по-мисливськи вдягнений: все закрите, лиш самі очі видно. Прийшов із дарами такими й сякими старосвітськими, яких у селі вже скільки років не бачили! І срібний посуд приніс, і шовкове полотно, і все те блищало та рипіло краще од снігу! Батькові тютюну приніс на рік запасу, матері шаликів теплих, сестрам — по ножу, щоб могли від негожих залицяльників відбиватися. Став перед Калининою хатою, і каже так:
- Я, — каже, — Полісун, мисливець-сирота. Але живу я в замку на сто слуг, і сьогодні я прийшов принести вам дари, яких на цьому боці ріки давно вже ніхто не бачив. Чи ж гожі вам дари мої?
- Та, — кажуть, — гожі!
А що ж, хіба брехати?
- Завтра, — каже він тоді, — прийдуть свати мої дочку вашу сватати. А позавтра я її на той бік на весілля заберу. Але не всякий на те весілля по мосту пройде!
Злякалися Калинині батьки й сестри: як це, весілля без батька-матері гуляти, без дружок милих, не знаючи сватів? Та й хто так робить — весілля на ранню весну, коли й сам не знаєш, що його з’їсти, де вже гостей частувать?.. А з іншого боку, дари справді добрі й такі, ніби той Полісун знав чи, може, підслухав, чого кому з них треба.
Калина в той час білизну прала біля річки й нічого з того не бачила й не чула. Вернулася — кажуть їй, так і так, думай, дитино, завтра свати прийдуть, готуй їм гарбуза чи рушників. Схлипнула Калина, і наче колір її щокам вернувся, видихнула й пішла до скрині діставати рушники. Шиті-перешиті, латані-перештопані де з бабиного посагу, а де з льону грубо сплетені, були вони попри те гарні та вправні; а однак дари від Полісуна були ще гарніші.
Сестри ж Калинині від хати до хати передали, що скінчилося Калинине дівування. Тож на другий день, як би сніг не несло, ледь не все село зібралося круг її хати й усередині дивитися на тих дивовижних сватів. І справді: тільки Калина з хати по воду — як нараз швиденько від річки прийшли свати, та які! Лисиці попереду йдуть, хвостами сніг метуть! Вовки — мов почесна варта, по боках! Угорі орли летять, чаплі білі вітер широким крилом загрібають. А посередині — олені й косулі, з такими й сякими деревами замість рогів! І дерева квітнуть, рожевий цвіт круг себе розкидають!
Дивуються люде, не знають, що й думати. Посеред того всього Полісун іде, вбраний як стародавній принц, в усе нове та гарне — але ж обличчя закрите, тільки самі очі й видіти.
- Не зважайте, — каже, — на лице моє, такий у мого народу закон, щоб нікому лиця не казати. Чи ж гожі вам свати мої, брати мої?
- Та, — кажуть, — гожі, таких сватів ми ні в кого не бачили!
А звірі тим часом себе як люди ведуть, кругом на подвір’ї стають, батькам кланяються — дивина!
- То ж чи піде за мене дочка ваша? — питає.
- Та, — кажуть, — не знаємо, де й ділася. Тільки знаємо, що вчора зі скрині рушники діставала, а гарбузів у нас давно вже нема, бо всі за зиму поїли.
А самі думають: а раптом він страшний як осуд? Раптом Калина побачить його лице й помре від жаху та жалю в першу шлюбну ніч?
- Ну, — каже тоді гість дорогий, а звірі дітям сусідським солодощі й іграшки роздають, — я нікого силувати не буду. Як хоче зі мною доня ваша стати на рушник, хай завтра опівночі перейде міст, там я її вже за святковим столом ждатиму. А до того хай, — каже, — вашого благословення попросить і в храмі біля образу гробу господнього тричі навколішки припаде.
На тому Полісун зі своїми сватами пішов у сніги, де ще глибокі були, й ніхто не міг сказати, де він був дівся.
Як вернулася Калина додому з повними відрами води, то спитала, що то за квіти, що по всьому двору лежать, і по всій дорозі, що навіть у ріці вони плавали. Тут їй усе й розказали.
- Підеш за ним на той бік мосту?
- Піду.
- І на рушник станеш?
- Стану, а що робить.
