Нещодавно ми говорили про ділову етику Японії. Етику, яка зробила Японію заможньою капіталістичною країною. Однак у неї є і зворотня сторона медалі.
Японське суспільство вважає успіх виключно результатом твоєї наполегливості в роботі. Ком'юніті для японця є вкрай важливим. І вірність йому важлива. Тому популярна практика довічного працевлаштування. Японець в молодості приходить на роботу, і працює там протягом життя. Компанія, в якій він працює, стає невід'ємною частиною його "я", інтересам якої він віддано служить, розуміючи, що стабільність компанії — основа стабільності його доходу. Компанії ж забезпечують працівників всіма благами, які дає тривале працевлаштування. Компанії не гребують освічувати працівників, розуміючи, що талант і якісна кваліфікація — запорука сталого розвитку і конкурентна перевага. Це не гарантоване працевлаштування, як в деяких соціалістичних країнах, це особливість трудової етики, що органічно склалася в японському суспільстві.
Раз на рік японська молодь стикається з періодом, коли вони проходять співбесіди, знаходять роботу, щоб працювати там довгий час. Але що, якщо не встигнути потрапить у вікно можливостей?
Приглядати нових співробітників компанії починають ще з моменти їх навчаннях у вишах. У багатьох ВНЗ існує контракт з компаніями. Перспективних студентів кличуть на співбесіди, і в цей період вони знаходять собі роботу.
Подібна система сформувалася в Японії після другої світової. Економіка країни інтенсивно росла. Компанії потребували ефективних висококваліфікованих кадрів. Ділова етика, що функціонувала, гармонійно поєдналася із таким підходом, стабільно забезпечуючи компанії працівниками.
Працівники мотивувалися працювати во благо компанії довгий період. Вигоду від досвіду отримувала сама компанія. Погодьтеся, різниться із нашим підходом, де робочий досвід молода людина має дістати сама по собі, десь? Економіка зростала, і ставала все більш інноваційною. А потім сталося втрачене десятиліття, яке потім стало двадцятиліттям.
Останні роки 80-х були піком японського економічного дива. Дорога нерухомість, дешеві кредити зробили інвестиції дуже простими, через що багато японських компаній швидко зростали в ціні.
В 1989 році фондовий ринок луснув. Почалася японська «велика депресія». Колись величезний економічний ріст Японії, який зробив її другою економікою світу, а Токіо найбільшим у світі мегаполісом, що приголомшує і сьогодні, практично повністю зупинився.
Хоча економічний ріст в Японії після реформ Сіндзо Абе став жвавіше, економіка Японії продовжує вкрай повільно зростати. Впливає і старіння населення, і скорочення капітальних інвестицій. При середньосвітовому рості у 2%, економіка Японії зростає на 1%. Деякі економісти стверджують, що депресія поглиблюється і можливо ситуація не нормалізується і у 20-х.
Після такого вибухового росту таке зниження темпів стало для Японії, особливо для її молоді, шоком. Бо саме на них і прийшовся основний удар. Компанії, які раніше запрошували молодих спеціалістів на роботу, просто запросили значно менше людей. І багато молодих Японців не знайшли собі роботи у відповідний час.
В період з 1991 по 1998 кількість стабільно зайнятої молоді скоротилася. Багато молодих японців довго шукали роботу, але в результаті через економічну кризу так і не знайшли її.
Японські уявлення боляче наклалися на те, а як себе бачили молоді японці. Їх батьки в цьому віці вже успішно працювали, мали стабільний дохід.
Японія — це культура сорому, де думка людина про себе в першу чергу формується на основі того, що людина думає про себе. Японська мораль, як я казав, вважає, що всі успіхи людини — результат їх досягнень, а не карми. Подібна етика близька до американської мрії, але в Америці, де була розповсюджена культура вини і індивідувалізм, бачення чи хороша ти людина, будувалася на основі сприйняття людини самою себе, тому прийняти обставини, які не залежать від тебе, було в рази простіше, ніж в Японії.
Суспільство, де за 40 років забули про такі глибокі соціальні потрясіння, а безробіття стало позором, знищило самооцінку великої кількості молодих японців вщент. Вони стали сприймати себе не просто ні на що не здатними лузерами, а ба більш — не достойними щастя.