Заходилися тоді матір і сестри рідні плакати, за Калину боячись, а тоді розсудили так: “Що ж поробиш? Одною сестрою-помічницею менше — але й одним ротом менше, а в того Полісуна, може, ще які дари є”.
За розмовами просиділи до ранку, аж на світанку — стук у хату!
- Одчиняйте, свати йдуть!
Встали, одчинили — стоїть Окіст на порозі, одяг дірявий, постоли протерті, шапку десь розгубив — а в руках мішок тримає!
- Довго ходив я світами, великі видива видів, великі дива за бороду потримав, аж знайшов найкращі дари для вашої доні.
І висипає на поріг бурштин золотий і зелений, і камені світлосяйні, й такі від самого бога штуки, яких ніхто навіть у сиву минувщину не бачив.
- Ходив я, — каже, — не день, і не два й не три. Поки для вас день проходив, минав для мене рік, і ще пів року. Тепер же недовго мені зосталося, а юність я зберіг тому лише, що маю з собою камінь чарівний, молодильний. Оддавайте мені тепер Калину за жону, щоби я бодай три дні з нею пожив як чоловік із дружиною, а тоді я помирати ляжу.
І з тими словами останній камінь на підлогу кинув, чорний та круглий з усіх боків, як ніч.
Тихо стало в хаті. Чутно було лише, як Калина дихає важко й ніби понад силу.
- Що, — питає Окіст, а самому серце болить від того питання, — хіба не рада мені?
- Та рада, — одказує дівчина на те. — Рада, що живий, що не пропав. Але ж ти життя своє занапастив, от я й плачу!
- Ти, — каже, — Калино, не плач. Ти дари приймай та скоріш проси зі мною батьківського благословення. А сватів я не привів, бо спішив до тебе дуже, того й сам-один прийшов — бо часу не маю.
Відвели тоді Окіста вбік — ледве його ноги тримали! Та й стали пояснювати, те й се, мовляв, Калина вже рушника такому Полісуну з-за мосту винесла, і нині до нього женитись піде. Ти б, мовляв, пішов до якої іншої, може, хай би вона з тобою на рушника стала, як такі дари гарні приніс. Може, навіть дітки в вас піти встигли б. А той уперся: не треба мені іншої, ні з ким не треба дітей, дайте мені лише Калину, та й усе!
Що ти з ним поробиш!..
Підійшла до Окіста Калина, обійняла міцно, як сестра брата, та й завела пісні — та тужливої такої, як-от на дівич-вечорі співають. А це ж саме ранок того дня був, коли її дівич-вечір би був! Стала співати, та колисати, та заколисувати — аж чує Окіст, що вернулися до нього й сили, й роки життя! Був, коли йшов сюди, слабкий, як старий пес — а став кріпкий, як дубок! Скочив на раз Окіст на ноги, та й пішов у танок, і так танцював — аж за три двори греміло, аж усе начиння в хаті підтанцьовувало. Такий дужий Окіст парубок став, який до того не був ніколи: взяв до рук підкову, однією рукою розігнув її, а другою зігнув заввіграшки!
- Чи ж краще тобі? — питає тоді Калина.
- Краще! — каже той. — Отепер якраз би й до вінця!
- То добре, — відказує Калина. — Тоді все, що приніс, бери, та й іди сватай ту, яка ще не просватана, а мене не руш. Бо ж гарбузів нема в нас, та я не пристану до тебе. Місце моє не на твоїй печі, і душа моя до тебе не лежить.
Окіст на те заповзявся та й каже:
- Ну, коли так, то хай той Полісун сюди прийде, битися зі мною буде за тебе! І хто переможе — той тебе й одержить. А переможу я!
Що ти з ним поробиш? Батько Калинин його в двері — він у вікно. Бо ж дужий став, пісень Калининих наслухавшись! Сестри з матір’ю Калинині його просять — він ніяк! Чи ж дарма, каже, мене на честь тої кістки назвали, що моя матір обгризла, як мене народжувала? Доки є м’ясо на моїх костях, буду жадати битися з Полісуном, і буду жадати Калини!
Та й таке. Весь день уже пройшов, та й було по дівич-вечору. Вже й люди надійшли, подруги Калинині, всі його просять піти, мати рідна прийшла та благає — та де там! Звірі Калини до двору збіглися, і кричать, і пищать, і вищать, все його на всі голоси просить — уперся Окіст гірше за мерця. Піди та й піди за мене. Ми-бо змалку дружили з тобою, я тобі ближчий як брат був, тож най тепер у тебе від мене два брата народяться, а тоді дві сестри!
А що ж Калина на те? Взяла вона те оленя, що з вишневим деревом на голові, поставила на задні ратиці, в сорочку вдягла, сукню навісила, роги під хусту сховала, рушниками перев’язала. Вийшла дівка зі спини гарна, а Калині те й треба. Поки знадвору Окіста сусіди вмовляли та вговорювали, випустила Калина оленя замість себе на вечірній двір — аж під зорями не видно, яке в тої дівки лице, людське воно чи ні.
І оленя пішло! Іде собі на ратичках, ні на кого не дивиться, ні на кого не зважає. Розступилися сусіди, дали тій “Калині” пройти. Окіст за нею кинувся з двору геть. Помчав за нею — а вона від нього, хутчіш та й хутчіш. Поки біг, поки гнався, ледве вхопив — аж дивиться, а там замість дівчини оленя!
А Калина тим часом зібрала з собою той посаг, що мала, скликала всіх своїх тварин, а рідню й сусідів зарікла:
- За мною не йдіть! Як побачить Полісун кого, то подумає, що ви женетеся за мною! Бо ж птахи йому, певно, вже все про Окіста розповіли. І самі не йдіть, і його не пускайте, бо буде біда!
І з тими словами пішла.
Шлях до ріки був укритий талим снігом, а кручі обабіч ріки — крижаним склом. Ріка стояла ще льодяна й тиха, і здавалося, що по дну її ходять річкові підводні люди, носять із собою свої підводні свічки та підсвічують тим, хто живе вгорі — то крига відбивала небесні зорі.
Ковзала дорога під ногами в Калини, а попереду ще був міст, і ціла частина на ньому, тонка та слизька. Йшла звірина попереду й позаду неї, а над головою її летіли птахи.
Ставши на міст, тричі послизнувшись, почула Калина голос Полісуна:
- Дівко-дівко, а чи ж точно ти до мене міст готова перейти?
- Так, готова.
- А чи ж точно не хочеш юнакові зі свого села за дружину стати?
- Точно! Не хочу!
- Тоді йди на цей бік, а з тим боком прощайся.
І от уже перші лисиці та вовки на міст стали, перші птахи полетіли над ним.
- Тільки не встигла я, — схопилася Калина, — в храмі до гробу господнього припасти. Він мене за те не покарає, не поб’є, бо ж давно нема бога на світі — але ж лишилася пам’ять його, а пам’ять його я ніколи не зраджувала. Та й ти мене сам застерігав про те не забути.
- Нема часу, — відізвався Полісун. — А в мене й на цьому боці храми є, і до тіла господнього я тебе сам одведу, побачиш, де він лежить — головою на північ, ногами на південь. Як схочеш, у кожен зайдеш, у кожному голову прихилиш!
- Та й дівич-вечора, — схопилася Калина вдруге, — в мене не було, не попрощалася я як слід із подругами милими, таж вони подумають, що я забула їх!
- Як літо настане, — відізвався Полісун, — зроблю тобі човен, щоб ти до подруг милих на той бік плавала, і по мосту не боялася ходити. Ще наговоришся з ними, і як схочеш, то побачиш, як кожна з них із дівуванням прощається!
- А ще, — схопилася Калина на третій раз, і ногу праву на міст поставила, — не бачила я лиця твого, тільки ти моє. Як же то водиться, щоби наречена жениха, як він є, не бачила?
- У моїх палацах, — відізвався Полісун, — маю я без ліку дзеркал. Стану я з одного боку, а ти з іншого. Зніму перед дзеркалом те, що лице ховає — так мене і побачиш!
Тільки Калина другу ногу на міст поставила, а за нею й інша звірина — як бачить, біжить назирці Окіст із рушником у руках: догнав-таки оленя!
- Ти, — кричить, — мені, Калино, рушника зі сватом передала, ще й стан йому пов’язала! Виходить, тепер маєш бути моя!