Вплинув і японський підхід до освіти. Освітня система Японії в першу чергу поставлена на проходження тестів у навчальних закладах вищого ступеню, починаючи від дитячих садків. Впливає і гіперопіка, яка часто характерна японським сім'ям.
Новим ударом стала пандемія короновірусу. У 2020 році вона сильно підкосила ментальне здоров'я всього світу. Для японського суспільства, яке не пробачає помилок, це було новим ударом. За оцінками, близько 1,5 мільйона японців, 1% населення, близькі до того, щоб стати хікікоморі.
У 2010 році уряд нарахував близько 700 тисяч хікікоморі. Скоріше за все ці дані досить занижені. Порахунок ускладнюється тим, що родини цих японців сприймають наявність хікікоморі в родині ганьбою, яка поширюється і на них.
Сьогодні середній вік хікікоморі складає 45 років.
В наступному десятилітті проблема значно погіршиться. Її називають «викликом 2030». Батьки хікікоморі, які утримували своїх вже середнього віку дітей, почнуть виходити на пенсію, в той час, як їх діти продовжуватимуть бути нахлібниками.
Багато хікікоморі залишаться без опікунів, їх батьки будуть неодмінно старіти і помирати, лишаючи своїх дітей без доходу.
З кожним роком інтегрувати них в суспільство ставатиме все тяжче і тяжче. На відміну від своїх ровесників, вони не мають досвіду і кваліфікації. Комплекси і відсутність соціальних навичок, ментальні проблеми роблять їх приреченими. Таким чином, якщо ефективно не боротися із цією проблемою, згодом вони почнуть просто помирати з голоду, або побиратися.
Уряд намагається вирішувати проблему, пропонуючи хікікоморі послуги психологічної допомоги.
Однак, ними користуються досить слабо. Звернутися про допомогу означає зробити випадок публічним, багато опікунів бояться суспільного осуду і сподіваються, що їх чадо візьметься за голову. Та як ми бачимо по середньому віку хікікоморі, що постійно зростає, не беруться. Люди стидаються хікікоморі і від того, їх реінтеграція в суспільство ще більше ускладнюється.
Ситуація тільки погіршується і стає поширенішою. Японське суспільство, яке сильно давить на молодь, в очікуванні від них великих успіхів, доводить до того, що багато з них складають руки, і вважають самовільну ізоляцію кращою, ніж остракізм.
Насправді проблема хікікоморі почала з'являтися, ще наприкінці 80-х, коли образ успішної людини, став надто недосяжним ідеалом. Криза 90-х тільки поширила явище.
Ставши великою тоді, вона, мов вірус, поширюються і на наступні покоління.
Шлях до хікікоморі завжди різний. Для когось це поступове накоплення негативу, для когось це травмуючий на все життя досвід.
Хікікоморі велика проблема для Японії. Щороку через них Японія втрачає 15 міліардів доларів. І це тільки но квіточки.
Японське суспільство стидається них, ці люди пропадають з радарів, вони нікому не потрібні. Що тільки поглиблює ментальні проблеми. Іноді стаються жахливі випадки, коли вбатьки, що втомилися підтримувати дорослих дітей, просто вбивають їх.
Хікікоморі є і в Україні. На жаль, війна росії проти України, в рази погіршила ситуацію.
Ціле покоління молоді від 18 до 22-х років через війну не отримють якісну освіту, не мають роботи, війна нанесла значний удар по психічному здоров'ю, ментальний стан багатьох українців, включаючих тих, хто далеко від фронту, значно погіршився. Війна, особливо в прифронтових містах, створила величезну соціальну дистанцію між друзями, у багатьох порідшали соціальні контакти.
Хікікоморі — не тільки проблема жорстокого японського суспільства. Це проблема і пост-воєнної України.
Нижча кваліфікація, складності у пошуку роботи, проблеми, що копляться в суспільстві, через хронічний стрес, лишать вдома ще багато українців.
Тож, якщо є можливість, якомога частіше спілкуйтеся з друзями, гуляйте та насолоджуйтеся життям, наскільки це можливо, як би складно не було.
І головне: будьмо терпиміші один до одного.