Та й кидається її обіймати й цілувати. Звірі в крик, птаство в виск — всі Калину захищати!
А поки Окіст від зубів та пазурів, дзьобів і крил відмахувався, поки з котримись бився, а від інших тікав, — за Калиною мов захололо, зникла без жодного сліду! Став він ходити слизьким берегом вздовж річки, Калину закликати, але марно.
Запала опівніч, вийшов на небо блідий сріблявий місяць, поховали зірки свої сором’язливі очі, розбіглася звірина, розлетілося птаство. Стоїть Окіст на березі біля мосту й не знає, що йому робити. Чи ж туди Калина пішла, чи ще кудись, чи, може, в річку під лід кинулася?
Аж тут чує голос:
- Чи ж то не ти за моєю Калиною назирці ходиш, життя їй не даєш?
- Я, — каже Окіст, — тільки якщо вона твоя, нащо до мене оленя з рушником послала?
Вийшов тоді з мосту сам Полісун перед ним: у вовчій шкурі, а з усього лиця тільки очі видно.
- Що ж ти, — каже, — за один, що від дівчини відмову прийняти не можеш? Чи ж пороблено тобі, чи наврочив хто?
- Нічого мені не пороблено й не зурочено, — Окіст йому на те, ще й знак від вроків у кишенях крутить, — але хочу я, щоб мене кохали дуже та й іще дужче, а Калина то вміє, тож має бути моя! Пусти мене, — каже, — до неї, а як ні — то буду тебе бити смертним боєм, бо не рівня ти мені, і як я могили твоїх батька й матері найду, то я на них спершу плюну, а тоді такої співатиму, що краще тобі й не родитись!
Взяв тоді Окіст батькову стару шаблю та й кинувся на Полісуна. А тому що — Полісунові всі таємні стежки й дороги й відомі, і нема ще такої зброї, щоб його просто так уразила.
- Нема, — каже Полісун, — користі в тому двобої. Ти, може, і дужий, і молодий, але ж усього досвіду в тебе — за дівками на річці підзирати й світами з торбою старцювати! Не здолаєш ти мене!
Штрикнув Окіст шаблею батьковою туди, де Полісун стояв, але лиш в пусте холодне повітря втрапив.
- Ось побачиш, — кричить, — як коле ця шабля холод, так і тепле нутро твоє проколе; як дим ріже, так і ти будеш порізаний, сирото!
- Нема тобі снаги в тому двобої. Я-то, може, й сирота, — каже йому Полісун, з-за спини виглядаючи, — але ж і ти сирота наполовину! Чи ж гоже дорікати та грозитися тому, чиїми шляхами сам колись підеш, як мудрості наберешся, і чи розумно проти нього йти?
Замахнувся тоді Окіст шаблею батьковою вдруге та хотів Полісуна навскіс перерубати. Та де! Просвистіла шабля в повітрі й тільки одну вовчу волосину зачепила!
- Ось побачиш, — кричить Окіст, — як перша волосина твоя впала порубана в сніг, так і ти впадеш, зайдо!
- Нема, — каже Полісун, — тобі ради в тому двобої. Я, може, й зайда, але ж ти хіба материну цицьку й келих із кров’ю мертвого бога на смак знаєш — а я кров залізної землі пив, пташиним молоком причащався, не здолаєш ти мене!
Наступає Окіст, не здається. Рубонув шаблею на третій раз — зламалася шабля.
- То он ти як? — Кричить Орест. — Але пусте, ось побачиш, усе одно я тебе здолаю, хоч голими руками, хоч повзтиму за тобою, хоч наосліп ітиму, хоч у пеклі тебе знайду, як доведеться!
Полісун лиш засміявся на те, гірко й сумно, та й щез собі. А як не стало його — то й шматок мосту, що дотепер цілий був, у річку завалився. Довго бігав Окіст поночі берегом ріки, і кричав, і кликав, і кляв, і себе картав — так нічого й не придумав. А як став спускатися до берега, щоб річку перейти, побачив, що рікою сало пішло. “Ет, не втечеш від мене”, — подумав, та й ну собі стрибати з крижини на крижину!
Та й упав, і під лід пішов. Тут би йому й кінець — аж розплющує очі й бачить, що лежить він на рідному березі, а круг нього лисиці стоять: витягли.
Кинувся Окіст на другий раз льодом, і на другий упав. Міг і тут потонути — але на той раз витягли його вовки.
А на третій раз уже за ним свої люди з села прийшли. Все село прийшло. Стали на своєму березні, почали для Калини й Полісуна пісень співати весільних. А з того боку їм ніби щось вогниками вилискувало. А так — ні слідів не лишилося, ні звірів чарівних. Так, наче окіст усю ніч сам за собою бігав і сам із собою бився.
Ближче до ранку потяглися люди назад. Поставили в хаті й коло хати в Калининих батьків столи, поїли що мали та й випили (багато чого самій родині принесли та ще й лишили — і наїдків, і напоїв, і всього-всього). Окіст до їжі й не торкався, лиш пив, поки в очах не почорніло, і на тому поснув.
Так і повелося далі: настала весна, сніги розтанули, Окіст що не день — то йде на річку й намагається її переплисти, а течія його все назад виносить. Тоді він іде в шинок чи додому, й там п’є гірку, поки не засне. Вже й топився він, і вішався, й різався — ніщо його не бере. Викинув чарівний молодильний камінь — і те не помагає. Казав матері: “Зрозумій, без неї жити не можу!” А та на те лиш: “Так ти й із нею жити не міг, все в тебе не як у людей!”
Було так аж до самісінького літа, а тоді до осені й ізнов до зими.
Часом бувало: птахи приносили родичам Калини звістки від неї. То листи, то дари малі — але так, щоби Окіст не бачив. Сама ж Калина в село не поверталася ні разу, але на весілля кожній з сестер вітання прислала й подарунки з-за ріки.
Окіст уже й женився, та й то не раз: умирали дружини, згоряли з ним, мов трут, а він усе жив і жив, і дітей з жодною не мав. Почали в родинах дружин покійних його уникати: що то за причина, що як не осінь — він із новою на рушник стає!.. А з ними — й родина Калини.
Одної ранньої весни, перед тим, як дуже повінь почалася, й чималу частину залізного мосту повінню знесло, прийшов Окіст на крутий берег ріки, став навколішки й завив від туги, й заплакав:
- Забери вже мене, несила жити! Забери що хочеш: ім’я моє, честь мою, серце моє! І дай нове, якщо хочеш — я так більше не можу! Якщо бог дійсно умер, якщо ти нині замість нього — то маєш же відати, що мені робить. То забери мене, я все зроблю!
Цього вже ніхто не бачив, та кажуть, що Окіст тієї весняної ночі з кимось розмовляв, кого бачив лише він сам. Той хтось йому спокійно й тихо щось роз’яснював, а Окіст відповідав.
Після того на ранок прийшов він у село та сказав так:
- Хочете — вірте, хочете — не вірте, а нині буде на ріці велика біда. Вийде ріка з берегів, і тих, хто живе нижче під пагорбом, затопить. Треба щось робити, треба їх рятувати, поки не пізно.
Спитали мудрих людей: чи правду божевільний верзе. Кажуть: а де ж нам знати. Все може бути.
Перевели мерщій усіх, кого могли, з дітьми та звіриною на пагорби. І встигли вчасно, бо рікою пішли страшні хвилі зі шматтям заліза і — казали люде — з величезними кістками.
Тривало це якийсь недовгий час. Тоді ще котрийсь час вода на полях та в долині стояла, а в одну ніч геть чисто вся замерзла.
Отоді Окіста й не стало в селі. Казали: річку перейшов. Ніхто того не бачив, звісно, але знали, що в тому місці, де ріка заливала першу хату, він уламок батькової шаблі лишив, і записку зі своїм світським іменем.
Отака биличка. А ви як думаєте? Що сталося врешті з Калиною, а що сталося з Окістом? Чи ж дійсно був Полісун, а чи то було просто видиво? І що воно там діється на тому березі, які такі дива?
Ото й я ту казку чув, а дещо й на власні очі бачив, і над тим голову ламав, а поки ламав — то мудрий став. Чого й вам бажаю; а головне — шапку носіть, бо замерзнете!
